Відносно практики

Мао Цзе-дун

Відносно практики

Про зв’язок пізнання і практики — зв’язок знання і дії*

(Липень 1937 року)

* У нашій партії була група товаришів — прихильників догматизму, які довгий час відкидали досвід китайської революції, заперечували ту істину, що «марксизм — не /3/ догма, а керівництво до дії», і тільки лякали людей окремими словами і фразами, насмиканими з тексту марксистських творів. Була також і друга група товаришів — послідовників емпіризму, які довгий час, чіпляючись за свій особистий, обмежений досвід, не розуміли важливості теорії для революційної практики, не бачили стану революції в цілому. Хоч вони і працювали ретельно, ця робота велася наосліп. Хибні погляди цих двох груп товаришів, особливо догматичні погляди, завдали в 1931-1934 роках величезної шкоди китайській революції. При цьому догматики, прибираючись у марксистську тогу, ввели в оману дуже багатьох наших товаришів.

Праця товариша Мао Цзе-дуна «Відносно практики» була написана для того, щоб з позицій марксистської теорії пізнання викрити суб’ єктивістські помилки прихильників догматизму і емпіризму — особливо догматизму — в нашій партії. Основний наголос у цій праці зроблено на викриття зневажаючого практику догматизму — цієї різновидності суб’єктивізму; тому праця має заголовок «Відносно практики». Погляди, що їх розвиває товариш Мао Цзе-дун у цій праці, були викладені ним у свій час в лекції, прочитаній в Антияпонському університеті в Яньані. /4/

Домарксівський матеріалізм розглядав питання пізнання у відриві від суспільної природи людей, у відриві від історичного розвитку людства і тому не міг зрозуміти залежність пізнання від суспільної практики, тобто залежність пізнання від виробництва і класової боротьби.

Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші

Роман Тиса

держава (stato) Ґрамші послуговується поняттям «інтеґрована держава», що вона складається з «політичного суспільства» (уряд, парлямент, судова система, армія, поліція) та «громадянського суспільства» (див. «громадянське суспільство»). Політичне суспільство — інструмент примусу, утиску, гноблення; громадянське суспільство — інструмент фабрикування «згоди» (геґемонії). Як писав у своєму памфлєті «Крах II Інтернаціона-лу» (1915) Лєнін: «Усі та кожні пригноблюючі кляси потребу-ють двох соціяльних функцій, щоби задержати своє панування: (1) функції ката і (2) функції попа». От вони й виконують сі функції: політичне суспільство — функцію ката, громадянське — попа. Див. Зошит 12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу… // Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. Pp.1513-1540.

громадянське суспільство (società civile) Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до Геґеля, себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано почерез примус).

Карл Маркс

Бертран Рассел

Карла Маркса звичайно вважають чоловіком, який претендував на те що він зробив соціалізм науковим і доклав більших зу­силь, ніж будь-хто інший, аби створити могутній соціалістичний рух, що, кого ваблячи, кого відштовхуючи, запанував над недавньою історією Європи. Аналіз економічних чи політичних поглядів Маркса — окрім кількох загальних аспектів — виходить за рамки даної роботи, я пропоную розглянути лише його філософію і вплив цієї філософії на інших мислителів. А тут його важко залічити до якоїсь категорії. З одного боку, він, як і Годскін, — наступник філософів-радикалів, він далі розвиває їхній раціоналізм і теж відкидає романтику. З другого боку, він ожив­ляє матеріалізм, по-новому витлумачуючи його і по-новому пов’язуючи з історією людства. А з третього боку, Маркс ос­танній з великих вибудовників систем, послідовник Геґеля, що, як і той, вірив у раціональну формулу, яка б узагальнювала весь розвиток людства. Наголос на якомусь одному з цих складників коштом інших дасть нам хибне й перекручене уявлення про філософію Маркса.

Ґрамші та політична теорія

Ерік Гобсбаум

(Нижче надруковано статтю, підготовлену за доповіддю професора Е. Д. Гобсбаума для конференції, присвяченої Ґрамші та орґанізованої спільно видавництвом Lawrence & Wishart і Політехнічним інститутом центрального Лондона 5-6 березня 1977 року. Назви розділів наші.)

Антоніо Ґрамші помер 40 років тому. В перші десять з цих сорока років він був невідомий фактично нікому крім товаришів з 1920-х рр., оскільки опубліковано або розповсюджено з написаного ним було зовсім мало. Це не означає, що він був невпливовим, адже про Пальміро Тольятті можна сказати, що він вів Італійську Комуністичну партію згідно з ґрамшістською лінією або, принаймні, згідно із своїм розумінням ґрамшістської лінії. Разом з тим, більшості людей — навіть комуністам — до закінчення другої світової війни ім’я Ґрамші мало про що казало.

В друге десятиріччя він став вельми відомим в Італії, і ним почали захоплюватися не тільки в комуністичних колах. Його твори активно публікувалися Комуністичною партією, але перш за все видавництвом Ейнауді. Хай там як пізніше критикували ці перші видання, вони відкрили Ґрамші широкій аудиторії та дали італійцям змогу оцінити його постать як одного з провідних мислителів-марксистів та — більш загально — як одну з головних фіґур італійської культури XX ст. Але тільки італійцям. Адже протягом цього періоду з технічних причин Ґрамші залишався невідомим за межами своєї батьківщини, бо його практично не перекладали. Так зазнали невдачі спроби публікації в Британії та США навіть його зворушливих «Листів з в’язниці». За виключенням невеличкої купки людей з особистими зв’язками в Італії та тих, хто читав італійською (переважно, комуністів), для инших по цей бік Альп він не істнував.