Ораторство, усна творчість, культура

Антоніо Ґрамші

Зошит 16, §‹21›. Ораторство, усна творчість, культура. Маколі в своєму нарисі «Аттичні оратори» (перевірити точність цитати) пояснює легкість, з якою греки — навіть найрозумніші з них — по-дитячому піддавалися омані софізмів, тим, що в грецькій освіті та загалом у житті переважало живе й усне мовлення. Традиція усної творчости та ораторського мистецтва виробляє вміння добирати — і то напрочуд швидко — на перший погляд блискучі арґументи, що примушують замовкнути супротивника та приголомшують слухача[1]. Це спостереження може виявитися слушним також щодо деяких явищ сучасного життя і хиткости культурної бази окремих соціяльних ґруп, таких, як міські робітники. Воно ж частково пояснює недовіру селян до інтелєктуалів на мітинґах: селяни, що у них пошук підходящого вислову забирає чимало часу, почувши чуже розглагольствування, спочатку засліплюються його яскравим світлом, але приходять — завдяки здоровому глузду, що він зрештою витісняє емоції, викликані захоплюючими уяву словами, — до того, що чують у цих словах нерозуміння суті справи та поверховість, а отже почувають недовіру до виголошеного.

Не забути й инше спостереження Маколі: він згадує вислів Євгена Савойського, який сказав, що найвеличнішими полководцями ставали ті, хто раптом очолював війська й поставав перед необхідністю міркувати над великими та складними маневрами[2]. Себто, якщо в своїй професії стаєш рабом дрібниць, то перетворюєшся на бюрократа: за деревами не бачиш лісу; дотримуєшся реґляменту, а не стратеґічного пляну. А великі воєначальники думають одночасно про одне й инше — і про пайок для салдат, і про широке маневрування тощо.

Італійська мова на Мальті

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹106›. Минуле та теперішнє. Італійська мова на Мальті[1]. Захист італійської мови та культури на Мальті, як показали події перших місяців 1932 року (див. статтю в «Коррьєре делля сера» від 25 березня 1932 року[2]), утруднив істнування Конкордату[3]. Поки італійська держава конфліктувала з церквою, істнування орґанізованого італійського осередку на Мальті (як і в багатьох инших країнах світу) не таїло в собі небезпеки для панівних держав: він навряд чи міг поширитися на національну та політичну сферу, він не виходив за межі фольклору та культури діялєктів. По Конкордатові ситуація змінилася: церкву, що нею керують італійці та що її представляють на місцях також італійці, які вже не конфліктують з державою, тепер плутають із італійською державою і геть не пов’язують з традиціями всесвітнього католицизму. Отже, Конкордат, замість сприяти розширенню італійської культури, ще більше утруднює її розвиток і не тільки: він опирається традиційним осередкам «італійства». Отже, видається, в сучасному світі культурно-духовний імперіялізм є утопією: лише політична сила, що спирається на економічну експансію, може стати основою культурної експансії.

Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші

Роман Тиса

Марксизм після Маркса

Парадоксальною була доля марксизму в XX ст. У Радянському Союзі — у країні, де правляча комуністична партія проголосила марксизм офіційною доктриною, — він впродовж довгих десятиліть вихолощувався, фальсифікувався і перетворювався на подобу державної реліґії. Замовчувались праці не тільки західних філософів-марксистів, але й російських революціонерів-більшовиків. Замість культивувати полєміку та міжнародний обмін думками щодо насущних питань сьогодення, у СРСР видавали та перевидавали «святе письмо» повних збирань творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна з «додатками» — безкінечними тлумаченнями «святого письма». Тим часом на Заході, де марксистські партії програли боротьбу за владу, тривала жвава дискусія, народжувалися, обговорювалися, розвивалися або відкидалися нові ідеї. З цих дискусій постав так званий «західний марксизм» — не так специфічна течії, як узагальнююча назва для марксизму теоретиків, що жили та працювали насамперед у країнах Західної Европи та Північної Америки, — марксизм, вільний у своїх теоретичних пошуках від доґматизму і тематично ріжноманітний у своїх дослідах.

Коли сам Карл Маркс приділяв основну увагу виявленню економічних законів капіталізму, «західні марксисти» — хоча й не нехтували політичною економією повністю — свою головну увагу зосередили на питаннях методи, теорії пізнання, державного устрою, форм політичної боротьби, культури, психолоґії та ин. Проте суперечности — попри можливе враження — між Марксом і його послідовниками з XX ст. тут немає. 1932 року побачили світло «Економічно-філософські рукописи» (Ökonomisch-philosophische Manuskripte, писані у квітні—серпні 1844 р.) — невідомий раніше твір молодого Маркса (на момент написання він мав 26 років), і світ побачив, що в центрі цього твору стоїть не тільки проблєма капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» (Das Kapital, 1867) та инших його пізніх книгах, але також проблєма відчуження, спричиненого владою капіталу над людським суспільством.

Методичні критерії

Антоніо Ґрамші

Зошит 25, §‹5›. Методичні критерії. Історична єдність правлячих кляс втілюється у державі і їхня історія є по суті історією держав і ґруп держав. Але не треба думати, що така єдність є суто юридичною і політичною, хоча й ця єдність має своє значення і не лише формальною; основоположна історична єдність через свою конкретність є результатом орґанічних відносин між державою або політичним суспільством і «громадянським суспільством». Підпорядковані кляси за визначенням не є об’єднаними і не можуть об’єднатися, доки не стануть «державою»; тим-то їхня історія переплетена з історією громадянського суспільства, вона є «занедбаною», уривчастою функцією історії громадянського суспільства, а через це посередництво — історії держав і ґруп держав. Треба дослідити: 1) об’єктивне формування підпорядкованих соціяльних ґруп через розвиток і зміни, що відбуваються у світі економічного виробництва, їхнє зростання та походження від попередніх соціяльних ґруп, від яких вони успадковують і впродовж певного часу зберігають спосіб мислення, ідеолоґію і цілі; 2) їхнє активне або пасивне приєднання до панівних політичних формацій, спроби вплинути на проґрами цих формацій з метою внести до цих проґрам власні вимоги та наслідки, що такі спроби мали для процесів розкладання, оновлення і переґрупування цих формацій; 3) народження нових партій панівних ґруп, покликаних утримати згоду підпорядкованих ґруп та контроль над ними; 4) власні формації підпорядкованих ґруп, що виступають з вимогами обмеженого та часткового характеру; 5) нові формації, що стверджують самостійність підпорядкованих ґруп, але в старих рамках; 6) нові формації, що стверджують повну самостійність підпорядкованих ґруп тощо,

Що означає «науковий»?

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹180›. Енциклопедичні поняття. «Науковий». Що означає «науковий»?  Двозначність, що оточує терміни «наука» та «науковий», пояснюється тим, що вони набули свого значення завдяки певному колу наук, а точніше природознавчих і фізичних наук. «Науковою» називали будь-яку методу, що була подібною до методи дослідження і вивчення природознавчих наук, що вони стали головними науками, науками-фетишами. Не буває головних наук і не буває головної методи, «методи-в-собі». Кожне наукове дослідження творить відповідну методу, власну лоґіку, що її загальність і універсальність полягають лише у здатності «відповідати меті». Найбільш загальна й універсальна методолоґія є нічим иншим, як формальною або математичною лоґікою, себто сукупністю абстрактних механізмів думання, що їх відкрили, прояснили та вдосконалили за всю історію філософії та культури. Цією абстрактною методолоґією, себто формальною лоґікою, нехтують філософи-ідеалісти, але це помилка: дослідження цієї методолоґії відповідають вивченню ґраматики, себто означає не тільки поглибленню досвіду, накопиченому в царині методолоґії мислення (техніки мислення) і засвоєнню знань минулого, але є передумову подальшого розвитку самої науки.

Вивчити причин перетворення формальної «лоґіки» на дисципліну, чимдалі тісніше пов’язану з математикою — Расселл в Анґлії, Пеано в Італії — аж до претензії, як у випадку Расселла, вважатися «єдиною правдивою філософією»[1]. За вихідний пункт можна було би взяти Енґельсове твердження, згідно з яким «науковий» протистоїть «утопічному»[2]; підзаголовок «Критика сочіяле» Тураті означає те саме, що й в Енґельса? Очевидно, ні. Для Тураті «науковий» наближається своїм значенням до «власне методи фізичних наук» (у якийсь момент підзаголовок зник; треба подивитися, коли саме, але певен, що 1917 року його уже не було), але у дуже загальному та тенденційному розумінні слова[3].

Політика та військове мистецтво

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹155›. Минуле і теперішнє. Політика та військове мистецтво. Тактика широких мас і пряма тактика малих ґруп. Це стосується обговорення позиційної та маневреної війни — того пункту, де йдеться за психолоґію великих вождів (стратеґів) і підлеглих. Це також, так би мовити, точка перетину стратеґії і тактики так у політиці, як у військовому мистецтві. Окремі індивіди (в тому числі як складові частини широких мас) схильні інстинктивно сприймати війну як «партизанську війну» або «ґарібальдійську війну» (що вона є вищою формою «партизанської війни»)[1]. У політиці помиляються через невірне розуміння того, чим є держава (як цілісне поняття: диктатура + геґемонія); на війні припускаються схожої помилки, переносячи нерозуміння на ворожій табір (не розуміють не тільки власну державу, але також державу супротивника). Помилка у першому та другому випадку пов’язана з партикуляризмом на рівні окремої людини, міста, области, що призводить до недооцінки противника та його бойової орґанізації.

Похід на Рим

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹150›. Минуле і теперішнє. Щодо походу на Рим дивись число «Джовенту фашиста», що вийшло з нагоди дев’ятої річниці (1931), з вельми цікавою статтею Де Боно та Бальбо[1]. Крім всього иншого Бальбо пише: «Муссоліні діяв. Якби він цього не зробив, фашистський рух був змушений десятиліттями вести громадянську партизанську війну, і не виключено, що инші сили, що вони діяли, як і ми, поза рамками закону, але з цілями анархічними та руйнівними, пізніше — скориставши з невтральности та бездіяльности держави — завершили би акт повстання, на який ми наважилися в жовтні 1922 року. Хай там як, але можна з упевненістю сказати, що без Походу на Рим, тобто без революційної розв’язки наш рух наразився би на фатальні кризи втоми, подрібнення і недисциплінованости, які прирекли на смерть старі партії». Тут є певна неточність: держава не була «невтральною та бездіяльною», як зазвичай стверджують, тому що в той період головною її опорою був саме фашистський рух; також між державою і фашистським рухом не могло бути «громадянської війни», а могли бути лише епізодичні насильницькі дії, покликані змінити напрямок розвитку держави та реформувати урядовий апарат. У громадянській партизанській війні фашистський рух виступав на боці держави — не проти держави, якщо висловлюватися не метафорично та дивитися не з точки зору формального закону.

Велика амбіція та дрібні амбіції

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹97›. Минуле і теперішнє. Велика амбіція та дрібні амбіції. Чи можлива політика, себто незавершена історія, без амбіцій? Слово «амбіції» набуло ницого та презирливого значення з двох головних причин: 1) тому що плутають (велику) амбіцію і дрібні амбіції; 2) тому що амбіції занадто часто призводили до опортунізму найнижчого ґатунку, до зради старих принципів і старих суспільних формацій, що створювало для амбітних умови для переходу на вигіднішу та одразу дохіднішу службу. По суті, навіть цей другий мотив можна звести до першого; він стосується дрібних амбіцій, позаяк вони квапливі та не бажають долати багато труднощів або долати великі труднощі [або піддаватися занадто великим небезпекам].

Своєю природою кожний вождь є амбіційним, себто прагне всіма силами до здійснення державної влади. Вождь без амбіцій — не вождь, а елємент, небезпечний для своїх послідовників, пасивний і боягузливий. Не забути твердження Артуро Велія «наша партія ніколи не стане урядовою партією»[1], себто завжди буде опозиційною партією; але що означає пропозиція завжди залишатися в опозиції? Це означає готувати страшні катастрофи, тому що якщо перебувати в опозиції зручно для опозиціонерів, це не «зручно» (хоча, звісно, це залежить од сили опозиції та їхньої природи) для керівників уряду, що вони у певний момент мають поставити питання про нищення і відкидання опозиції. Крім того, що велика амбіція необхідна для боротьби, її не можна морально зневажати, навпаки — треба дивитися, чи підноситься «амбіційний» після того, як він створив навколо себе пустелю, або-ж його піднесення [свідомо] обумовлене цілою суспільною верствою і він власне розглядає своє піднесення як складову загального піднесення.

Держава і впорядковане суспільство

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹12›. Держава і впорядковане суспільство. В нових «юридичних» течіях, представлених особливо журналом «Нуові студі» Вольпічеллі[1] та Спіріто, варто зауважити, що вихідним пунктом критики має бути мішання поняття кляси-держави та поняття впорядкованого суспільства. Надто цю плутанину знати в доповідній записці «Економічна свобода», підготовленій Спіріто для XIX зборів Товариства розвитку науки, що відбулися в Больцано у вересні 1930, і надрукованій у «Нуові студі» за вересень-жовтень 1930[2]. Доки істнує кляса-держава, доти не може істнувати впорядковане суспільство — воно може бути лише метафорою, себто бути лише в тому сенсі, в якому кляса-держава теж є впорядкованим суспільством. Утопісти, коли критикували сучасні їм суспільства, пречудово розуміли, що кляса-держава не може бути впорядкованим суспільством, тому в типах суспільств, що їх змальовано в ріжних утопіях, бачимо економічну рівність як необхідну основу пропонованої реформи; уже в цьому утопісти були не утопістами, але конкретними науковцями у галузі політики та відповідальними критиками. Утопічність декого з них полягає в тім, що вони вважали, що можна запровадити економічну рівність за допомогою свавільного закону, почерез вольовий акт тощо. Таке саме розуміння того, що повна та доконана політична рівність неможлива без рівности економічної, знаходимо також в инших публіцистів (навіть у правих, себто у критиків демократії, коли йдеться за Данію та Швецію як взірець ладу, доброго для всіх країн) — в авторів XVII ст. розуміння цього відкриваємо, наприклад, у Людовіко Дзукколо в його книзі «Беллуцці»[3], а також, думаю, у Макіявеллі[4]. На думку Морраса[5], ця форма демократії можлива в Швайцарії саме тому, що там є певний середній рівень економічного благополуччя тощо.

Військове мистецтво і мистецтво політики

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹133›. Військове мистецтво і мистецтво політики. Ще раз про «сміливців»[1]. Складність відносин, що істнували в 1917-1918 між штурмовими та армійськими підрозділами, можуть підштовхнути — та вже підштовхнули — політичних керівників скласти хибні пляни боротьби. Забувають: 1) що «сміливці» є самими тактичними підрозділами та передбачають наявність нехай малоефективної, але все ще боєздатної армії, бо якщо військова дисципліна та бойовий дух впали аж так, що постала потреба запровадити тактичні нововведення, вони все ще певною мірою присутні — присутні саме тією мірою, що їй відповідає новий тактичний прийом; інакше ми мали би справу з поразкою і втечею; 2) що не варто сприймати появу «сміливців» як ознаку загальної боєздатности воєнної маси, але навпаки — як ознаку її пасивности та відносної деморалізації.

Сказане не касує загального підходу, відповідно до якого до порівнянь військового мистецтва з політикою треба завжди ставитися cum grano salis [скептично. — Ред.], себто як до спонуки до роздумів і термінів, спрощених ad absurdum [до абсурду. — Ред.]; насправді, в царині політики на тих, хто схибив або  не виконав достоту наказ, не накладають жорстких карних санкцій, вони не постають перед військовим трибуналом, не кажучи вже про те, що розгортання політичних сил аж ніяк не порівняти з військовою мобілізацією. Політична боротьба, окрім маневреної війни та облоги або позиційної війни, знає й инші форми. Правдиві «сміливці», себто сучасні «сміливці», народилися саме з позиційної війни, як це бачимо з досвіду 1914-1918 років.

Геґель і об’єднання

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹47›. Геґель і об’єднання. Геґелеве вчення про партії та об’єднання як про «приватну» канву держави[1]. Воно постало історично з політичного досвіду Французької революції[2] та мало слугувати цілям надання конституціоналізмові конкретного наповнення. Урядування зі згоди керованих, але зі згоди орґанізованої — не загальної чи непевної, що її виражають на виборах; держава не лише користується згодою і вимагає її, але «виховує» цю згоду за допомогою політичних і профспілкових об’єднань, що вони — хоча утворюють приватні апарати — є приватними ініціятивами керівної кляси. Так, Геґель певною мірою йде далі за чистий конституціоналізм і розробляє теорію парляментської держави з її партійним режимом. Його концепція об’єднань не може не бути ще розпливчатою і початковою, коливаючись між політикою й економікою, відповідно до історичного досвіду свого часу, що він був дуже обмеженим і міг запропонувати лише один доконаний зразок орґанізації — «корпоративної» (коли політика вплетена в економіку)[3].

Маркс не міг мати історичного досвіду, що перевершував би — чи набагато перевершував би — Геґелів досвід, але завдяки своїй журналістській і аґітаційній діяльності він почував настрої мас. Марксова концепція орґанізації усе ще пов’язана із цими елєментами: таємна орґанізація, якобінський клюб, змовницькі ґрупки, журналістська орґанізація. Французька революція пропонує два переважні типи: клюби, що є нежорсткими орґанізаціями на кшталт народних зборів, зосередженими навколо окремих особистостей політиків, причому кожен політик має власну ґазету, що втримує увагу та підігріває інтерес певної, але слабко згуртованої клієнтури, котра захищає ґазетні тези на зборах клюбу.

Деякі сторони південного питання [1]

Антоніо Ґрамші

Початок цим нотаткам поклала публікація — у «Кварто стато» від 18-го вересня — однієї статті щодо південної проблєми, підписаної Уленшпіґелем, [2] що її редакція журналу спорядила доволі кумедним вступом. У статті Уленшпіґель згадує свіжу книгу Ґвідо Дорсо («Південна революція». Турин: Видавництво П’єро Ґобетті, 1925) і натякає на судження, що його висловив Дорсо стосовно позиції нашої партії щодо Півдня: у вступі редакція «Кварто стато» — вона твердить, що складається з «молоди, що чудово загально [sic] розуміється на південній проблємі», — заявляє колєктивний протест з приводу того, що «заслуги» визнавано за комуністичною партією. Ще не зле: той штиб молоди, що співпрацює з «Кварто стато», і раніше збиткувався зі стражденного паперу, «прикрашаючи» його своїми думками та протестами. Проте далі ця «молодь» говорить буквально таке: «Ми не забули тієї чарівної формули, що її висували туринські комуністи: поділити великі маєтки між сільськими пролєтарями. Ця формула є повною протилежністю всякого здорового реалістичного бачення південної проблєми». І тут треба розставити крапки над «і», оскільки «чарівними» тут є самі хвастощі та поверховий дилєтантизм «молодих» авторів «Кварто стато».

Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною?

Революція всупереч «Капіталові»

Антоніо Ґрамші

Більшовицька революція конче має своїм корінням всезагальну революцію російського народу. Максималісти, що два місяці тому стали необхідною заправою, призвідцями, адже події заламали звичну рівновагу, а впередовий, пóступовий рух дедалі увиразнювався, створили засади певного ладу (що міг би бути буржуазним): взяли владу, встановили свою диктатуру та розвивають соціялістичні форми, що на них спиратиметься революція, щоби, мавши неабиякі здобутки, широко простувати й надалі, не потрібуючи сторонньої помочи.

Більшовицька революція втілює радше ідеолоґію, аніж факти (тим-то по суті нам не важить знати про неї більше, ніж вже знаємо). Вона є революцією всупереч «Капіталові» Карла Маркса. У Росії Марксів «Капітал» читаний радше буржуазією, ніж пролєтаріятом. Ця книга правила за критичне вираження пекучої потреби в тому, що заки пролєтаріят намислить повстати, заки в голові йому зайдуть думки заявити вимоги власної кляси, а то й думка про власну революцію, у Росії має сформуватися буржуазія, має зайти капіталізм, установитися цивілізація західного типу. Та факти перевершили ідеолоґію. Факти розірвали критичні схеми, що рокували російську історію розвиватися за канонами історичного матеріялізму. Більшовики заперечують Карла Маркса та стверджують — почерез цілком певний акт реального завоювання влади, — що канони історичного марксизму не такі жорсткі, як про них можна було подумати чи думано.

Сучасний Державець

Антоніо Ґрамші

Зошит 8, §‹21›. Сучасний Державець. Під цією назвою варто зібрати всі ідеї політичної науки, що можуть сприяти написанню твору політичної науки, задуманого й орґанізованого як «Державець» Макіявеллі[1]. Особливість «Державця» полягає саме в тому, що це не систематизований трактат, а «жива» книга, в якій політична ідеолоґія стає «мітом», себто фантастичним і художнім «образом», чимось середнім між утопією і схоластичним трактатом, що в ньому що в її межах доктрина та раціональний елємент втілені в образі кондотьєра[2], що він пластично та «антропоморфно» символізує «колєктивну волю», Процес формування «колєктивної волі» представлене не почерез педантичне обґрунтування та клясифікацію принципів і критеріїв способу дії, але як «гідність та обов’язки» певної людини, а це змушує працювати художню уяву та надає форми пристрастям.

«Державця» Макіявеллі можна було б сприймати як історичний приклад сорелівського «міту»[3], себто політичної ідеолоґії, що не є ані тверезою утопію, ані розсудливою доктриною, але є твором конкретної фантазії, що впливає на роз’єднаний і розпорошений народ, щоби підбурити його та орґанізувати його колєктивну волю. Утопічний характер «Державця» полягає в тому, що державець історично не істнував, об’єктивно та безпосередньо не являвся італійському народу, а був щирою доктринерською абстракцією, символом керівника, «ідеального кондотьєра». Можна простежити, як Сорель від поняття ідеолоґії-міту не дійшов до розуміння політичної партії, а зупинився на концепції професійної спілки; щоправда, для Сореля «міт» найпослідовніше виражений не в профспілці як орґанізаторі колєктивної воли, а у практичній дії профспілки та у вже істнуючій колєктивній волі — у практичній дії, що її найповнішим втіленням мав би стати загальний страйк, себто, так би мовити, «пасивна діяльність», яка ще не увійшла до «активної та конструктивної» фази. Але чи може міт бути «неконструктивним», чи можна, не виходячи за межі інтуїції Сореля, уявити, що продуктивним буде інструмент, що полишає «колєктивну волю» на примітивній і початковій стадії її формування заради руйнівного роз’єднання (заради «розколу»)?

Політичне керівництво кляси до і після взяття влади

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹44›. Політичне керівництво кляси до і після взяття влади. Вся проблєма ріжних політичних течій часів Рісорджименто[1], їхніх взаємних відносин або відносин з однорідними чи підпорядкованими силами ріжних історичних частин (або областей) національної території обмежується на одній основоположній проблємі: помірковані[2] були більш-менш однорідною клясою, через що їхнє керівництво зазнало незначних коливань, тимчасом як Партія дії[3] не спиралася на якусь певну історичну клясу, а її керівництво по ваганнях потягло руку за поміркованими; себто історично Партію дії вели помірковані (твердження Віктора-Еммануїла II[4] про те, що він має Партію дії в кишені або щось на кшталт цього, правдиве не лише через його особисті контакти з Ґарібальді5: Партію дії історично очолювали Кавур[6] та Віктор-Еммануїл II). Історико-політичний критерій, що його слід взяти за основу наших досліджень, такий: кляса є панівною з двох боків — вона є «керівною» і «панівною». Вона є керівною для кляс-союзниць і панівною для кляс-супротивниць. А тому ще до взяття влади кляса може стати «керівною» (і має нею стати); прийшовши до влади, вона стає панівною, але продовжує бути і «керівною» також. Помірковані керували Партією дії також після 1870 року, політичне вираження цього керівництва — так званий трансформізм[7]; вся італійська політика від 1870 до сьогодні має в собі «трансформізм», себто вона створює правлячі кляси в рамках, встановлених поміркованими після 1848, поглинаючи активні елєменти, що постали із союзних кляс, а також із ворожих кляс.

Цезаризм

Антоніо Ґрамші

Зошит 9, §‹133›. Макіавеллі. Цезаризм. Цезар, Наполеон І, Наполеон ІІІ, Кромвель та ин. Зібрати каталоґ історичних подій, що кульмінували у великій «героїчній» постаті. Можна сказати, що цезаризм або бонапартизм є відображенням тієї ситуації, коли протиборчі сторони врівноважуються у катастрофічний спосіб, себто вони врівноважуються у такий спосіб, що продовження боротьби може закінчитися не інакше як взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б, або Б переможе А — може статися так, що перемогу не здобуде ні А, ні Б, вони вимотують одна иншу, і ззовні прийде третя сила В та підпорядкує собі те, що залишиться від А та Б. В Італії після смерті Лоренцо Пишного[1] сталось саме це, так само як це відбувалося в давні часи варварських навал. Проте цезаризм, навіть якщо він завжди виражає вихід з історико-політичної ситуації катастрофічної рівноваги сил через наділення великої особистости правами «третейського судді», він не завжди має одне й те саме історичне значення. Цезаризм може бути як проґресивним, так і реакційним, і точне значення будь-якої форми цезаризму, в кінцевому підсумку, можна відтворити, лише звернувшись до конкретної історії, а не за допомогою соціолоґічної схеми.  Проґресивним цезаризм є тоді, коли його втручання допомагає тріюмфу проґресивної сили, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним він є тоді, коли його втручання допомагає перемозі реакційних сил, і в цьому випадку також хай із певними компромісами та обмеженнями, які, одначе, мають зовсім иншу цінність, значення, смисл, ніж у попередньому випадку. Цезар та Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон ІІІ (і Бісмарк) — реакційного цезаризму. Йдеться за те, аби побачити, чи в діялєктичному зв’язку «революція—реставрація» переважає елємент революції чи елємент реставрації, оскільки зрозуміло, що в історичному русі ніколи не можна повернутися назад, і не істнує «реставрації» in toto[2].

Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші

Роман Тиса

держава (stato) Ґрамші послуговується поняттям «інтеґрована держава», що вона складається з «політичного суспільства» (уряд, парлямент, судова система, армія, поліція) та «громадянського суспільства» (див. «громадянське суспільство»). Політичне суспільство — інструмент примусу, утиску, гноблення; громадянське суспільство — інструмент фабрикування «згоди» (геґемонії). Як писав у своєму памфлєті «Крах II Інтернаціона-лу» (1915) Лєнін: «Усі та кожні пригноблюючі кляси потребу-ють двох соціяльних функцій, щоби задержати своє панування: (1) функції ката і (2) функції попа». От вони й виконують сі функції: політичне суспільство — функцію ката, громадянське — попа. Див. Зошит 12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу… // Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. Pp.1513-1540.

громадянське суспільство (società civile) Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до Геґеля, себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано почерез примус).

Ґрамші та політична теорія

Ерік Гобсбаум

(Нижче надруковано статтю, підготовлену за доповіддю професора Е. Д. Гобсбаума для конференції, присвяченої Ґрамші та орґанізованої спільно видавництвом Lawrence & Wishart і Політехнічним інститутом центрального Лондона 5-6 березня 1977 року. Назви розділів наші.)

Антоніо Ґрамші помер 40 років тому. В перші десять з цих сорока років він був невідомий фактично нікому крім товаришів з 1920-х рр., оскільки опубліковано або розповсюджено з написаного ним було зовсім мало. Це не означає, що він був невпливовим, адже про Пальміро Тольятті можна сказати, що він вів Італійську Комуністичну партію згідно з ґрамшістською лінією або, принаймні, згідно із своїм розумінням ґрамшістської лінії. Разом з тим, більшості людей — навіть комуністам — до закінчення другої світової війни ім’я Ґрамші мало про що казало.

В друге десятиріччя він став вельми відомим в Італії, і ним почали захоплюватися не тільки в комуністичних колах. Його твори активно публікувалися Комуністичною партією, але перш за все видавництвом Ейнауді. Хай там як пізніше критикували ці перші видання, вони відкрили Ґрамші широкій аудиторії та дали італійцям змогу оцінити його постать як одного з провідних мислителів-марксистів та — більш загально — як одну з головних фіґур італійської культури XX ст. Але тільки італійцям. Адже протягом цього періоду з технічних причин Ґрамші залишався невідомим за межами своєї батьківщини, бо його практично не перекладали. Так зазнали невдачі спроби публікації в Британії та США навіть його зворушливих «Листів з в’язниці». За виключенням невеличкої купки людей з особистими зв’язками в Італії та тих, хто читав італійською (переважно, комуністів), для инших по цей бік Альп він не істнував.