Posts Tagged 'Хоменко'

Римські канікули французької революції

Олександр Хоменко

«Але це ж бунт,» — здивовано вигукнув Людовік XVI, дізнавшись про падіння Бастилії. «Ні, Ваша Величносте, Ви помилилися: це не бунт, це – революція,» — відповів йому герцог де Ліанкур. Здається, саме після цих історичних слів її, тобто революції, привид остаточно поселився в замку французької політики, надаючи цій старовинній будові такого неповторного шарму. Він псував корпоративні вечірки істеблішменту в 1830-му і в 1848-му, в часи Паризької Комуни і в травні 1968-го… Цьогоріч президент з Парижу, правда, ще не тікав, як король у 1791-му чи де Голь у 1968-му. Але все інше знову вражало: студенти, що захопили Сорбону, поліцейський спецназ, який штурмує академічні корпуси, мільйонні демонстрації профспілок на вулицях.

Європі знову нагадали, що Франція — то матір усіх революцій. І найперше, тієї легендарної, Великої Французької… Першим актом якої, до речі, був зовсім не штурм Бастилії, і навіть не скликання Генеральних штатів. Революцію провістила одна картина художника Жака-Луї Давіда — «Клятва Гораціїв». Замовником її був король: на свою ж, гільйотиновану згодом, голову. Продовжити читання ‘Римські канікули французької революції’

Advertisements

Провісник зоряного вирію

075430ee9c76Олександр Хоменко

Першими числами березня 1953 дійсність вкотре зіщулилася в передчутті небаченого і невідомого. Ляльки вертепної скриньки світової політики немов би застигли в тривожному очікуванні: мудрі урядовці й досвідчені дипломати, високочолі професори і меткі журналісти – усі вони сфокусували свої погляди на одній особі. На “Дядькові Джо” – загадковому Йосифі Сталіні, який за кремлівськими мурами порухом пальця вирішував: куди переселяти народи, у якому напрямі текти рікам, яким богам мають молитися племена на Сході і Заході. У той час “батько народів” був на вершині своєї могутності, ві6н виграв страшну війну і завершив підготовку до наступної, його армія була найпотужнішою, а таємна поліція – найефективнішою. На Алтаї вже були збудовані величезні бараки для мільйонів нових в’язнів. Він міг усе, і разом з тим, не міг більше нічого. Тільки, щоб зрозуміти це, треба було не читати “Правду”, а шукати істину… В одному із бараків загублених на обширах неосяжної імперії таборів Карлагу молодому в’язневі приснився сон, в якому той виразно побачив смерть “людини у сірій військовій шинелі”. Спочатку в’язень і сам не надто повірив своєму видиву. Проте ранком наступного дня табірна радіоточка передала повідомлення про хворобу, а потім і смерть “великого і безсмертного”, а протягом трьох днів після цього уся зона кричала від радості “Ура”. Цим в’язнем був майбутній всесвітньо відомий письменник-фантаст і мислитель Олесь Бердник. Продовжити читання ‘Провісник зоряного вирію’

Ірландська республіканська армія: в боротьбі за свободу

iraaОлесь Хоменко

Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель „скоротив” автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. „Звільненоочищені” землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід — ОЛЬСТЕР — залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.

Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.

Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія — не відступала.

Перший „експедиційний” корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а „вожді”, які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі „сльозливими” листами про допомогу, жаліючись на англійців: „…вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити…”. Така безхребетність та недалекоглядність „вождів” ірландського народу, їх неспроможність об’єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків. Продовжити читання ‘Ірландська республіканська армія: в боротьбі за свободу’

Драгоманів в опінії визначних українських громадян

dragomanov11С. Ріпецький

ОЛЬҐЕРД БОЧКОВСЬКИЙ:

“Драгоманову закидають, що він не був самостійником українським у розумінні 1918 року. Але забувають, що багато з чільних самостійників IV Універсалу, рік перед тим приймали, зглядно годилися на федерацію України з Москвою і навіть на автономію. Історичним доказом того можуть бути перші три Універсали.

Забувають далі, що гетьманське “інтермеццо” в Україні, визнаючи самостійність її назовні, внутрі було прологом до федерації з Москвою.

Я констатую цим лише загально відомі факти і далекий від думки якихось обвинувачень. Вони цікаві психологічно. Вони промовляють за Драгоманова, за соціолога й політика, що, як реаліст, по своєму світогляду, все рахувався з фактами.

М. Драгоманів чудово розумів, що кидати максимальні гасла одна річ, а здійснюватн їх, це зовсім інша справа. Драгоманів – не міг висувати у 1880-их роках самостійність України, як реально-політпчне домагання, бо у той час не було для цього найменшого грунту. Українська маса ще спала. А інтелігенція – “українофільствувала” культурно. Чужа була їй національна політика.

Ці українофіли-культурники були програмово прихильниками аполітизму. Вони цуралися протимосковського сепаратизму. Колишній братчик М. Костомарів – зрезиґнував з національних аспірацій українського на роду, фактично ставши на позиціях “малоруського провансалізму”, льокальної культури й мови для “хатнього вжитку”.

М. Драгоманів на еміграції, куди його вислано в ролі українського національного амбасадора для Европи, залишився осамітненим, єдиним маяком української політичної думки, що після царського наказу І876 р. в Україні фактично завмерла. Як він міг думати про реальне самостійництво, коли не було тоді навіть досить співробітників для його Громади в Женеві?! Коли й пізніше він критикував виступ Ю. Бачинського та його “Україна Ірредента”, то знову таки тому, що не бачив в Україні живих сил до здійснення цієї сепаратистичної програми. А як послідовний демократ англійської школи, він все видвигав думку, що без свідомости і організованости широких мас, не можна, як слід, здійснити якусь політичну програму, а тим більше – програму державного сепаратизму. Продовжити читання ‘Драгоманів в опінії визначних українських громадян’

Багряний Іван у огненному колі

476_1Олександр Хоменко

Переконаний беззастережно: у всьому СРСР несходимому передвоєнного 1940-го той вчинок аналогів не мав. Власники щасливого квитка, яким пощастило вирватися з ГУЛАГу крізь вузеньку щілину “відновлення законності” після падіння Єжова, мали поводити себе зовсім по-іншому: сидіти тихо, на очі знайомим бажано не з’являтися, а краще – узагалі виїхати зі своєї місцевості. Одначе тут…

Ось декорація для мізансцени: літо, Харків, вечір, за своїм столом куняє керівник харківської організації СПУ Юрій Смолич. Несподівано з’являється відвідувач, у якому господар упізнає “забраного” ще 1932-го поета Івана Багряного. Гість говорить, що його відпустили, і що він хотів би поновити літературну працю. Аби підтвердити “кваліфікацію”, починає читати з пам’яті великий віршований твір (то була поема “Золотий бумеранг”, яку написано в одиночній камері харківської в’язниці). Далі – слово самому Смоличу: “Багряний з пам’яті зачитав мені уривок свого написаного віршованого роману. Читав, не спиняючись, годину або й більше. Звичайно, я не пригадую тепер того роману, але запам’яталося: віршування було вправне, сюжетно – відтворення подій і переживань людини, змістом – недвозначна, запекла контреволюція”. Продовжити читання ‘Багряний Іван у огненному колі’

Благородний розбійник з українського шляху

10bОлександр Хоменко

Можливо, саме сьогодні, коли телепродюсери, монополізувавши виробництво суспільних брендів, остаточно перетворили політику на мікс із поганої естради та реаліті-шоу “За склом”, ми можем усвідомити переваги старих-добрих часів. Тих, коли культові постаті приходили в історію не з “галубова екрана”, а з літератури. Бо кожна епоха мала свої сакральні тексти, що продовжувалися реальним життям. Середньовіччя наснажувало себе оповідями про мандрівних лицарів (у часи розквіту – ентузіастичним Персевалем, на схилку – сумовитим Дон Кіхотом), пуританська ранньобуржуазність – Робінзоном Крузо, а передреволюційна Франція – класицистичними п’єсами Корнеля і Расіна, вишуканими й відгранено-холодними, ніби промови Сен-Жюста в Конвенті. Продовжити читання ‘Благородний розбійник з українського шляху’

Каменяр на зів’ялому листі

2_3Олександр Хоменко

“На дні моїх спогадів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище не блискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мого батька”, – архетипічні Франкові рядки про батьків вогонь у чомусь навдивовижу паралелізуються із нашим ставленням до нього самого. Бо Франко, вкарбований у свідомість ще зі шкільної читанки, сам став “огнем на дні спогадів”, тією палаючою іскрою, яка обов’язково вирине десь із глибин підсвідомості. Його рядками – “Зів’ялим листям”, “Украденим щастям”, “Мойсеєм” – ми поціновуємо світ і себе у світі. Нещодавно один приятель згадував, як у листопаді 2004 йому по-особливому відлунювало: “Ми ступаєм до бою нового не за царство тиранів, царів…”. А коли перед очі стають рядки про “сідоглавого”, який любить Русь “як хліб і кусень сала”, на пам’ять одразу ж спадає добрий шерег сучасних політиків, депутатів і державників. Продовжити читання ‘Каменяр на зів’ялому листі’


Жовтень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти