Фашистська контрреволюція

Карл Корш

Чи сподіваємось ми, революційні марксисти, залишки минулої доби й нащадки найпередовіших теорій, ілюзій, ідеолоґій, на революційний поворот стрімкого контрреволюційного руху всепереможного фашизму? Доля Франції нарешті показала, що старе марксистське гасло «світової революції» набуло у наш час нового значення. Сьогодні ми опинились у центрі не соціялістичної і пролєтарської, а ультраімперіялістичної і фашистської світової революції. Коли в попередню добу всяка велика поразка — поразка Франції 1871 року, Росії, Німеччини, Угорщини 1905, 1917, 1918 років — призводила до правдивої революції, у наш час всі розгромлені країни шукають порятунку в фашистській контрреволюції. Ба більше: сама теперішня війна перетворилась на революційний процес, на громадянську війну, що її основною ознакою вочевидь є контрреволюційний рух. Як на кінських перегонах ми не знаємо, чий кінь переможе, але знаємо, що це буде саме кінь, так само і на цій війні перемога будь-якої із сторін стане новим великим кроком до фашизації Европи й не тільки Европи, може, навіть цілих континентів — евразійського, американського, азійського.

I

Схоже, що до розв’язання цього важкого питання сьогоднішнього «ортодоксального» марксиста ведуть два легкі шляхи. Пройшовши добру підготовку в школі геґельянської філософії, він міг би заявити, що все, що є, є розумним, і що — за допомогою однієї з діялєктичних перестановок, що в них тріюмфує історія, — соціялізм здійснився шляхом соціялістичної революції, яка ховається за перемогою фашизму. Так сам Геґель спочатку йшов за ранковою зорею Французької революції, потім прийняв як належні діла Наполеона, а закінчив, вихваляючи прусську державу, що постала з антинаполеонівських війн 1812-1815 рр., як здійснення філософської «ідеї» та «державу розуму», яка відповідає даному етапу історичного розвитку.

Цим він міг довіряти

Ричард Еванс

Рец. на кн.: Daniel Siemens, Stormtroopers: A New History of Hitler’s Brownshirts
Yale University Press, 459 pp, October 2017

Коли невдовзі після завершення другої світової війни в Нюрнбергзі було скликано Міжнародний військовий трибунал, одним з предметів розгляду, що він привернув до себе увагу трибуналу, були «штурмові загони» (Sturm-Abteilungen, SA) нацистського руху. Як стверджувала сторона обвинувачення, СА була злочинною орґанізацією, повинною у воєнних злочинах і злочинах проти людяности. «Націонал-більшовик» Ернст Нікіш[1], що він провів війну за ґратами, 1953 року писав про СА як про:

«контр-еліту — вона приваблювала усіх особин, гнилих і нестійких. У СА буяли усі пороки та злочинні нахили. Бараки СА були вертепом, домівкою ледацюг, пияків, невдах [Lebensbankrotteure], гомосексуалістів, шибеників і вбивць, котрі плекали думку завдати такого лихого вдару, що від нього Німеччина буцімто мала „прокинутися“. Людський матеріял цієї коричневої маси, де діти німецької буржуазії вправлялися в майстерному володінні бандитськими прийомами, свідчив про страхітливий занепад німецьких „середніх кляс“».

Згодом історики назвали СА «злочинною бандою з політичним стилем» та «найбільш деґенеративною формою ненормальної салдатської традиції». Вбивці, глитаї, збоченці: можна припустити, що штурмовики як такі навряд чи заслуговували на серйозну увагу істориків. Ба більше, одностайно вважалося, що вони мали важливу ролю лише у відносно короткий проміжок часу — напередодні захоплення влади нацистами 1933 року і відомий час після того.

«Чорний князь»

Кілька років тому великого розголосу набула скандальна історія, «героєм» якої став генерал Джованні де Лоренцо, тодішній начальник італійської військової розвідки (СІФАР). Виявилося, що він нацьковував своїх підлеглих на тих державних діячів Італії, політика яких здавалася йому надто ліберальною, взяв під контроль їхні приватні телефонні розмови і кореспонденцію. Дії Лоренцо становили частину фашистської змови. Але змова провалилась, генералові Лоренцо не вдалося затиснути Італію в залізний кулак диктатури.

На початку нинішнього року було розкрито ще одну фашистську змову. Щоправда, цього разу Лоренцо грав значно блідішу роль, ніж колись. Ватажком змовників став тепер його близький приятель, керівник неофашистської організації «Національний фронт» Валеріо Боргезе, відомий в Італії під прізвиськом «Чорний князь».

Боргезе має в Італії досить-таки сумну славу ще з 1940-х років. Командир військових частин спеціального призначення італійської фашистської армії, завданням яких були розправи з партизанами, він власноручно підписав накази про розстріл 800 антифашистів. Після розгрому фашизму Боргезе, уникнувши смертної кари, відсидів кілька років за ґратами й 1949 року вийшов на волю.

Похід на Рим

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹150›. Минуле і теперішнє. Щодо походу на Рим дивись число «Джовенту фашиста», що вийшло з нагоди дев’ятої річниці (1931), з вельми цікавою статтею Де Боно та Бальбо[1]. Крім всього иншого Бальбо пише: «Муссоліні діяв. Якби він цього не зробив, фашистський рух був змушений десятиліттями вести громадянську партизанську війну, і не виключено, що инші сили, що вони діяли, як і ми, поза рамками закону, але з цілями анархічними та руйнівними, пізніше — скориставши з невтральности та бездіяльности держави — завершили би акт повстання, на який ми наважилися в жовтні 1922 року. Хай там як, але можна з упевненістю сказати, що без Походу на Рим, тобто без революційної розв’язки наш рух наразився би на фатальні кризи втоми, подрібнення і недисциплінованости, які прирекли на смерть старі партії». Тут є певна неточність: держава не була «невтральною та бездіяльною», як зазвичай стверджують, тому що в той період головною її опорою був саме фашистський рух; також між державою і фашистським рухом не могло бути «громадянської війни», а могли бути лише епізодичні насильницькі дії, покликані змінити напрямок розвитку держави та реформувати урядовий апарат. У громадянській партизанській війні фашистський рух виступав на боці держави — не проти держави, якщо висловлюватися не метафорично та дивитися не з точки зору формального закону.

Расова теорія на послугах германського фашизму

Віктор Петров (Домонтович)

І

Чітке й виразне висвітлення й відокремлення тих напрямків і концепцій, що стали панівними в буржуазній археології на новому етапі, – таке завдання може бути здійснене тільки в світлі Ленінового вчення про «империализм как особую историческую стадию капитализма».

«Империализм – читаємо у В. І. Леніна, – вырос как развитие и прямое продолжение основных свойств капитализма вообще. Но капитализм стал капиталистическим империализмом лишь на определенной, очень высокой ступени своего развития, когда некоторые основные свойства капитализма стали превращаться в свою противоположность, когда по всей линии сложились и обнаружились черты переходной эпохи от капитализма к более высокому общественно-экономическому укладу. Экономически основное в этом процессе есть смена капиталистической свободной конкуренции капиталистическими монополиями. Свободная конкуренция есть основное свойство капитализма и товарного производства вообще; монополия есть прямая противоположность  свободной конкуренции, но эта последняя на наших глазах стала превращаться в монополию, создавая крупное производство, вытесняя мелкое, заменяя крупное крупнейшим, доводя концентрацию производства и капитала до того, что из нее вырастала и вырастает монополия: картели, синдикаты, тресты, сливающийся с ними капитал какого-нибудь десятка ворочающих миллиардами банков. И в то же время монополии, вырастая из свободной конкуренции, не устраняют ее, а существуют под ней и рядом с ней, порождая этим ряд особенно острых и крупных противоречий, трений, конфликтов. Монополия есть переход от капитализма к более высокому строю. Если бы необходимо было дать как можно более короткое определение империализма, то следовало бы сказать, что империализм есть монополистическая стадия капитализма. Такое определение включало бы самое главное, ибо, с одной стороны, финансовый капитал есть банковый капитал монополистически немногих крупнейших банков, слившийся с капиталом монополистических союзов промышленников, а, с другой /477/ стороны, раздел мира есть переход от колониальной политики, беспрепятственно расширяемой на незахваченные ни одной капиталистической державой области, к колониальной политике монопольного обладания территорией земли, поделенной до конца» [1].

Вплив фашизму на народ*

Нікос Пуланзас

Однією з найважніших проблєм, що постає підчас вивчення фашизму як через дійсний вимір цього явища, так і через те, що її покладено в основу цілої мітолоґії, є питання ефекту для народу. Тут я обмежуся на розгляді загальних аспектів, детальніший аналіз є у моїй книзі «Фашизм і диктатура».

Отже, дозволю собі заявити, що вплив фашизму на народ є справжнім явищем. Ба більше — воно стосується головних, визначальних характеристик фашизму щодо инших «надзвичайних» режимів капіталістичної держави за її війни проти народних мас (військових диктатур, ріжних видів бонапартизму тощо). Насправді фашизм успішно активізував певні державні апарати (партії, профспілки тощо), щоби змобілізувати маси, а цього не зробили инші режими, а коли й зробили, то в иншому маштабові й в инший спосіб (що визначає саму форму держави). Це означає, що фашизм мав базу серед народних мас, що її я поки що попередньо назву описовим і нейтральним словом «вплив», бо насправді воно стосується самої природи явища, що його треба розглянути. Тут приступаємо до двох взаємопов’язаних питань: 1) Яким був маштаб явища, і яким сáме воно було? 2) Що спричинилося до нього?

Муссоліні — найбільший шахрай у Європі

Ернест Хемінгуей

У Шато де Уші, такому потворному, що порівняно з ним Одд Феллоуз Хол у м. Петоскі, штат Мічіган, здається Парфеноном, відбуваються засідання Лозаннської конференції.

Близько 60 років тому Уші було маленьким рибальським селищем — вицвілі від сонця будиночки, стара зруйнована вежа» що височіла над очеретами на березі Женевського озера, та затишний заїзд із побіленими стінами. На його прохолодному ґанку, бувало, відпочивав Байрон, поклавши кульгаву ногу на стілець і дивлячись у далечінь за блакить озера, поки дзвінок не покличе на вечерю.

Швейцарці знесли рибальські будиночки, прибили меморіальну дошку на ґанку готелю, швиденько перевезли «байронівський» стілець до музею, засипали порослий очеретом берег ґрунтом з котлованів під фундаменти, на яких по всьому схилу до самої Лозанни набудували готелів, що сьогодні стоять порожні, а поблизу старої вежі спорудили найпотворніший будинок у всій Європі. Цей будинок з пресованого сірого каменю нагадує одне з любовних гніздечок, які до війни німецькі королі будували вздовж Рейну і про які мріяли майбутні німецькі королеви, і втілює найгірші традиції архітектурної школи á la чавунний-собака-на-газоні. Місто Лозанна розкинулось на узгір’ї, стрімкий схил якого збігає до озера.