Posts Tagged 'Фанон'

Вибрані листи: Фанон до Шаріяті (осінь 1961)

Франц Фанон

Осінь 1961 р.

Довше за всю Азію й всю Африку опирається ісламський ‹світ› Заходові та колоніялізмові. Ці два вороги завдали його тілу та душі страшних ран. Він самотньо страждає від ненависти цих ворогів, що вони б’ють по ньому сильніше, ніж по инших. І хоча я не поділяю твого почуття до ісламу, я хотів би наголосити на твоєму зауваженні сильніше, ніж це зробив ти сам, а саме, що в третьому світі (і, з твого дозволу, насамперед на Близькому та Середньому Сході) іслам має — більше за будь-які инші суспільні сили та ідеолоґічні альтернативи — антиколоніяльний потенціял та антизахідний характер. ‹…›

Сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали, маючи на меті підвищити загальний рівень усвідомлення робітничими масами своєї країни та підняти їх на оборонну війну проти аґресії та спокус отруйних і підозрілих ідей, а також проти метод і способів вирішення, вироблених у Европі, — сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали використають колосальні культурні та громадські ресурси, заховані в мусульманських суспільствах і в мусульманському дусі, для емансипації і заснування иншого людства та иншої цивілізації, та вдихнуть новий дух у тіло мусульманського Сходу. На тебе та твоїх колєґ покладено обов’язок виконати це завдання. Звісно, я знаю, що твої зусилля в цьому напрямку — попри видиму їхню подібність — не сумісні з моєю метою будівництва сполученої і дружної нації в нашій країні «третього світу» — точніше сказати, у третій країні світу. Адже те, що нас об’єднує, дозволяє мені визнати цей образ дії за великий розумний крок уперед до мого ідеалу. Продовжити читання ‘Вибрані листи: Фанон до Шаріяті (осінь 1961)’

«Третій світ» і «нові ліві» у Франції

Оксана Мяло

Однією з прикметних рис політичного життя на зламі 1950—60 років можна вважати ту особливу роль, яку відігравали в ньому країни Азії, Африки й Латинської Америки, — так званого «третього світу» (до цього терміну вдаємось умовно, оскільки доводиться оперувати цитатами із західних авторів). Вже на самому початку руху, який згодом дістав назву «нових лівих», коло питань, пов’язаних із «третім світом», висувається на перший план. Воно опинилося в центрі дискусій, що призводять до виникнення й розмежування тих чи інших політичних програм і навіть форм поведінки.

Вже побіжний погляд на загальний «стиль» цього руху, на його гасла й прапори, під якими він виступав, на загальну емоційну стихію, яка його заполонила, дає змогу вважати однією з найвиразніших його рис — тяжіння до ідей «третього світу».

Більше того: вже в ситуації, яка передувала цьому рухові, роль останніх подій у країнах Азії, Африки та Латинської Америки більшості дослідників здається цілком очевидною. З цього погляду карібська криза 1962 року, китайська «культурна революція», піднесення антиколоніальних рухів, ескалація війни в Індокитаї виявляються історичними віхами власне західної історії.

Така чутливість до подій, що відбуваються у віддалених районах земної кулі, здавалося б, не нова й не оригінальна для Франції. Від Великої французької революції до Жана Жореса, який назвав колоніалізм «безперервною справою Дрейфуса», і аж до бурхливих дискусій ФКП з французькою інтелігенцією під час алжірської війни, — подібні питання так чи інакше пов’язувалися з розвитком усіх ліворадикальних рухів Франції. Продовжити читання ‘«Третій світ» і «нові ліві» у Франції’

Алжирська війна й визволення людини*

Франц Фанон

Часто аналіза й оцінка певної події є невідповідними, а висновки — парадоксальними саме тому, що не досить зважили на орґанічні зв’язки, що істнують між цією конкретною подією та переднім історичним розвитком.

Так, наприклад, іноді нехтують діялєктичним зв’язком між визвольним рухом колонізованих народів і боротьбою за визволення робітничої кляси, що її експлоатовано ув імперіялістичних країнах, або взагалі забувають за нього.

Робітник і колонізований…

Процес визволення людини, незалежно від конкретних обставин, що супроводять його, охоплює все людство та стосується всього людства. Боротьба за національну гідність надає боротьбі за хліб і соціяльну гідність правдивої ваги. Це внутрішнє відношення є одним з джерел величезної солідарности, що вона єднає пригноблені народи та експлоатовані маси по колонізаторських країнах. Продовжити читання ‘Алжирська війна й визволення людини*’

Колоніяльна війна та психічні розлади

Франц Фанон

А війна триває. І ще довго ми гоїтимемо численні — часом невиліковні — рани, завдані нашому народові колоніяльною навалою.

Імперіялізм, що сьогодні опирається справжньому визволенню людини, повсюдно насіяв мікробів занепаду, що їх ми маємо повсякчас постерігати на наших землях і в наших мізках та винищувати.

Тут ми говоримо про психічні розлади, що до них дійшло через національно-визвольну війну, проваджену алжирським народом.

У такій книжці, як ця, психіятричні завваги можуть видатись не на часі чи геть недоречними. Тут ми нічого не вдіємо.

Ми нічого не можемо вдіяти з тим, що у цій війні психіятричних проявів, психолоґічних і поведінкових розладів так багато серед учасників «умиротворення» або у гурті «умиротвореного» населення. Правда в тім, що колонізація своєю суттю, як ми вже знаємо, поповнює ліжка психіятричних лікарень. У ріжних наукових працях від 1954 року ми зауважували французьким і міжнародним психіятрам труднощі, що заходять за «лікування» місцевого населення, коли його намагаються, як той каже, зробити частиною суспільного тіла колоніяльної країни. Продовжити читання ‘Колоніяльна війна та психічні розлади’

Расизм і культура

Франц Фанон

Тема односторонньо стверджуваної мусової, неодмінної цінности певних культур потребує нашої уваги. Одним із парадоксів, що перед ним одразу стаєш, є вдержливість еґоцентричних і соціоцентричних визначень.

Спочатку твердять, що є ґрупи людей без культури, потім — що є ієрархічні культури і нарешті — що культури відносні.

Спершу цілком заперечують, а відтак — яко-тако, де-не-де — визнають. Саме цю фраґментарну та криваву історю нам належить розповісти як культурну антрополоґію.

Можна сказати, що істнують певні сукупності інституцій, заснованих конкретними людьми, у межах чітко окреслених ґеоґрафічних територій, що на даний момент пережили раптову й жорстоку аґресію ріжних культурних моделей. Високий рівень технічного розвитку соціяльної ґрупи, що вона постала у цей спосіб, дозволяє запровадити систематичне панування. Заходи щодо позбавлення культури побічні, це неґатив більшої роботи з економічного та навіть біолоґічного поневолення. Продовжити читання ‘Расизм і культура’

Заключне слово

Франц Фанон

Товариші, давайте приймемо рішення про зміну курсу. Треба струсити з себе непроглядну темряву, що в ній ми заблукали, і йти далі. Ми маємо зустріти прийдешній день у всеозброєнні, не втрачати пильности та рішучости.

Нам треба облишити наші мрії, відкинути старі вірування і розстатися з давніми друзями. Не марнуватимемо часу на непотрібні молитви або нудотні імітації. Залишимо ж цю Европу, що не перестає гомоніти про людину і критикувати її всюди, де б вона з людиною не стикнулася, в усіх куточках своїх власних вулиць, в усіх куточках світу!

Минули століття відтоді, як Европа зупинила розвиток инших людей і підкорила їх в ім’я своїх намірів і заради своєї слави; століття відтоді, як в ім’я якогось вдаваного «духовного досвіду» вона придушує майже все людство. Подивіться, як воно затиснуте тепер між атомним знищенням і духовним розпадом. Продовжити читання ‘Заключне слово’

Франц Фанон і визволення людини

Роман Тиса

Алжирський революціонер Франц Фанон відомий перш за все як теоретик революційного насильства чи навіть як популяризатор його терапевтичних властивостей. Хоча таке тлумачення його теоретичної спадщини не позбавлене підстав і на його захист можна навести чимало цитат з Фанонових текстів, воно свідчить радше за поверхневе прочитання його творів і нерозуміння його особистости, за неспроможність збагнути всіх обставин, в яких його погляди сформувались. Фанон був пристрасним, але раціональним мислителем цілком у дусі Маркса. Розглядаючи те саме насильство, він прагнув поставити його в ширший контекст, у коло дій, що вони можуть слугувати ріжним політичним, соціяльним і психолоґічним цілям. Він аналізував світ, аби пояснити; пояснював, аби змінити.

Читача, що він вперше знайомиться з творами Фанона, не може не захопити революційний патос автора, його беззастережний вибір на боці пригноблених, підтримка боротьби пригноблених, пророче передбаченням майбутнього нових незалежних держав — колишніх колоній. У нього-ж можна вичитати пропозицію своєрідної стратеґії побудови «третім світом» своїх стосунків з «першим світом», яка може мати революційні наслідки у світовому маштабі. Починається все з того, що «третій світ» розриває економічні стосунки з «першим світом». Далі: Продовжити читання ‘Франц Фанон і визволення людини’

УПА, колоніялізм і сучасність

Роман Горбик

Немає жодної пам’ятки культури, яка водночас не була б свідченням варварства.
Вальтер Беньямін

Протягом 2000-х діяльність Української Повстанської Армії стала чимось значно більшим за один з епізодів історії. Вона обернулася на питання ідеолоґії, ідентичности, світогляду. І хоч як би ми намагалися балансувати на межі крайнощів, проблєма УПА ставить нас у ситуацію вибору. Вона вимагає оцінки; вимагає стати на чийсь бік. В цьому сенсі вона є, безперечно, політичним питанням.

Однак кожен вибір, а надто вибір політичний, мусить бути усвідомленим. На жаль, дискурс про УПА в популярних ЗМІ виходить із розуміння цього руху винятково як праворадикального. Насправді ж практично тотально замовчана об’єктивна лівизна багатьох аспектів політичної програми ОУН і її бойового крила вартує не одного дослідження і не однієї ґазетної статті (особливо як поглянути на динаміку полівіння націоналістів у часовому розрізі).

Попри осуд невдач українського націоналізму доби 1917-1921 рр., ОУН і УПА не могли уникнути потужного впливу соціял-демократичного у своїй суті петлюрівського руху. Не можна не згадати й цікаві зауваження Ярослава Грицака щодо впливу самої постати Петлюри на формування особи Степана Бандери. Продовжити читання ‘УПА, колоніялізм і сучасність’

Про насильство

Франц Фанон

Національне визволення, національне відродження, відродження державности, співдружности — хай там як це називати — деколонізація, це — завжди насильницьке явище. Хай там які ми візьмемо прояви деколонізації (міжособистісні стосунки, нова назва спортивного клюбу, список запрошених на фуршет, персональний склад поліції та рад директорів національних або приватних банків), деколонізація, це — заміна одного «виду» людей иншим. Ця заміна відбувається без перехідного етапу та є всеосяжною, повною і доконаною. Звісно, можна було б додати кілька слів про появу нової нації, становлення нової держави, встановлення дипломатичних зносин, визначення політичної й економічної орієнтації. Проте ми вирішили розпочати з «чистого аркуша», що він відповідає самому початку процесу деколонізації. Важливість його в тім, що з першого ж саме цей «аркуш» визначає вимоги мінімум колонізованих. Власне, докорінне перетворення суспільної структури є свідченням успіху. Надзвичайна важливість цього перетворення полягає в тім, що її бажають, до неї закликають і її вимагають. Необхідність суспільних перетворень присутня — до кінця ще не усвідомлена, задавлена, смутна — у житті та свідомості колонізованих чоловіків і жінок. Одночасно неминучість такого перетворення иншим «видом» чоловіків і жінок сприймається як жахливе майбутнє. Цей «вид» — колонізатори.

Очевидно, що деколонізація, яка претендує на перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна здійснити помахом чарівної палички, за допомогою якогось природного каталізатора або наслідком мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація, це — історичний процес, себто її неможливо збагнути, у ній неможливо розібратись як слід, обриси деколонізації не стануть чіткішими, якщо не розгледіти історичний рух, що надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація, це — зіткнення двох споконвіку антаґоністичних сил, що своєю самобутністю завдячують уречевленню, яке корениться у колоніяльній системі та нею живиться. Перше зіткнення цих сила було позначене насильством, а їхнє співістнування, а точніше — експлоатація колонізованого колонізатором — триває завдяки масі багнетів і гармат. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Саме колонізатор створив і продовжує творити колонізованого. Свої права, себто свої статки, колонізатор отримав від колоніяльної системи. Продовжити читання ‘Про насильство’

Колаборація, незалежність і визволення

Едвард Саїд

На семінарі з імперіялізму, що відбувався в Оксфорді у 1969-1970 роках, доповідь Рональда Робінсона «Неєвропейські основи європейського імперіялізму» була однією з найцікавіших. Разом з «Африканськими та третьосвітніми теоріями імперіялізму» Томаса Годжкіна роздуми Робінсона з приводу теоретичних і емпіричних студій продемонстрували вплив багатьох постколоніяльних тенденцій, про які я згадував:

Будь-яка нова теорія мусить визнати, що імперіялізм був так само похідним від колаборації чи неколаборації його жертв — їхнього тубільного політичного життя, — як і від європейської експансії. …Не [без добровільної чи примусової кооперації правлячих еліт і не] без колаборації тубільців, коли для цього настав час, європейці змогли завоювати й керувати своїми неєвропейськими імперіями. З самого початку цьому правлінню неперервно протидіяли; і так само постійними були тубільні посередники для запобігання опору чи його придушення[159].

Робінсон підкріплює свої слова, досліджуючи, як у Єгипті перед 1882 роком паші й хедив колаборували з європейцями: вони дозволили їхнє проникнення, драматично затьмарене націоналістичним повстанням Орабі, після якого британці захопили країну з допомогою військової сили. Робінсону варто було додати, що багато класів та окремих осіб, які колаборували з імперіялізмом, почали зі спроб наслідувати сучасні європейські манери, модернізуватися відповідно до того, що сприймалося як європейський проґрес. Протягом перших двох десятиріч XIX сторіччя Мухаммед Алі висилав місії до Європи; три десятиріччя по тому японські місії прибули до Сполучених Штатів та Європи з такою ж метою. В радіусі французького колоніялізму обдарованих студентів аж до 1920-х і 1930-х років посилали до Франції здобувати там освіту, хоча деякі з них, наприклад Сенгор і Сезер та багато індокитайських інтелектуалів, перетворилися на рішучих супротивників імперії. Продовжити читання ‘Колаборація, незалежність і визволення’

Постколоніальна критика і теорія

pigМарко Павлишин

Від закінчення другої світової війни до приблизно 1970-го року більшість заокеанських колоній країн Західної Європи стали незалежними. У зв’язку з цим процесом в англійській мові поширився прикметник „постколоніальний” у значенні: „такий, що стосується періоду після здобуття незалежности”.

В англомовному літературознавстві 1960-х рр. і, особливо в колишніх колоніях з переважно білим населенням: Канаді, Австралії, Новій Зеландії — розпочалися намагання науково осмислити літературу (головно англомовну) неметрополітального простору колишньої Британської імперії. Первісні терміни для об’єктів таких досліджень, „література (британської) співдружности”, „світова англомовна література” тощо, дали назву науковим товариствам, журналам, літературознавчим збірникам (Воліл, 1973; Ферес і Такер, 1977), але вже у 1980-х рр. їх почали усвідомлювати як частину спадщини колоніалізму. Подібний процес відбувся всередині французького і франкомовного літературознавства.

Перші дослідження у цій галузі при загально схвальному ставленні дослідників до процесів націєтворення та політично-економічно-культурної деколонізації були переважно описовими, як і тогочасне порівняльне літературознавство взагалі. Дослідники присвячували увагу констатації спільних рис (тем, жанрів, настроїв), чим, як пізніше протестували окремі критики, стверджували існування штучної та, по суті, імперської культурної спільности і відвертали увагу від своєрідности кожної з колоніалізованих культур. Термін „постколоніальний” на цьому етапі мав скромно хронологічне значення. У перетворенні вищеописаної галузі літературознавства у „постколоніальні студії” сьогоднішнього типу головну роль відіграла книга американського літературознавця, уродженця Палестини Едварда Саїда „Орієнталізм” (1978). Важливим для Саїда є дослідження М. Фуко про історичну відносність знання і переплетеність форм знання зі структурами влади. Орієнталізм як наукова дисципліна, доводить Саїд, виникла на Заході і визначила для Заходу параметри знання про „Схід” (автора цікавлять, зокрема, арабський світ та іслам), уявлення і судження про нього. Сходознавство народилося у контексті панування Заходу над Сходом і продовжує його легітимізувати та уможливлювати. Продовжити читання ‘Постколоніальна критика і теорія’

Франц Фанон і культурний націоналізм в Ірландії

492019pic8Джейн Лендрум

Лише нещодавно Ірландія стала цікавою з огляду на вивчення постколоніальної спадщини. Географічна близкість до Британії і той факт, що назагал ми не різнимося ні у расовому, ні у мовному, ні у цінністному відношеннях, донедавна унеможливлювали наший статус, як постколоніальний. Проте, всі знають, що ірландець — не англієць і сплутати їх рівнозначно образити першого.

В цьому есе я воліла би розглянути постколоніальний статус сучасної Ірландії у світлі поглядів такого визначного теоретика як Франц Фанон. Зразу відмічу, що використовуючи його установку на зростання культурного націоналізму у колонізованому суспільстві, Ірландія, як ніхто інший. відповідає заданому критерієві. Прикладом тому події, що мали місце в Ірландії XIX століття, а саме — відродження культури, як стрижень антикольоніальної боротьби і намагання утвердити відміннсть від колонізатора, намагання добитися самоуправління і свободи. Продовжити читання ‘Франц Фанон і культурний націоналізм в Ірландії’


Серпень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти