До соціології кітчу

Тетяна Чередниченко

Сьогодні на Заході кітч досліджують під кутом зору мистецтва, естетики, психології, соціології, і водночас — Іронічно. Критика кітчу стала обов’язковою ознакою часу. Поява низки нових праць на цю тему змушує, однак, думати не про критичну активність буржуазної культурології, а про щось зовсім протилежне: чи не стала проблема кітчу, сказати б, «кітч-проблемою»? Чи не є естетичне заперечення кітчу особливий виявом потаємного потягу до нього, а іронізування з приводу його «сентиментальності», парфюмерності, солодкості[1] і т.п. своєрідним смакуванням цієї «парфюмерності»?

Коли це так (а цю думку поділяє багато дослідників), то які саме механізми сучасної західної культури сприяють культивації кітчу в обох виявах. безпосередньо «художньому» та «критично-рефлективному»? Перш ніж безпосередньо звернутися до цього питання, треба бодай кілька слів сказати про його «етимологію» та «патогенез» — про те, що означає саме поняття «кітч», і про те, чим викликана поява цього феномену. При цьому ми посилатимемося на музичний матеріал — він найбільше страждає від експансії кітчу і тому найбільш показовий.

Нова музика XX ст. Уповільнення історії

Татьяна Чередниченко

1. Взаємна зворотність вчора і завтра в музиці XX століття.

До музики XX століття журналісти навчилися застосовувати два слова: «складна» й «елітарна». Наче мензуралісти писали просто, а капельмайстри типу Гайдна, що вони працювали при князівських дворах, на зло своїм замовникам орієнтувались на смаки конюхів. Европейська професійна композиція завжди тяжіла до складности та елітарности. Зовсім не тут слід шукати специфіку музики XX ст.

Пишуть також про новизну музики XX століття. І в такій узагальненій констатації немає нічого, що відріжняло би наше століття від попередніх епох опус-музики. Починаючи від реформ Ґвідо Аретинського, европейська професійна композиція тільки тим і займалась, що оголошувала себе «новою»: у XIV, у XV, у XVII, у XVIII і — багаторазово — у XIX століттях.

З иншого боку, симптоматично, що коли в XX столітті в черговий раз заговорили про нову музику, то писати це словосполучення стали з великої літери: «Нова музика»[1]. Очевидно, поняття новизни, затерте европейською музичною історією, набуло в XX столітті особливої напружености.

Єдність ексцентричних одинаків. «Ми» ансамблю Rolling Stones

Татьяна Чередниченко

Менеджер Ендрю Луґ Олдгем, який став опікувати Rolling Stones 1963 року, вирішив цей ансамбль побудувати на контрасті зі стилістикою популярного рок-колєктиву Beatles. Художня чарівність Beatles була пов’язана, зокрема, з особливим характером звучання ансамблю — «підлітково-чистим», в якому всі чотири голоси зливалися в несуперечливу єдність. Це звучання перетворювало квартет на архетип молодіжного гурту.

Архетипу молодіжного гурту Олдгем протиставив стилізацію такої «протестної» поведінки, що вона націлена передусім на прояв індивідуалізму. Шестеро Stones стали архетипом індивідуалістичного виклику суспільним нормам. Менеджер всіляко сприяв посиленню мотивів епатажу в зовнішності і поведінці музикантів, фіксації індивідуалістичної «брутальности» в текстах, відпрацюванні відповідного звучання, що народжувало образ еґоцентризму та насильства.

Stones і до Олдгема вели себе на естраді буйно. Ось як описує набутий Stones імідж історик: «Спочатку це були шість юнаків, які збудували собі палац вічних задоволень і грали у своє життя як у гру. Іноді їх гри бували приємними, але частіше їх ігри були принизливими, нудотним… Вони показували язик публіці; одягалися у чудернацький одяг, що викликав шок»[1]. «Викликали шок», як свідчить преса, зокрема, костюми офіцерів СС зі свастиками на рукавах або жіночі вбрання[2].