Парадокс 68-го: бунт молодої Європи проти «ситого суспільства»

Олександр Хоменко

Парадокси «божевільного року»

32 роки тому, в травні 1968-го, стареньку Європу знову лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ, карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні і червоні прапори, портрети Че Гевари (власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п’ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований у далечінь) — всі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами ЦРС (французького ЗМОПу) у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В’єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент (тоді — Де Голль) таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь що змінити в ситуації, що склалася.

Але 68-й рік — це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, сказати б, загальноцивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 року революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах світу. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Тема окремої розмови (про це — дещо нижче) — відлуння травня 68-го за «залізною завісою», у тому числі і в Україні.

Римські канікули французької революції

Олександр Хоменко

«Але це ж бунт,» — здивовано вигукнув Людовік XVI, дізнавшись про падіння Бастилії. «Ні, Ваша Величносте, Ви помилилися: це не бунт, це – революція,» — відповів йому герцог де Ліанкур. Здається, саме після цих історичних слів її, тобто революції, привид остаточно поселився в замку французької політики, надаючи цій старовинній будові такого неповторного шарму. Він псував корпоративні вечірки істеблішменту в 1830-му і в 1848-му, в часи Паризької Комуни і в травні 1968-го… Цьогоріч президент з Парижу, правда, ще не тікав, як король у 1791-му чи де Голь у 1968-му. Але все інше знову вражало: студенти, що захопили Сорбону, поліцейський спецназ, який штурмує академічні корпуси, мільйонні демонстрації профспілок на вулицях.

Європі знову нагадали, що Франція — то матір усіх революцій. І найперше, тієї легендарної, Великої Французької… Першим актом якої, до речі, був зовсім не штурм Бастилії, і навіть не скликання Генеральних штатів. Революцію провістила одна картина художника Жака-Луї Давіда — «Клятва Гораціїв». Замовником її був король: на свою ж, гільйотиновану згодом, голову.

Провісник зоряного вирію

Олександр Хоменко

Першими числами березня 1953 дійсність вкотре зіщулилася в передчутті небаченого і невідомого. Ляльки вертепної скриньки світової політики немов би застигли в тривожному очікуванні: мудрі урядовці й досвідчені дипломати, високочолі професори і меткі журналісти – усі вони сфокусували свої погляди на одній особі. На “Дядькові Джо” – загадковому Йосифі Сталіні, який за кремлівськими мурами порухом пальця вирішував: куди переселяти народи, у якому напрямі текти рікам, яким богам мають молитися племена на Сході і Заході. У той час “батько народів” був на вершині своєї могутності, ві6н виграв страшну війну і завершив підготовку до наступної, його армія була найпотужнішою, а таємна поліція – найефективнішою. На Алтаї вже були збудовані величезні бараки для мільйонів нових в’язнів. Він міг усе, і разом з тим, не міг більше нічого. Тільки, щоб зрозуміти це, треба було не читати “Правду”, а шукати істину… В одному із бараків загублених на обширах неосяжної імперії таборів Карлагу молодому в’язневі приснився сон, в якому той виразно побачив смерть “людини у сірій військовій шинелі”. Спочатку в’язень і сам не надто повірив своєму видиву. Проте ранком наступного дня табірна радіоточка передала повідомлення про хворобу, а потім і смерть “великого і безсмертного”, а протягом трьох днів після цього уся зона кричала від радості “Ура”. Цим в’язнем був майбутній всесвітньо відомий письменник-фантаст і мислитель Олесь Бердник.

Ірландська республіканська армія: в боротьбі за свободу

Олесь Хоменко

Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель „скоротив” автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. „Звільненоочищені” землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід — ОЛЬСТЕР — залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.

Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.

Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія — не відступала.

Перший „експедиційний” корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а „вожді”, які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі „сльозливими” листами про допомогу, жаліючись на англійців: „…вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити…”. Така безхребетність та недалекоглядність „вождів” ірландського народу, їх неспроможність об’єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.

Драгоманів в опінії визначних українських громадян

С. Ріпецький

ОЛЬҐЕРД БОЧКОВСЬКИЙ:

“Драгоманову закидають, що він не був самостійником українським у розумінні 1918 року. Але забувають, що багато з чільних самостійників IV Універсалу, рік перед тим приймали, зглядно годилися на федерацію України з Москвою і навіть на автономію. Історичним доказом того можуть бути перші три Універсали.

Забувають далі, що гетьманське “інтермеццо” в Україні, визнаючи самостійність її назовні, внутрі було прологом до федерації з Москвою.

Я констатую цим лише загально відомі факти і далекий від думки якихось обвинувачень. Вони цікаві психологічно. Вони промовляють за Драгоманова, за соціолога й політика, що, як реаліст, по своєму світогляду, все рахувався з фактами.

М. Драгоманів чудово розумів, що кидати максимальні гасла одна річ, а здійснюватн їх, це зовсім інша справа. Драгоманів – не міг висувати у 1880-их роках самостійність України, як реально-політпчне домагання, бо у той час не було для цього найменшого грунту. Українська маса ще спала. А інтелігенція – “українофільствувала” культурно. Чужа була їй національна політика.

Ці українофіли-культурники були програмово прихильниками аполітизму. Вони цуралися протимосковського сепаратизму. Колишній братчик М. Костомарів – зрезиґнував з національних аспірацій українського на роду, фактично ставши на позиціях “малоруського провансалізму”, льокальної культури й мови для “хатнього вжитку”.

М. Драгоманів на еміграції, куди його вислано в ролі українського національного амбасадора для Европи, залишився осамітненим, єдиним маяком української політичної думки, що після царського наказу І876 р. в Україні фактично завмерла. Як він міг думати про реальне самостійництво, коли не було тоді навіть досить співробітників для його Громади в Женеві?! Коли й пізніше він критикував виступ Ю. Бачинського та його “Україна Ірредента”, то знову таки тому, що не бачив в Україні живих сил до здійснення цієї сепаратистичної програми. А як послідовний демократ англійської школи, він все видвигав думку, що без свідомости і організованости широких мас, не можна, як слід, здійснити якусь політичну програму, а тим більше – програму державного сепаратизму.

Багряний Іван у огненному колі

Олександр Хоменко

Переконаний беззастережно: у всьому СРСР несходимому передвоєнного 1940-го той вчинок аналогів не мав. Власники щасливого квитка, яким пощастило вирватися з ГУЛАГу крізь вузеньку щілину “відновлення законності” після падіння Єжова, мали поводити себе зовсім по-іншому: сидіти тихо, на очі знайомим бажано не з’являтися, а краще – узагалі виїхати зі своєї місцевості. Одначе тут…

Ось декорація для мізансцени: літо, Харків, вечір, за своїм столом куняє керівник харківської організації СПУ Юрій Смолич. Несподівано з’являється відвідувач, у якому господар упізнає “забраного” ще 1932-го поета Івана Багряного. Гість говорить, що його відпустили, і що він хотів би поновити літературну працю. Аби підтвердити “кваліфікацію”, починає читати з пам’яті великий віршований твір (то була поема “Золотий бумеранг”, яку написано в одиночній камері харківської в’язниці). Далі – слово самому Смоличу: “Багряний з пам’яті зачитав мені уривок свого написаного віршованого роману. Читав, не спиняючись, годину або й більше. Звичайно, я не пригадую тепер того роману, але запам’яталося: віршування було вправне, сюжетно – відтворення подій і переживань людини, змістом – недвозначна, запекла контреволюція”.

Благородний розбійник з українського шляху

Олександр Хоменко

Можливо, саме сьогодні, коли телепродюсери, монополізувавши виробництво суспільних брендів, остаточно перетворили політику на мікс із поганої естради та реаліті-шоу “За склом”, ми можем усвідомити переваги старих-добрих часів. Тих, коли культові постаті приходили в історію не з “галубова екрана”, а з літератури. Бо кожна епоха мала свої сакральні тексти, що продовжувалися реальним життям. Середньовіччя наснажувало себе оповідями про мандрівних лицарів (у часи розквіту – ентузіастичним Персевалем, на схилку – сумовитим Дон Кіхотом), пуританська ранньобуржуазність – Робінзоном Крузо, а передреволюційна Франція – класицистичними п’єсами Корнеля і Расіна, вишуканими й відгранено-холодними, ніби промови Сен-Жюста в Конвенті.

Каменяр на зів’ялому листі

Олександр Хоменко

“На дні моїх спогадів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище не блискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мого батька”, – архетипічні Франкові рядки про батьків вогонь у чомусь навдивовижу паралелізуються із нашим ставленням до нього самого. Бо Франко, вкарбований у свідомість ще зі шкільної читанки, сам став “огнем на дні спогадів”, тією палаючою іскрою, яка обов’язково вирине десь із глибин підсвідомості. Його рядками – “Зів’ялим листям”, “Украденим щастям”, “Мойсеєм” – ми поціновуємо світ і себе у світі. Нещодавно один приятель згадував, як у листопаді 2004 йому по-особливому відлунювало: “Ми ступаєм до бою нового не за царство тиранів, царів…”. А коли перед очі стають рядки про “сідоглавого”, який любить Русь “як хліб і кусень сала”, на пам’ять одразу ж спадає добрий шерег сучасних політиків, депутатів і державників.

Полиці, вщерть забиті героїзмом

Олександр Хоменко

Художні тексти, як відомо, поділяються на погані й добрі. Проте і серед останніх лічені одиниці переростають власні межі і стають чимось більшим за набір друкованих знаків. Тоді їхні персонажі крокують просто в історію, стають реальнішими, „живішими“ за політиків, бізнесменів, зірок шоу-бізнесу. Щось подібне переживали наші батьки в 70-ті, коли кіношно-літературний Штірліц здавався теплокровнішим за всіх товаришів пєльше із Політбюро разом взятих. Роман Кена Кізі „Політ над гніздом зозулі“ належить саме до таких текстів. Він став ідейним прапором для цілого мандрівного покоління в Америці. Хіпі 60-х розносили у своїх наплічниках „Політ…“ з півночі на південь і зі сходу на захід країни. При чому, іноді траплялося, що люди забували прізвище автора, але хто такий Макмерфі і Вождь Бромден – знали всі.

Іван Франко і марксизм

Олександр Хоменко

Як це не дивно, але і досьогодні ми не маємо більш-менш грунтовних і (а це найголовніше!) об’єктивних досліджень, присвячених проблематиці становлення та розвитку революційного марксистського руху в Україні, досліджень, які б бодай конспективно фіксували основні факти, події, явища, посутньо необхідні для осмислення вище поіменованої проблеми.

Тому закономірно, що інтерес Карла Маркса до украінських проблем був і постійним, і не поверховим: часто використовуваний нині в науковій і публіцистичній літературі термін «християнська козацька республіка» (йдеться про Запорозьку Січ) — це просто цитата з «Хронологічних виписок» Карла Маркса, небагатьом відомий також і той факт, що в його особистій бібліотеці зберігалася написана французькою мовою книга М.Драгоманова «Українська література, заборонена російським урядом» (1878) з численними помітками автора «Капіталу». У брошурі Драгоманова Карл Маркс відзначив ті місця, де йшлося про специфіку поезії Т.Шевченка, про першу політичну організацію в новій історії України — Кирило-Мефодіївське товариство. К.Маркс і Ф.Енгельс були особисто знайомі з визначним діячем українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст. Сергієм Подолинським — видавцем «Громади» М.Драгоманова, автором фактично першої у вітчизняній науці праці прпо розвиток суспільного виробництва «Ремесла й фабрики в Україні» (1880), в якій обгрунтовувалась ідея «власності виключно для робітників». Подолинський не лише сумлінно вистудіював величезний масив тогочасної соціалістичноі літератури, він також надіслав К.Марксу рукопис свого трактату «Праця людини та її стосунок до розподілу енергії в природі», який отримав загалом його схвальну оцінку.

Особливості латиноамериканського полювання

Олександр Хоменко

Знищити Че Гевару в Болівії ЦРУ допоміг Радянський Союз

Енріке Асеведо, ветеран боїв у Сьєрра-Маестра, якому 1958-го виповнилося лише 16, пізніше згадував: армія Батисти уже зневірилася вибити повстанців із важкодоступних гір, тому всю її енергію диктатор спрямував на бомбардування. Після одного з кількагодинних нальотів, коли були скинуті всі бомби, випущені ракети і з повітря землю “відпрасували” кулеметними чергами, хлопець раптом помітив, що будинок, в якому вони переховувалися, перетворено на купу дощок, що стирчать у небо. І серед них – о, диво! – валявся присипаний землею наплічник Аргентинця (так партизани називали між собою Че). У цю хвилину в Енріке виник нездоланний потяг розв’язати його, подивитися, що ж читає цей загадковий іноземець. Яким же був його подив, коли він знайшов у наплічнику лише одну книгу – роман Марка Твена “Янкі при дворі короля Артура”.

Як і решта фактів з життя Че Гевари, цей епізод своєю тотальністю нагадує чи то афоризм, чи то східну притчу. Хоча б і тому, що, умовно кажучи, зазирнути в наплічник Че хотів не лише 16-річний партизан з гвинтівкою в руках. Цілі спецслужби наддержав ретельно відслідковували кожен його крок, аби зрозуміти, що ж далі планує цей символ латиноамериканської герильї. І коли люди в ондатрових шапках, що декілька разів на рік ритуально сходили на трибуну Мавзолею, остаточно переконалися, що він без найменшого пієтету ставиться і до рішень “останнього пленуму”, і до збірника промов бровастого генсека, світова історія ХХ століття зробила крутий поворот…

Пабло Неруда і затоплена наречена

Олександр Хоменко

23 вересня 1973-го помер найбільший поет Латинської Америки

Залишався тільки єдиний шлях: іти в Аргентину че6рез Анди – “стежкою контрабандистів”. Так, це було смертельно небезпечно, і керівництво чилійської Компартії спочатку намагалося знайти якийсь інший варіант (наприклад, вивести поета на пароплаві через Вальпараїсо), проте поліція була надто пильною. А далі залишатися в Чилі йому було неможливо.

Президента Гонсалеса Віделу, дрімучого антикомуніста, зацикленого на ідеї про те, що незабаром почнеться нова світова війна, яку обов’язково виграє США, можна було звинуватити в чому завгодно, тільки не в непослідовності. Заборонивши компартію, він домігся через суд зняття з Неруди сенатської недоторканості, і генеральний прокурор видав ордер на його арешт.

Неруда і троє його провідників вимушені були йти, фактично, неходженими хащами, прорубуючи собі дорогу мачете. Під час однієї з переправ через гірську річку, поет ледве не втопився. Нарешті вони дісталися до умовного місця. Це був притон контрабандистів – злодіїв і конокрадів, людей, котрі спритно тримали в руках револьвер і ніж. Сидячи біля багаття, Неруда почав оповідати їм дивовижні історії, і настільки зворушив їх, що вони не взяли з нього та його супутників грошей за їжу та притулок.