Відозва з приводу російського вторгнення на Вкраїну

До всіх людей доброї воли

Товариші! Громадяни! Браття і сестри!

Вторгнення збройних сил Російської Федерації на Вкраїну за підтримки «народної міліції» Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки, розпочате вранці 24 лютого цього року, є страшною політичною помилкою і злочинною військовою авантюрою. Керівництво Російської Федерації лицемірно називає його «спеціальною військовою операцією». Це неправда: від самого початку йдеться про повномаштабну війну із застосуванням всіх видів звичайного озброєння.

Гірко визнавати, але у лютому 2022 року Російська Федерація повторила «подвиг» нацистської Німеччини червня 1941-го. Згадаймо слова старої воєнної пісні:

«Київ бомбили. Оголосили,
Що почалася війна».

Страшно про це думати, в це не хочеться вірити, але це так. Хочеться, щоби це був лише сон, але це не страшний сон — це страшна дійсність.

Ідеолоґічне прикриття війни — «демілітаризація і денацифікація України, визволення українців з-під ярма київського режиму» — омана. Вірно, що правляча верхівка та панівна кляса Української Республіки далеко не альтруїстичні носії ідеалів демократії, українська демократія далеко не довершана. Ймовірне приєднання до НАТО чи підйом націоналізму останніх років, це — останнє, що потрібно для благополуччя українського народу та для всебічного розвитку людини в Україні. Але не фашистському режимові Російської Федерації, який душить поступ та свободу в своїй країні, визначати зовнішню чи внутрішню політику нашої країни! Не загарбникам вирішувати долю її керівників! Демократія не прилітає на крилатих ракетах. Не на російських танках прийде на Вкраїну правдиве народовладдя, рівноправ’я і гуманізм. Думати інакше — небезпечна ілюзія та злочин — злочин проти історії та майбуття. Хай там якими шляхетними намірами та гаслами прикривати інтервенцію й окупацію, український народ ніколи з нею не змириться. Окупант зазнає поразки. Иншого не знає історія — ані України, ані инших країн.

Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинености

Роман Тиса

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. у Латинській Америці скепсис щодо економічної модернізації за північноамериканським шляхом, з одного боку, та оптимізм, спричинений перемогою Кубинської революції, з иншого, викликали до життя кілька ліворадикальних ідейних течій. Одна з них одержала назву теорії залежности або залежного розвитку. Теоретики залежного розвитку могли ріжнитися ступенем свого радикалізму, проте всі вони стояли на позиціях антиімперіялізму й антикапіталізму. Видатним представником цього ідейного напрямку був економіст, соціолоґ й історик Андре Ґундер Франк.

Німецький латиноамериканець

Андре Ґундер Франк народився 1929 року в Берліні в родині письменника Леонгарда Франка. Після приходу до влади Гітлера сім’я переїхала спочатку до Швайцарії, а потім до США. 1957 року Франк захистив у Чиказькому університеті докторську дисертацію (PhD) з економіки. Темою його наукової праці було сільське господарство СРСР, точніше Української РСР, — дисертація мала назву «Зростання і продуктивність українського сільського господарства». Ще будучи студентом, Франк визначився зі своїми політичними симпатіями, і, починаючи від роботи у Національній спілці студентів США, все своє подальше життя — так у практичній діяльності, як у ідейних спорах — завжди перебував на лівому флянзі.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3].

Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік

Г’ю Ньютон

Ідеяли, закріплені в Деклярації незалежности, визнають права народів на самовизначення. Будь-який пригноблений народ, згідно з духом Американської революції, може скинути установи свого гнобителя, аби захистити свої права на «життя, свободу та прагнення щастя». Проте історія показує, що після того, як Сполучені Штати взяли на себе ролю панівної світової держави, вони послідовно протидіють головним соціяльним революціям нашого часу. Порушуючи принцип самовизначення, Сполучені Штати втручалися військово, дипломатично та економічно, придушуючи ці революції або чинячи їм серйозні перешкоди, — так було в Росії, Мексиці, Китаї, на Кубі, в Греції та В’єтнамі.

Годі знайти яскравіший приклад цієї політики, аніж американська інтервенція у В’єтнамі. 1945 року створення Демократичної Республіки В’єтнам було проголошено в документі, подібному до Деклярації незалежности Сполучених Штатів Америки. Тут же республіку визнала колишня колоніяльна держава — Франція. Але коли ця держава спробувала поновити контроль над своєю колишньою колонією, встановивши маріонетковий режим у Сайґоні, їй у пригоді стала політика США. Вашинґтон не просто підтримав незаконну загарбницьку війну, надавши економічну та воєнну допомогу, — Вашинґтон розпочав боротьбу проти В’єтнамської республіки, коли французи програли. Фактично через понад як двадцять років після проголошення В’єтнамської деклярації незалежности в’єтнамські селяни лишаються об’єктами нападу з боку американських збройних сил, що чинять найбільш жорстоку та руйнівну інтервенцію, яку тільки знала історія.

Індонезія в боротьбі проти імперіялізму й реакції

Ю. Мовчан

В дні, коли пишуться ці рядки, в Індонезії ще не закінчилася громадянська війна. Зважаючи на острівний характер країни (до складу Індонезії, кажуть, входить 3 000 островів!) та на інші обставини, про що буде мовитися нижче, дуже правдоподібно, що та війна не так то швидко закінчиться.

В чому причина громадянської війни в Індонезії? Хто її розпалює і кому вона на користь?

Після того, коли індонезький народ під проводом своїх національних героїв – тепішнього віце-президент з Д-ра Гатта, – здобув свою незалежність у тяжкій і довготривалій боротьбі проти голландського імперіялізму, на індонезьких островах впродовж останніх десяти років панував відносний спокій. Як і кожна молода нація, індонезький народ так само бажав і бажає тільки миру і спокою для державно-політичної і соціяльно-культурної розбудови своєї країни. Треба визнати, що під проводом президента Сукарно молода республіка почала досить швидкими темпами національно відроджуватися. Вигнавши чужоземних імперіялістів, молода держава вирішила не приєднуватися ні до жодного з існуючих тепер імперіялістичних бльоків – ні до московсько-большевицького, ні до західньо-европейського, очолюваного американським фінансовим капіталом. Індонезія звернула увагу на розвиток свого господарства, на піднесення матеріяльного і культурного рівня свого народу.

Країна на продаж

Жан Вілен

Влітку минулого року, коли в Тегерані стояла нестерпна спека і повітря було особливо задушливим, шаха раптом пойняв страх. Він наказав приготувати розкішний кадиллак і, коли землю огорнули сутінки, разом з шахинею Фарою, малим шахеням та найближчим своїм почтом тишком виїхав до своєї віддаленої резиденції — палацу Клардашта.

Тут стояла така ж сама задуха, але шах почував себе безпечніше. Адже над шахським палацом /83/ у Тегерані після шестирічної могильної тиші знову зібралися грозові хмари. Про наближення бурі повідомив великий і тривалий страйк текстильників у Ісфахані. Потім іскра перекинулася до столиці, де почали боротьбу за підвищення заробітної плати працівники міського транспорту.

Що виявили події на Близькому Сході

С. Г-ко

Громадянська війна в Лівані і революція в Іраку раптово яскраво освітили усі сили, ще змагаються зараз на світовій міжнародній арені. Тут присутній насамперед молодий і динамічний арабський націоналізм, очолюваний Нассером. Він стремить до об’єднання усієї арабської нації в одну державу «від Атлянтійського до Індійського океану». Сила цієї ідеї в тому, що вона справедлива. Це тільки бо силою пережитків колоніялізму поділена Арабія сьогодні на ряд держав, починаючи від Марокко й кінчаючи на князівстві Кувайтському. Значна частина цих арабських країн ще й сьогодні знаходиться в прямій чи посередній залежності від різних західніх імперіялістів.

В Лівані йшла боротьба між націоналістами, що хочуть приєднатись до Об’єднаної Арабської Республіки, та реакційним президентом диктатором Шамуном, який боронив свої особисті й західні інтереси. Вибух республіканської революції в Іраку проґавили розвідки всіх західніх великодержав і тому він був справжньою несподіванкою у Вашинґтоні, Лондоні й Парижі. Іракська революція — насамперед антифевдальна: вона скинула короля й проголосила розподіл поміщицької землі між селянами. Її рушійними силами була національна буржуазія, головно купецтво, та армія. Однак, національний характер революції в Іраку ще не вирішений. Відомо, що військовики стоять за те, щоб об’єднатися з Нассером і визволитися від англо-американської нафтової монополії та Баґдадського пакту. Буржуазія ж виявляє хитання і ще невідомо, чим скінчиться ця революція.

Суец

В.Волинський

В попередній статті про справу Суецу ми підкреслили, що в конфлікті довкола Суецького каналу ходить не стільки про право на вільний прохід кораблів через канал, як про конфлікт економічних інтересів. Суецький конфлікт, це в першу міру конфлікт між великодержавними інтересами Англії, Франції й США та інтересами Єгипту. А ці інтереси, це не лише зиски з користування каналом, але передовсім чорне пливке золото, що йому на ім’я нафта.

Для арабських країн повна контроля й користування своїми економічними ресурсами й природніми багатствами є конечною передумовою для виходу з економічної відсталости й мізерного животіння мільйонних мас. Життєвий стандарт арабських народів – один з найнижчих в світі. Тоді як національний продукт на одиницю населення в США становить 2.240 долярів на рік, в арабському світі ця міра є така: 108 долярів в Йордані, 126 в Іраку, 132 в Сирії, 135 в Єгипті. Це означає, що середній дохід єгиптянина в рік виносить приблизно 100 долярів, не враховуючи великої різниці в доході між різними верствами єгипетського суспільства! Без націоналізації економічних ресурсів, загарбаних чужинецькими власниками, ріст економіки арабських країн неможливий. Маси населення і далі житимуть крайній нужді, а доходи з копалень, рафінерій, плянтацій йтимуть, як досі, в руки чужих капіталістів і місцевих февдалів. І тому боротьба арабських народів за контролю своїх економічних багатств, це боротьба за життя.

Революція в Китаю

Хіни, або Китай – величезна держава на полудневому сході Азії. Мешканців там поверх 400 міліонів душ, або ж у 15 разів більше населення, як у цілій сучасній Польщі.

Китай дуже багатий край. Більшість населення живе там із сільського господарства. На полудні росте найбільше риж, цукрова тростина, індиго, на півночі добре родить пшениця, ачмінь, кукуруза, просо, Манджурія на цілий світ славна своєю квасолею. На полудні й на заході – величезні плянтації чаю. Крім того скрізь в сільському господарстві плекається шовкву гусень та виробляється бавовну. Що до виробу бавовни, хіни займають друге місце в світі.

Вугілля Китай має стільки, що його вистарчило б на 1000 років для всього світу. Менше але також подостатком залізної руди.

Імперіалізм і соціалізм в Італії (замітка)

Н. Ленін

Для висвітлення тих питань, які поставила теперішня імперіалістська війна перед соціалізмом, небезкорисно кинути погляд на різні європейські країни, щоб навчитися відділяти національні видозміни і деталі загальної картини від корінного й істотного. Збоку, кажуть, видніше. Тому, чим менша схожість Італії з Росією, тим цікавіше в деяких відношеннях порівняти імперіалізм і соціалізм в обох країнах.

В цій замітці ми маємо намір лише відзначити матеріал, який дають у цьому питанні видані після війни твори буржуазного професора Роберта Міхельса: «Італійський імперіалізм» і соціаліста Т.Барбоні: «Інтернаціоналізм чи класовий націоналізм? (Італійський пролетаріат і європейська війна)»[1]. Балакучий Міхельс лишився таким же поверховим, як і в інших своїх творах, ледве торкнувшись економічної сторони імперіалізму, але в його книзі зібрано цінний матеріал про походження італійського імперіалізму і про той перехід, який становить суть сучасної епохи і який особливо наочно виступає в Італії, а саме: перехід від епохи воєн національно-визвольних до епохи воєн імперіалістсько-грабіжиицьких і реакційних.

Про насильство

Франц Фанон

Національне визволення, національне відродження, відродження державности, співдружности — хай там як це називати — деколонізація, це — завжди насильницьке явище. Хай там які ми візьмемо прояви деколонізації (міжособистісні стосунки, нова назва спортивного клюбу, список запрошених на фуршет, персональний склад поліції та рад директорів національних або приватних банків), деколонізація, це — заміна одного «виду» людей иншим. Ця заміна відбувається без перехідного етапу та є всеосяжною, повною і доконаною. Звісно, можна було б додати кілька слів про появу нової нації, становлення нової держави, встановлення дипломатичних зносин, визначення політичної й економічної орієнтації. Проте ми вирішили розпочати з «чистого аркуша», що він відповідає самому початку процесу деколонізації. Важливість його в тім, що з першого ж саме цей «аркуш» визначає вимоги мінімум колонізованих. Власне, докорінне перетворення суспільної структури є свідченням успіху. Надзвичайна важливість цього перетворення полягає в тім, що її бажають, до неї закликають і її вимагають. Необхідність суспільних перетворень присутня — до кінця ще не усвідомлена, задавлена, смутна — у житті та свідомості колонізованих чоловіків і жінок. Одночасно неминучість такого перетворення иншим «видом» чоловіків і жінок сприймається як жахливе майбутнє. Цей «вид» — колонізатори.

Очевидно, що деколонізація, яка претендує на перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна здійснити помахом чарівної палички, за допомогою якогось природного каталізатора або наслідком мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація, це — історичний процес, себто її неможливо збагнути, у ній неможливо розібратись як слід, обриси деколонізації не стануть чіткішими, якщо не розгледіти історичний рух, що надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація, це — зіткнення двох споконвіку антаґоністичних сил, що своєю самобутністю завдячують уречевленню, яке корениться у колоніяльній системі та нею живиться. Перше зіткнення цих сила було позначене насильством, а їхнє співістнування, а точніше — експлоатація колонізованого колонізатором — триває завдяки масі багнетів і гармат. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Саме колонізатор створив і продовжує творити колонізованого. Свої права, себто свої статки, колонізатор отримав від колоніяльної системи.

Ноам Хомський про кубинсько-американські відносини

Ноам Хомський

У передмові до нової книги про тероризм проти Куби американський науковець Ноам Хомський (Чомскі) у подробицях викладає історію насильницької, а часто й просто дивної, політики американського уряду щодо свого невеликого, але непокірного сусіда. «Cuba Sі» має честь отримати дозвіл на ексклюзивне розміщення цієї передмови…

Мабуть, найбільш характерною рисою війни Вашингтона проти Куби, що ведеться з того самого моменту, як вона нарешті виборола свободу в 1959 році, є її несамовитість. Даючи свідчення перед комітетом Черча в Сенаті, міністр оборони США Роберт Макнамара підтвердив, що рішення Кеннеді невдовзі після вступу на посаду президента здійснити вторгнення до Плая-Хірон було прийняте в атмосфері «істерії». На першому ж засіданні уряду після невдалого вторгнення, атмосфера була «майже дикою», як засвідчує заступник держсекретаря Честер Боулз, описуючи «практично божевільну реакцію на програму дій». Суттєвою складовою цієї «програми дій» була масштабна терористична війна. Роберт Кеннеді, на якого було покладено завдання координації масованої кампанії державного міжнародного тероризму, неодноразово заявляв, що повалення уряду Куби було «головним пріоритетом уряду Сполучених Штатів — все інше вторинне — скільки б часу, грошей, зусиль або людських життів це не коштувало».

Колаборація, незалежність і визволення

Едвард Саїд

На семінарі з імперіялізму, що відбувався в Оксфорді у 1969-1970 роках, доповідь Рональда Робінсона «Неєвропейські основи європейського імперіялізму» була однією з найцікавіших. Разом з «Африканськими та третьосвітніми теоріями імперіялізму» Томаса Годжкіна роздуми Робінсона з приводу теоретичних і емпіричних студій продемонстрували вплив багатьох постколоніяльних тенденцій, про які я згадував:

Будь-яка нова теорія мусить визнати, що імперіялізм був так само похідним від колаборації чи неколаборації його жертв — їхнього тубільного політичного життя, — як і від європейської експансії. …Не [без добровільної чи примусової кооперації правлячих еліт і не] без колаборації тубільців, коли для цього настав час, європейці змогли завоювати й керувати своїми неєвропейськими імперіями. З самого початку цьому правлінню неперервно протидіяли; і так само постійними були тубільні посередники для запобігання опору чи його придушення[159].

Робінсон підкріплює свої слова, досліджуючи, як у Єгипті перед 1882 роком паші й хедив колаборували з європейцями: вони дозволили їхнє проникнення, драматично затьмарене націоналістичним повстанням Орабі, після якого британці захопили країну з допомогою військової сили. Робінсону варто було додати, що багато класів та окремих осіб, які колаборували з імперіялізмом, почали зі спроб наслідувати сучасні європейські манери, модернізуватися відповідно до того, що сприймалося як європейський проґрес. Протягом перших двох десятиріч XIX сторіччя Мухаммед Алі висилав місії до Європи; три десятиріччя по тому японські місії прибули до Сполучених Штатів та Європи з такою ж метою. В радіусі французького колоніялізму обдарованих студентів аж до 1920-х і 1930-х років посилали до Франції здобувати там освіту, хоча деякі з них, наприклад Сенгор і Сезер та багато індокитайських інтелектуалів, перетворилися на рішучих супротивників імперії.

Свобода добровільного вигнанця

Ігор Самохін

Час від часу з’являються на планеті люди, які своїми творами, відкриттями або вчинками докорінно змінюють історію чи принаймні культуру. Таких революціонерів, незалежно від того, хто вони – вчені, мислителі чи полководці, Річард Рорті назвав «сильними поетами». Вони пропонують новий «словник»: після них уже не можна мислити світ у старих термінах. Гадаю, нині можна сказати, що саме таким «сильним поетом» був Едвард Саїд. Він показав зворотній бік західної культури. Після нього більше не можна писати про колоніальні стосунки згідно зі старими стандартами. І, може це й дивно, такій людині пощастило мати обидві свої головні книжки в українському перекладі. Недавній вихід другої з них дає підстави іще раз поговорити про цього визначного автора.

Кожна книжка Саїда потребує дослідження великого обсягу, в якому би комплексно та цілісно було проаналізовано найважливіші тези автора. Тому я, беручись одразу за дві, не можу претендувати на повноту, але спробую зазначити найважливіші, на мій погляд, моменти в обох працях, хоч я і не певен, що вони є «об’єктивно» головними. По ходу статті також маю намір увійти в полеміку з іншою українською статтею про Саїда, яка вже з’являлася на веб-сторінках «ЛітАкценту» (див. Петро Іванишин. Бездомний сумнів і камінь вигнання Едварда Саїда).

Китайська революція та її рухові сили

Я. Ряппо

Література про дійсний, живий Китай почала у нас з’являтися тільки після Жовтневої революції. До цього часу ми мали про Китай переважне традиційні застарілі праці синологів без сучасного наукового аналізу соціяльно-економічних явищ цієї країни.

Нема жодного ґрунтовною марксівського аналізу про стан Китаю. Буржуазні праці обмежуються всі мітологією, історією та мовознавством. Більш живі відомості представників (дипломатичних, консульських, кореспондентів преси тощо) англійського та американського капіталу в їхніх висновках сфальсифіковано, звичайно, в інтересах своїх хазяїв.

Але вже з початку ХІХ століття у Китаї починають доспівати передумови до величезного національно-революційного руху. Майже століття йде наступ капіталу та його вкорінення, черевате наслідками для того ж чужоземного капіталу.

Чужоземний капітал утворює не тільки шари великих та дрібних капіталістів з тубільців і не тільки значні кадри китайського пролетарияту, він утворює також умови до піднесення селянства на арену політичної боротьби.

Капітал все глибше та глибше просякає в Китай, втягнений вже до світового товарообороту, й змінює не тільки міське, але й сільське господарство.

За останнє десятиріччя європейські капіталісти просто працюють на китайську революцію [К. Радек, «Вопросы китайской революции»]. Особливо яскраво це відзначається з 1911 року, з моменту утворення республіки.

Разом з цим іде зріст н підіймання китайської буржуазії та інтелегенції — вчителів, студентів, журналістів й т.і., що втягують в національний рух все більші та більші маси сумежних з ними міських низових кол селянства.

Коли взяти на увагу, що всі ці маси не мають жодних політичних прав, що в цілому Китаї немає абсолютно ніякої охорони праці від експлоататорів, що навіть сама центральна влада безпорадна, й її зведено до нуля безпорадними змінами керуючих груп та фінансовою кризою, то буде зрозуміла ситуація для національно-революційного руху.

Українці мають вирішити, якого світу вони хочуть

Інтерв’ю з Ноемом Чомським

Керівництво України й деяких інших пострадянських країн (Азербайджану, Грузії) демонструє чітке прагнення вступу до НАТО. Як можна це прокоментувати? Що принесе вступ до НАТО східноєвропейським народам, зокрема й українцям? Чи вплине взагалі цей крок якось на зовнішньополітичну позицію України – адже відомо, що, наприклад, війну в Іраку розпочало не НАТО, і тим не менш Україна брала в ній участь…

Можна зрозуміти намагання небагатих країн укласти союз із багатством і владою, так само як і масову міграцію з бідних країн до багатих. США дуже сильно підтримують вступ східноєвропейських країн до НАТО: Вашингтон вважає, що на них можна буде легше впливати й вони зміцнять контроль США над Європою. З тих пір, як під час Другої світової війни США стали наддержавою світового масштабу, стратеги побоюються того, що Європа під проводом найрозвиненіших країн, Франції та Німеччини, може піти власним шляхом. Звідси – таке сильне протистояння концепції «Європи від Атлантики до Уралу», висунутій де Голлем, та Ostpolitik Віллі Брандта. Розширення НАТО на Схід має вихолостити франко-німецький вплив і посилити контроль США. Жителі Східної Європи повинні вирішити, якого світу вони хочуть – такого, де практикується панування США чи такого, де влада та розвиток розподілені більш рівномірно.

Імперіялістична експансія Росії

Тоні Кліфф

Від редакції (ґазети «Вперед», Мюнхен): Нижчеподана стаття англійського революційного соціяліста Т. Кліффа є переклад 9-го розділу його книжки «Природа сталінської Росії» (T.Cliff, “The Nature of Stalinist Russia”, London, 1948). – В ч. 3 (12) «Вперед» за минулий рік ми передруковували інший розділ з цієї ж праці Т. Кліффа. п. н. «Клясова боротьба в СССР». Праця Т.Кліффа є важлива й характерна тим, що подає чисто економічну аналізу сталінського російського імперіялізму, зокрема його економічні причини, Т. Кліфф є також головним співробітником англійського журналу «Сошелист Рев’ю», який передруковував вже кілька статтей з «Впереду».

***

Імперії існували ще перед монополістичним ступенем розвитку капіталізму і навіть перед самим капіталізмом. Перська імперія постала майже безпорівняльннм темпом між 555 та 525 р.р. до нашої ери і охопила простір в восьмеро більший за Німеччину. Згодом постала імперія грецька, потім римська. Занепад февдалізму і зріст торговельного капіталу бачив постання великих еспанської, португальської й нідерландської імперій. Зі зростом індустріальної революції, Англія, за дві генерації — від початку Семилітньої війни (1756 р.) до кінця Наполеонівських воєн (1814 р.). розбудувала свою імперію завоюванням Канади, Індії, Південної Африки й Австралії.

Проте імперіялізм в кожному періоді є відмінний в своїх причинах і наслідках і тому вживання одного слова — імперіялізм для окреслення відмінних явищ схильне внести більше плутанини, ніж ясности. Ленін вживав цей термін для окреслення найвищого ступеня капіталізму, коли він є в стані занепаду, а пролетарська революція є на порядку денному. Але імперії навіть цього одного періоду мають дуже різноманітний характер. Зінов’єв казав в своїй статті «Що таке імперіялізм»: «Роблячи це (визначуючи, що властиво є сучасним імперіялізмом, — Т. К.), ми повинні не забувати, що є різні типи імперіялізмів. Британський імперіялізм різниться від німецького, і т. д. Є європейський імперіялізм, азійський імперіялізм, і американський: є білий імперіялізм і жовтий. Японський імперіялізм не скидається на його французький тип. Російський імперіялізм є типу вийняткового, бо він є відсталий, його навіть більше не можна називати азійським».

«Краплені» карти Західної Європи: до сорокаліття подій у Північній Ірландії

Петро Бажан
Политком (http://politcom.org.ua). 2 червня 2009.

Країни західної демократії не люблять показувати свої непривабливі сторони. Для східних мешканців усе має виглядати неначе в казці: привітні менеджери, чуйні власники, товариська корпорація.

Історія країн, які нині є членами ЄС і дбайливо розбудовують свій добробут, повна кривавих плям. І ці плями не завжди закінчуються Нюрнбергом.

Цьогорічний сорокалітній ювілей подій у Північній Ірландії нечасто пригадують. Втім, дарма: механізм боротьби зі спротивом місцевого населення, який нині застосовується в боротьбі з афганськими партизанами та інших країнах Сходу, напрацьовувався в Ольстері та Північній Ірландії.

Про Жана Жене

Едвард В. Саїд

Вперше я зустрівся з Жаном Жене навесні 1970 року — в той надзвичайно бурхливий і натхненний період, коли енерґія та честолюбство з соціяльної уяви Америки випустили в її соціяльне тіло. Завжди була якась хвилююча подія для святкування, якийсь привід для виступу, якийсь новий поворот у війні в Індокитаї, що вимагав або оплакування, або демонстрації. За кілька тижнів до американського вторгнення до Камбоджі, в час, який, схоже, був апоґеєм весняних подій в Колумбійському університеті, котрий — слід нагадати — все ще не оговтався після заворушень 1968 року (невпевненість керівництва у власних діях, різкий розкол у викладацькому складі, нескінченні студентські демарші), з’явилось оголошення про мітинґ на підтримку Чорних Пантер. Мітинґ мав відбутися після обіду на сходинках Нижньої бібліотеки, імпозантної адміністративної будівлі університету; я мав велику охоту піти, бо ходили чутки, що виступати на ньому збирався Жан Жене. Коли я вийшов з Гемілтон-голлу, я зіткнувся з одним своїм студентом, котрий був надзвичайно активним у студмістечку і запевнив мене, що Жене таки мав робити промову, а він (студент) буде синхронним перекладачем Жене.

То була незабутня сцена з двох причин. Однією з них був глибоко зворушливий вигляд самого Жене, що стояв у центрі великого натовпу Пантер і студентів — його поставили посеред сходів, а аудиторія стояла не перед ним, а навколо нього — вдягнений у чорну шкіряну куртку, синю сорочку й, як мені здалося, задрипані джинси. Він виглядав абсолютно спокійним і був схожий радше на власний портрет кісти Джіакометті, в якому вловилось вражаюче поєднання в цій людині шалености, повного володіння собою і майже реліґійного спокою. Чого я ніколи не забуду, так це погляду проникливих блакитних очей Жене: вони ніби дивилися кудись вдалечінь і водночас вдивлялися в тебе своїм загадковим і дивно відстороненим поглядом.

Про лозунг Сполучених Штатів Європи

В.І.Ленін

В №40 «Социал-Демократа»[358] ми сповістили, що Конференція закордонних секцій[359] нашої партії постановила відкласти питання про лозунг «Сполучені Штати Європи» до обговорення в пресі економічної сторони справи*.

Дискусія в цьому питанні набрала на нашій конференції однобічно-політичного характеру. Почасти це викликане було, може, тим, що в маніфесті Центрального Комітету цей лозунг прямо формульований як політичний («найближчим політичним лозунгом…» — говориться там), причому не тільки висунуто республіканські Сполучені Штати Європи, але й підкреслено спеціально, що «без революційного повалення монархій німецької, австрійської і російської» цей лозунг безглуздий і облудний.