Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»

Роман Тиса

«Відеодром» — науково-фантастичний трилєр, знятий канадським режисером Дейвидом Кроненберґом 1983 року. Кроненберґ — режисер з «непевним статусом»: його не можна однозначно зарахувати ані до виробників комерційного кіно, ані до «незалежних». Однією ногою він стоїть в авторському кіно (він написав сценарії більше ніж до половини своїх фільмів), а другою — в «мейнстрімі» (його кінострічки потравляють у широкий прокат), він — культовий режисер-лавреат (спеціяльний приз журі на Канському кінофестивалі 1996 року за фільм «Автокатастрофа»).

Дія фільмі відбувається у великому місті. Головний герой — один Макс Ренн, співвласник маленького кабельного телєканалу, що спеціялізується на низькопробних передачах і еротичних фільмах. Одного дня він ловить на супутникову антену трансляцію, що її зміст (порноґрафія, тортури, насильство), як йому здається, міг б бути цікавим авдиторії його каналу. Він ще не знає, що перегляд цих трансляцій викликає галюцинації і смертоносну пухлина мозку. Згодом Ренн з’ясовує, що трансляції веде таємна орґанізація правих фундаменталістів і борців за чистоту суспільної моралі під назвою «Відеодром»: їхня мета — очистити суспільство від «моральних виродків». Їм протистоять инші змовники — адепти «нової реліґійности» в дусі «нью-ейдж» (New Age) з «Нової плоти відео»; ними телєбачення використовується не для заподіяння шкоди здоров’ю, а для лікування і духовного відродження (у всякому разі так заявляють вони самі). Зрештою, Ренн, що в його свідомості поступово зовсім стирається грань між дійсністю і видимістю, стає маріонеткою в руках спочатку одних змовників, потім — инших. У фіналі він покінчує життя самогубством. Фільм знято в естетиці, близькій до естетики «сміттєвого кіно» (trash cinema): натуралізм у ньому доведено до крайнощів, надто в сценах мутації і розпаду людського тіла.

Клясова свідомість і хибна свідомість

Тиса

Якщо спробувати коротко визначити, що таке клясова свідомість і що таке хибна свідомість, то можна сказати наступне. Ми маємо справу з клясовою свідомістю, коли людина чітко розуміє інтереси кляси, до якої належить, і діє згідно з цими інтересами, що вони є і її інтересами; такий стан речей також означає, що людина керується правильною ідеолоґією. Хибна свідомість, це коли людина приймає інтереси (та ідеолоґію) чужої кляси за свої; в такому разі вона нагадує шизофреніка, але не в медичному розумінні, звичайно, — в політичному. Слід уникати завжди і всюди ототожнювати ідеолоґію як сукупність уявлень і установок, накинутих суспільству пануючою клясою у вигляді «здорового глузду», та хибну свідомість як стан перебування в полоні цих уявлень і установок. Ідеолоґія, якщо це «альтернативна» ідеолоґія, може мати визвольний потенціял, хибна свідомість — ні.

Ідеологія: походження і значення терміна

Олег Ярош

Авторство терміна “ідеологія” приписується Антуану де Трeйсі – видатному французькому філософові часів Французької революції. Розвиваючи ідею Френсиса Бекона про те, що призначення науки полягає не тільки в накопиченні знань, але й у “поліпшенні життя людей на землі”, Трейсі ввів поняття “науки про ідеї”, покликаної служити людству і навіть рятувати його, звільняючи людський розум від забобонів. У 1795-1799 роках згідно з декретом уряду Директорії Трейсі очолив розробку “ідеології”, котра повинна була перетворити першу Французьку республіку на раціональне, побудоване на наукових принципах співтовариство.

Перше критичне визначення ідеології належить класикам марксизму, зокрема Фридрихові Енгельсу (1820-1895). Енгельс визначає ідеологію як хибну свідомість, що спонукає до дії. Хибність її грунтується на поверховій та емоційній оцінці тих сил і чинників, що спонукають окремого індивіда чи групу до суспільної активності. Таким чином, Енгельс наголошує на тому, що ідеологія є ірраціональною за своєю природою.