Ноам Хомський про кубинсько-американські відносини

Ноам Хомський

У передмові до нової книги про тероризм проти Куби американський науковець Ноам Хомський (Чомскі) у подробицях викладає історію насильницької, а часто й просто дивної, політики американського уряду щодо свого невеликого, але непокірного сусіда. «Cuba Sі» має честь отримати дозвіл на ексклюзивне розміщення цієї передмови…

Мабуть, найбільш характерною рисою війни Вашингтона проти Куби, що ведеться з того самого моменту, як вона нарешті виборола свободу в 1959 році, є її несамовитість. Даючи свідчення перед комітетом Черча в Сенаті, міністр оборони США Роберт Макнамара підтвердив, що рішення Кеннеді невдовзі після вступу на посаду президента здійснити вторгнення до Плая-Хірон було прийняте в атмосфері «істерії». На першому ж засіданні уряду після невдалого вторгнення, атмосфера була «майже дикою», як засвідчує заступник держсекретаря Честер Боулз, описуючи «практично божевільну реакцію на програму дій». Суттєвою складовою цієї «програми дій» була масштабна терористична війна. Роберт Кеннеді, на якого було покладено завдання координації масованої кампанії державного міжнародного тероризму, неодноразово заявляв, що повалення уряду Куби було «головним пріоритетом уряду Сполучених Штатів — все інше вторинне — скільки б часу, грошей, зусиль або людських життів це не коштувало».

Ноам Чомскі і міф про свободу слова

Андрій Кулаков

Якби вам порекомендував прочитати книжку Уго Чавес, ви би її прочитали? Не певен, що всі дослухаються до думки венесуельського президента розбишаки, який своїми витівками може вивести із себе навіть по-шляхетному холоднокровного короля Іспанії. Але коли авторитетна New York Times Books Review пише, що автор, якого згадав президент Венесуели, за енергією, розмахом, новизною та впливом ідей – мабуть, найповажніший із нині живих інтелектуалів, то вже обов’язково слід звернути на нього увагу.

І його прихильники, і його вороги визнають значущість цієї особи в сучасному науковому, інтелектуальному і політичному житті. І ті, й другі радять його читати. Хоча би тому, що половина американського істеблішменту зустрічає його публічні лекції оваціями, а половина – публічно бойкотує цю людину. Хоча би тому, що він у 1980 – 1992 рр. був найбільш цитований серед живих учених. Хоча би тому, що він 1957 року в своїй роботі „Синтаксичні структури” здійснив революцію в мовознавстві, даючи життя новому напряму – генеративізму. Хоча би тому, що він, маючи кафедру у Масачусетському технологічному інституті й колонку у New York Times, є найвідомішим американським дисидентом і критиком політики Штатів. Хоча би тому, що за свої виступи проти війни у В’єтнамі він потрапив за грати, а під час війни у Нікарагуа відкрито підтримав сандиністів і переїхав до цієї країни на кілька років. І хоча би тому, що важко уявити сучасний лівий рух без згадки про його ім’я, не звертаючи увагу на те, що вимовляється воно по-різному: хто каже Ноам Хомські, а хто – Ноам Чомскі.

Опір

Ноем Чомський

Через кілька тижнів після демонстрацій у Вашингтоні [1967] я все ще намагаюся зібрати докупи свої враження про тиждень, якісний вимір якого важко осягнути чи виразити. Можливо, деякі особисті роздуми можуть принести користь іншим людям, які поділяють мій інстинктивний несмак до активізму, але самі не підходять до небажаної, проте майже неминучої кризи.

Для багатьох учасників Вашингтонських демонстрацій останні символізували перехід «від незгоди до опору». Я повернуся до цього гасла та його значення, проте я б хотів на самому початку прояснити, що я вважаю його не тільки точним у тому, що стосується настрою демонстрацій, але й, за умови належного тлумачення, правильним для нинішнього стану протестів проти війни [у В’єтнамі]. Такий протест має динаміку, якій неможливо опиратися. Можна почати з написання статей та виголошення промов, з участі в створенні, у багато способів, атмосфери занепокоєння й обурення. Нечисленні сміливці звернуться до прямої дії, відмовляючись поводитися так, як поводилися «добропорядні німці» [за гітлеризму], яких усі ми навчилися зневажати.

Українці мають вирішити, якого світу вони хочуть

Інтерв’ю з Ноемом Чомським

Керівництво України й деяких інших пострадянських країн (Азербайджану, Грузії) демонструє чітке прагнення вступу до НАТО. Як можна це прокоментувати? Що принесе вступ до НАТО східноєвропейським народам, зокрема й українцям? Чи вплине взагалі цей крок якось на зовнішньополітичну позицію України – адже відомо, що, наприклад, війну в Іраку розпочало не НАТО, і тим не менш Україна брала в ній участь…

Можна зрозуміти намагання небагатих країн укласти союз із багатством і владою, так само як і масову міграцію з бідних країн до багатих. США дуже сильно підтримують вступ східноєвропейських країн до НАТО: Вашингтон вважає, що на них можна буде легше впливати й вони зміцнять контроль США над Європою. З тих пір, як під час Другої світової війни США стали наддержавою світового масштабу, стратеги побоюються того, що Європа під проводом найрозвиненіших країн, Франції та Німеччини, може піти власним шляхом. Звідси – таке сильне протистояння концепції «Європи від Атлантики до Уралу», висунутій де Голлем, та Ostpolitik Віллі Брандта. Розширення НАТО на Схід має вихолостити франко-німецький вплив і посилити контроль США. Жителі Східної Європи повинні вирішити, якого світу вони хочуть – такого, де практикується панування США чи такого, де влада та розвиток розподілені більш рівномірно.

«Перебити тварюк»: Ґаза 2009

Ноам Хомський

27 грудня, у суботу, почався останній американсько-ізраїльський напад на беззахисних палестинців. Як повідомляє ізраїльська преса, напад ретельно готувався протягом 6 місяців. План складався з двох частин: військової та пропагандистської. Були враховані уроки поганої підготовки та піару ізраїльського вторгнення до Лівану 2006 р. Отже, можемо бути достатньо впевнені, що зроблене і сказане було переважно навмисним і планувалося заздалегідь.

Безсумнівно, це стосується й моменту початку нападу: якраз по обіді, коли діти поверталися зі школи й вулиці густозаселеної Ґази були заповнені перехожими. Вистачило всього кількох хвилин, щоб убити більше 225 й поранити 700 чоловік. Гарний початок масової різанини беззахисних цивільних осіб, захоплених у пастці без виходу.