В‘єтнам близько, або Партизанська війна на берегах Райну

Алєксандр Тарасов

В 68-му ми піднялися на боротьбу за справедливий та гуманний світ, а наші батьки майже скрізь були нацистськими злочинцями або їхніми посібниками… Наше ставлення до людей в цій країні довгий час визначалося ще й тим, що ми, ті, хто живемо в багатих країнах, будуємо свій добробут на злиднях та стражданнях «третього світу»: заради нашого добробуту незліченна число людей помирає від голоду чи від цілком виліковних хвороб, навіть маленькі діти вимушені працювати в умовах найжорстокішої експлоатації; грабунку та руйнуванню піддаються цілі реґіони, а більшості це здається цілком нормальним.

Бірґіт Гоґефельд

Про цих людей написані десятки книг й тисячі статей, зняті фільми — художні й документальні. Кожного помітного представника лівого озброєного підпілля в ФРН удостоєно щонайменше однієї літературної біоґрафії, а про деяких — таких, як Ульріка Майнгоф, Андреас Баадер, Ґудрун Енслін, — написано вже до півдюжини біоґрафічних книг. І в цих статтях та книгах часто один міт нагромаджується на инший, одна леґенда бореться з иншою леґендою. Однак, ці люди не були ані найвдалішим, ані найпотужнішим, ані навіть найрозумнішим лівим збройним підпіллям після другої світової війни — не тільки у світі, але навіть у Західній Европі. Очевидно, було в цих людях щось, що змусило їхніх друзів і ворогів створювати про них леґенди.

Від протесту до спротиву

Ульріка Майнгоф
«Ї», Львів. №25, травень 2002.

Протест — це коли я кажу: те і те є неприйнятним для мене. Спротив — коли я докладаю зусилля, аби те, що мене не влаштовує, більше не повторювалось. Протест — це коли я кажу, що відмовляюсь брати участь в будь-чому ганебному. Спротив — коли я докладаю зусилля, аби в цьому не брали участь і всі інші. Приблизно так говорив один з американських революційних лідерів на берлінській конференції, присвяченій В’єтнаму.

Студенти не роблять репетицію повстання — вони чинять опір. Летіла бруківка, розмітались в друзки вітрини офісу Шпринґера в Берліні; палали авто, були захоплені водомети, розгромлена редакція часопису «Bild», було пробито автомобільні шини, паралізовано міський транспорт, перекинуто вантажівки, відбулись сутички з поліцією — було застосовано насильство, фізичне насильство, та попри це, постачання шпринґерівських ґазет зупинити не вдалось, рух вуличного транспорту було порушено лише на кілька годин.

RAF: міф про тероризм

Олег Бардяк

The RAF is dead—but the struggle for liberation is not!

Autonome Antifa, July 1998

Здається про цю орґанізацію вже все написано. І добре і погане. І критика і схвалення. І здавалося б все вже мало бути зрозумілим, або принаймні здаватися таким для середньостатистичного, незацікавленого, але більш-менш обізнаного обивателя. Але назагал воно все здається трохи не так, бо, навіть забувши власні симпатії чи антипатії, з якими в принципі можна визначитись, лишаються речі, котрі мені, як громадянину конкретної країни, і учаснику конкретної історичної ситуації зовсім не ясні.

Таким чином, не намагаючись зачепити, якихось серйозних історичних аналізів, чи вкотре ствердити, що RAFівці були невинні, бо породила їх система, або навпаки те, що вони ідеалісти, котрі заради примарних ідеалів стали злочинцями, просто візьмемо міфи з приводу RAF, і спробуємо поговорити про них в сучасному українському контексті.