Зімбабве, це — заклик до Африки прокинутися

Мотсоко Феко*

Колоніяльне знищення Зімбабве розпочалося 1895 року — після того, як головний представник британського імперіялізму Сесіл Роудз[1] заявив:

«Зачищення краю дикунів можна досягнути за два-три роки за допомогою певної кількости кулеметів. Я стверджую, що ми — головна раса в світі, що чим більше світу ми візьмемо в облогу, тим краще буде для людської раси».

Після того як Зімбабве захопили почерез колоніяльний тероризм і перейменували на Родезію, Британія запропонувала волю злочинцям, якщо вони поїдуть до «Родезії», де матимуть вільну землю та золоті рудні для самих себе та Британської імперії.

Коли «Амбує» Неханда[2] — ця шанована патріотична жінка й героїчна донька Африки — орґанізувала африканський опір британському колоніяльному тероризмові, імперіялістичні загарбники вбили та повісили її. Це зробили, аби показати, що стається з тими африканцями, хто опирається колоніяльному тероризмові.

У 1960-х роках слідком за забороною минулих визвольних рухів проти британського колоніялізму африканці Зімбабве — щоб надати своїй визвольній боротьбі новий імпульс — створили ЗАПУ[3] та ЗАНУ[4]. Як вона ставала сильнішою та вдавалася до ґерильї, колоніялісти під приводом Йєна Сміта[5], колоніяльного прем’єр-міністра, оголосили власну «незалежність». Це було повстанням проти британської корони. Але Британія ніколи не придушить повстання її европейських колоністів.

Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках

Юсуф Серункума*

Розмови про крайнощі в політиці Роберта Муґабе — такого еталонного «африканського диктатора» — будуть неповними, якщо не порівняти його з уґандійцем Іді Аміном[1]. Цікаво, що Муґабе заробляв собі репутацію героя-переможця в антиколоніяльній боротьбі саме тоді, коли Амін розставався з владою, себто 1979 року, а вже 1980 року став прем’єр-міністром Зімбабве. Прийшовши до влади та поклавши край пануванню меншости з гурту білих поселенців, він удостоївся порівняння з Нельсоном Манделою — ще одним чорношкірим, що прийшов до влади через чотирнадцять років, так само витіснивши з влади білих. Як сказав по смерти останнього Славой Жижок: «Мандела, це — не Муґабе»[2]. Якщо Манделу всі — вельми некритично — вважають героєм, то Муґабе, просто як колись Іді Аміну, всі без зайвих роздумів приділяють місце головного лиходія нашого часу.

В обох країнах — Південно-Африканській Республіці та Зімбабве — кінець влади білих поселенців поставив перед антиколоніяльною інтеліґенцією дуже схожі питання, але в ріжних контекстах: питання політики й економіки. Якщо Південна Африка вибрала шлях вреґулювання політичного питання без визначення певного терміну розв’язання економічного/земельного питання[3], позаяк багато керівників Африканського національного конґресу під гуркіт заяв про стратеґічний компроміс шукали можливостей поживитися з результатів боротьби[4], то керівництво Зімбабве, своєю чергою, розглядало визволення у нерозривному зв’язку з економікою. Тим-то визволення означало наступальне та одночасне проведення політичних і економічних реформ. Саме в цьому пункті стає доречнішим порівняння Іді Аміна та Роберта Муґабе: визволення не може бути просто політичним.