Posts Tagged 'Ґрамші'



Військове мистецтво і мистецтво політики

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹133›. Військове мистецтво і мистецтво політики. Ще раз про «сміливців»[1]. Складність відносин, що істнували в 1917-1918 між штурмовими та армійськими підрозділами, можуть підштовхнути — та вже підштовхнули — політичних керівників скласти хибні пляни боротьби. Забувають: 1) що «сміливці» є самими тактичними підрозділами та передбачають наявність нехай малоефективної, але все ще боєздатної армії, бо якщо військова дисципліна та бойовий дух впали аж так, що постала потреба запровадити тактичні нововведення, вони все ще певною мірою присутні — присутні саме тією мірою, що їй відповідає новий тактичний прийом; інакше ми мали би справу з поразкою і втечею; 2) що не варто сприймати появу «сміливців» як ознаку загальної боєздатности воєнної маси, але навпаки — як ознаку її пасивности та відносної деморалізації.

Сказане не касує загального підходу, відповідно до якого до порівнянь військового мистецтва з політикою треба завжди ставитися cum grano salis [скептично. — Ред.], себто як до спонуки до роздумів і термінів, спрощених ad absurdum [до абсурду. — Ред.]; насправді, в царині політики на тих, хто схибив або  не виконав достоту наказ, не накладають жорстких карних санкцій, вони не постають перед військовим трибуналом, не кажучи вже про те, що розгортання політичних сил аж ніяк не порівняти з військовою мобілізацією. Політична боротьба, окрім маневреної війни та облоги або позиційної війни, знає й инші форми. Правдиві «сміливці», себто сучасні «сміливці», народилися саме з позиційної війни, як це бачимо з досвіду 1914-1918 років. Продовжити читання ‘Військове мистецтво і мистецтво політики’

Геґель і об’єднання

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹47›. Геґель і об’єднання. Геґелеве вчення про партії та об’єднання як про «приватну» канву держави[1]. Воно постало історично з політичного досвіду Французької революції[2] та мало слугувати цілям надання конституціоналізмові конкретного наповнення. Урядування зі згоди керованих, але зі згоди орґанізованої — не загальної чи непевної, що її виражають на виборах; держава не лише користується згодою і вимагає її, але «виховує» цю згоду за допомогою політичних і профспілкових об’єднань, що вони — хоча утворюють приватні апарати — є приватними ініціятивами керівної кляси. Так, Геґель певною мірою йде далі за чистий конституціоналізм і розробляє теорію парляментської держави з її партійним режимом. Його концепція об’єднань не може не бути ще розпливчатою і початковою, коливаючись між політикою й економікою, відповідно до історичного досвіду свого часу, що він був дуже обмеженим і міг запропонувати лише один доконаний зразок орґанізації — «корпоративної» (коли політика вплетена в економіку)[3].

Маркс не міг мати історичного досвіду, що перевершував би — чи набагато перевершував би — Геґелів досвід, але завдяки своїй журналістській і аґітаційній діяльності він почував настрої мас. Марксова концепція орґанізації усе ще пов’язана із цими елєментами: таємна орґанізація, якобінський клюб, змовницькі ґрупки, журналістська орґанізація. Французька революція пропонує два переважні типи: клюби, що є нежорсткими орґанізаціями на кшталт народних зборів, зосередженими навколо окремих особистостей політиків, причому кожен політик має власну ґазету, що втримує увагу та підігріває інтерес певної, але слабко згуртованої клієнтури, котра захищає ґазетні тези на зборах клюбу. Продовжити читання ‘Геґель і об’єднання’

Деякі сторони південного питання [1]

Антоніо Ґрамші

Початок цим нотаткам поклала публікація — у «Кварто стато» від 18-го вересня — однієї статті щодо південної проблєми, підписаної Уленшпіґелем, [2] що її редакція журналу спорядила доволі кумедним вступом. У статті Уленшпіґель згадує свіжу книгу Ґвідо Дорсо («Південна революція». Турин: Видавництво П’єро Ґобетті, 1925) і натякає на судження, що його висловив Дорсо стосовно позиції нашої партії щодо Півдня: у вступі редакція «Кварто стато» — вона твердить, що складається з «молоди, що чудово загально [sic] розуміється на південній проблємі», — заявляє колєктивний протест з приводу того, що «заслуги» визнавано за комуністичною партією. Ще не зле: той штиб молоди, що співпрацює з «Кварто стато», і раніше збиткувався зі стражденного паперу, «прикрашаючи» його своїми думками та протестами. Проте далі ця «молодь» говорить буквально таке: «Ми не забули тієї чарівної формули, що її висували туринські комуністи: поділити великі маєтки між сільськими пролєтарями. Ця формула є повною протилежністю всякого здорового реалістичного бачення південної проблєми». І тут треба розставити крапки над «і», оскільки «чарівними» тут є самі хвастощі та поверховий дилєтантизм «молодих» авторів «Кварто стато». Продовжити читання ‘Деякі сторони південного питання [1]’

Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною? Продовжити читання ‘Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*’

Революція всупереч «Капіталові»

Антоніо Ґрамші

Більшовицька революція конче має своїм корінням всезагальну революцію російського народу. Максималісти, що два місяці тому стали необхідною заправою, призвідцями, адже події заламали звичну рівновагу, а впередовий, пóступовий рух дедалі увиразнювався, створили засади певного ладу (що міг би бути буржуазним): взяли владу, встановили свою диктатуру та розвивають соціялістичні форми, що на них спиратиметься революція, щоби, мавши неабиякі здобутки, широко простувати й надалі, не потрібуючи сторонньої помочи.

Більшовицька революція втілює радше ідеолоґію, аніж факти (тим-то по суті нам не важить знати про неї більше, ніж вже знаємо). Вона є революцією всупереч «Капіталові» Карла Маркса. У Росії Марксів «Капітал» читаний радше буржуазією, ніж пролєтаріятом. Ця книга правила за критичне вираження пекучої потреби в тому, що заки пролєтаріят намислить повстати, заки в голові йому зайдуть думки заявити вимоги власної кляси, а то й думка про власну революцію, у Росії має сформуватися буржуазія, має зайти капіталізм, установитися цивілізація західного типу. Та факти перевершили ідеолоґію. Факти розірвали критичні схеми, що рокували російську історію розвиватися за канонами історичного матеріялізму. Більшовики заперечують Карла Маркса та стверджують — почерез цілком певний акт реального завоювання влади, — що канони історичного марксизму не такі жорсткі, як про них можна було подумати чи думано. Продовжити читання ‘Революція всупереч «Капіталові»’

Сучасний Державець

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹21›. Сучасний Державець. Під цією назвою варто зібрати всі ідеї політичної науки, що можуть сприяти написанню твору політичної науки, задуманого й орґанізованого як «Державець» Макіявеллі[1]. Особливість «Державця» полягає саме в тому, що це не систематизований трактат, а «жива» книга, в якій політична ідеолоґія стає «мітом», себто фантастичним і художнім «образом», чимось середнім між утопією і схоластичним трактатом, що в ньому що в її межах доктрина та раціональний елємент втілені в образі кондотьєра[2], що він пластично та «антропоморфно» символізує «колєктивну волю», Процес формування «колєктивної волі» представлене не почерез педантичне обґрунтування та клясифікацію принципів і критеріїв способу дії, але як «гідність та обов’язки» певної людини, а це змушує працювати художню уяву та надає форми пристрастям.

«Державця» Макіявеллі можна було б сприймати як історичний приклад сорелівського «міту»[3], себто політичної ідеолоґії, що не є ані тверезою утопію, ані розсудливою доктриною, але є твором конкретної фантазії, що впливає на роз’єднаний і розпорошений народ, щоби підбурити його та орґанізувати його колєктивну волю. Утопічний характер «Державця» полягає в тому, що державець історично не істнував, об’єктивно та безпосередньо не являвся італійському народу, а був щирою доктринерською абстракцією, символом керівника, «ідеального кондотьєра». Можна простежити, як Сорель від поняття ідеолоґії-міту не дійшов до розуміння політичної партії, а зупинився на концепції професійної спілки; щоправда, для Сореля «міт» найпослідовніше виражений не в профспілці як орґанізаторі колєктивної воли, а у практичній дії профспілки та у вже істнуючій колєктивній волі — у практичній дії, що її найповнішим втіленням мав би стати загальний страйк, себто, так би мовити, «пасивна діяльність», яка ще не увійшла до «активної та конструктивної» фази. Але чи може міт бути «неконструктивним», чи можна, не виходячи за межі інтуїції Сореля, уявити, що продуктивним буде інструмент, що полишає «колєктивну волю» на примітивній і початковій стадії її формування заради руйнівного роз’єднання (заради «розколу»)? Продовжити читання ‘Сучасний Державець’

Політичне керівництво кляси до і після взяття влади

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади. Вся проблєма ріжних політичних течій часів Рісорджименто[1], їхніх взаємних відносин або відносин з однорідними чи підпорядкованими силами ріжних історичних частин (або областей) національної території обмежується на одній основоположній проблємі: помірковані[2] були більш-менш однорідною клясою, через що їхнє керівництво зазнало незначних коливань, тимчасом як Партія дії[3] не спиралася на якусь певну історичну клясу, а її керівництво по ваганнях потягло руку за поміркованими; себто історично Партію дії вели помірковані (твердження Віктора-Еммануїла II[4] про те, що він має Партію дії в кишені або щось на кшталт цього, правдиве не лише через його особисті контакти з Ґарібальді5: Партію дії історично очолювали Кавур[6] та Віктор-Еммануїл II). Історико-політичний критерій, що його слід взяти за основу наших досліджень, такий: кляса є панівною з двох боків — вона є «керівною» і «панівною». Вона є керівною для кляс-союзниць і панівною для кляс-супротивниць. А тому ще до взяття влади кляса може стати «керівною» (і має нею стати); прийшовши до влади, вона стає панівною, але продовжує бути і «керівною» також. Помірковані керували Партією дії також після 1870 року, політичне вираження цього керівництва — так званий трансформізм[7]; вся італійська політика від 1870 до сьогодні має в собі «трансформізм», себто вона створює правлячі кляси в рамках, встановлених поміркованими після 1848, поглинаючи активні елєменти, що постали із союзних кляс, а також із ворожих кляс. Продовжити читання ‘Політичне керівництво кляси до і після взяття влади’


Жовтень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти