Алі Шаріяті й ісламська революція

Роман Тиса

Іранська революція 1978-1979 рр. і повалення шахського режиму були одними з найдраматичніших подій кінця XX ст. Хай там як ставитися до Ісламської республіки, яка постала наслідком революції, не можна не вразитися силою руху, що він охопив найширші народні маси та включив представників всіх сучасних політичних течій (крім монархістів, звісно). Хоча ідеолоґічна геґемонія належала ісламським богословам і правникам, а саме поняття «ісламської революції» тісно пов’язано з вождем революції Рухоллою Мусаві Хомейні (імамом Хомейні), були й инші джерела, що живили процес формування ідейного обличчя подій 1978-1979 рр. Одним з таких джерел були ідеї Алі Шаріяті — соціолоґа, шкільного вчителя, університетського викладача та проповідника, який у своїх поглядах прагнув поєднати сучасний соціялізм і традиційний шиїзм. Його передчасна смерть у самий переддень Іранської революції, у червні 1977 р., нагадує смерть иншого революціонера — нікараґуанця Карлоса Фонсеки, що він, так само як і Шаріяті, не дожив до рішучих битв і кінцевої перемоги народної революції, яку наближав своєю практичною і теоретичною діяльністю.

Небайдужий мусульманин

Алі Шаріяті народився 1933 року в Кахаці, селищі неподалік міста Сабзевар, в провінції Хорасан, розташованій на північному сході Ірану на кордоні з Туркменією й Афґаністаном. Його батько Мохаммад Тагі Шаріяті походив з династії духовних наставників і був ісламським богословом-реформатором та шкільним вчителем. На початку 1940-х рр. Шаріяті-старший заснував Центр поширення ісламських істин, в якому виступи проти атеїзму поєднував з критикою обскурантизму доґматичного ісламу. Сам іслам він сприймав як вчення, просякнуте проґресивним духом. Мати, Захра Аміні, походила з селянської родини.

Вибрані листи: Фанон до Шаріяті (осінь 1961)

Франц Фанон

Осінь 1961 р.

Довше за всю Азію й всю Африку опирається ісламський ‹світ› Заходові та колоніялізмові. Ці два вороги завдали його тілу та душі страшних ран. Він самотньо страждає від ненависти цих ворогів, що вони б’ють по ньому сильніше, ніж по инших. І хоча я не поділяю твого почуття до ісламу, я хотів би наголосити на твоєму зауваженні сильніше, ніж це зробив ти сам, а саме, що в третьому світі (і, з твого дозволу, насамперед на Близькому та Середньому Сході) іслам має — більше за будь-які инші суспільні сили та ідеолоґічні альтернативи — антиколоніяльний потенціял та антизахідний характер. ‹…›

Сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали, маючи на меті підвищити загальний рівень усвідомлення робітничими масами своєї країни та підняти їх на оборонну війну проти аґресії та спокус отруйних і підозрілих ідей, а також проти метод і способів вирішення, вироблених у Европі, — сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали використають колосальні культурні та громадські ресурси, заховані в мусульманських суспільствах і в мусульманському дусі, для емансипації і заснування иншого людства та иншої цивілізації, та вдихнуть новий дух у тіло мусульманського Сходу. На тебе та твоїх колєґ покладено обов’язок виконати це завдання. Звісно, я знаю, що твої зусилля в цьому напрямку — попри видиму їхню подібність — не сумісні з моєю метою будівництва сполученої і дружної нації в нашій країні «третього світу» — точніше сказати, у третій країні світу. Адже те, що нас об’єднує, дозволяє мені визнати цей образ дії за великий розумний крок уперед до мого ідеалу.

Роздуми над долею людства

Алі Шаріяті

Суперечки щодо визначення того, що таке культура та чим вона відріжняється від варварства, чи щодо того, хто є «цивілізованим» і хто є «модерним», краще за все досліджувати з погляду ісламського вчення. Дуже важливо звернути увагу на це питання, що має велике значення для людей з освічених кляс ісламських країн, що вони  відповідають за умма [спільноту вірних. — Ред.] і керують нею.

Модерність є одним з найбільш гострих і життєво важливих питань, що зайшли перед нами — народами неевропейських країн та ісламськими суспільствами. Ще важливішим є питання відносин між нав’язаною модернізацією і справжньою цивілізацією. Ми повинні з’ясувати, чи є модерність синонімом цивілізованости (а саме в цьому нас переконують) або це геть инше питання та суспільне явище, що взагалі не має жадного стосунку до цивілізації. Нажаль, модерність накинули його нам — неевропейським націям — під маркою цивілізації.

Впродовж останніх 150 років захоплений Захід з місіонерським запалом модернізував людину. Між неевропейськими націями та Заходом і західною цивілізацією було налагоджено тісний зв’язок, і неевропейські нації були примушені до «модернізації». Під виглядом цивілізації, залучення їх до культури наші нації обдарували модерністю (коли я кажу «нас», я маю на увазі неевропейські нації та народи «третього світу»), що її не припиняли характеризувати як «ідеальну цивілізацію». Наші інтелєктуали мали б ще багато років тому усвідомити ріжницю між цивілізацією та модерністю і розповісти про це людям. Але вони цього не зробили. Чому за 150 років західної модернізації наших націй освічені верстви так і не звернули уваги на це питання? Я скажу про їхнє нерозуміння цього питання пізніше…