Утопія в беллетристиці

Леся Українка

Заголовок сеї розвідки, боюся, одразу може настроїти дуже скептично не одного з моїх читачів: «Утопія, та ще й беллетристична! Чи воно ж тепер пора гаяти час на утопії, коли життя владно вимагає будування позітивних, не утопічних ідеалів, та не так ідеалів, як реальних форм їх здійснення?» Провидячи це, я гадаю, що краще одразу вмовитися про термінологію. Що таке утопія? В науковому значінні це — якась така теорія впорядкування громадського життя, що не має ніяких шансів на здійснення і через те їй «нема місця» в реальному світі. В літературному значінні це — образ прийдешнього життя людського громадянства, змальований на тлі якогось позітивного, а часом і негативного ідеалу. Цей образ не конче мусить бути «утопічним» в науковому значінні, навпаки, коли така літературна «утопія» талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок. Беллетристична утопія єсть або принаймні повинна бути тим «барвистим деревом життя», що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх.

Вже в найдавніших пам’ятниках людської творчости ми стрічаємо елементи літературної утопії. Місце наукової теорії займала тоді прімітивна мораль і початкове звичаєве право, а на основі їх фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешности або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці прімітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все таки щось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію… Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, напр., «соціялістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жадних переходів, так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціялізму єсть якийсь кревний зв’язок.

Скромна чарівність комунізму

Володимир Іщенко

Рецензія на книгу Франсуа Фюре. Минуле однієї ілюзії: нарис комуністичної ідеї у ХХ ст. – К.:
«Дух і літера», 2007.

Вперше надрукована в 1995 р. «Минуле однієї ілюзії» швидко стала бестселером у Франції та предтечею цілої низки антикомуністичних досліджень, серед них і виданої двома роками пізніше «Чорної книги комунізму», в якій вперше висувається відома, але дуже спірна теза про сто мільйонів жертв комуністичної ідеології. Однак, робота Фюре не є насамперед історією режимів створених комуністичними партіями, в ній не приділяється особливої уваги викриванню репресивної політики чи (ще більш точних! за ще більш секретними документами!) підрахункам загиблих. Ця книжка є дослідженням історії власне ілюзії, міфу про комунізм, що кілька десятиріч володів великою частиною європейської громадськості. Адже потужність комуністичного руху в першій половині минулого століття не йде в жодне порівняння з його теперішнім станом. Партії Комуністичного Інтернаціоналу мали масову соціальну базу, впливові парламентські фракції, а іноді й важливі посади в урядах західноєвропейських країн, брали активну участь в непарламентській політичній боротьбі робітничого класу. Мільйони людей пов’язували з Радянським Союзом сподівання на краще життя, він був Меккою революціонерів усього світу, а найвизначніші діячі європейського мистецтва і науки вважали для себе за честь відвідати країну Рад. Чому ж, навіть не зважаючи на терор, Голодомор і репресії, СРСР, комуністичні ідеї і партії знаходили собі стільки прибічників та симпатиків? «Минуле однієї ілюзії» є спробою відповіді саме на це питання.

Критичний потенціал утопії

Андрій Кулаков

Намір та тема цього есею зумовлена ситуацією (досить показовою) історичної долі марксизму (чи радше, спадщини К. Маркса) на наших теренах в пострадянський період. Ця робота має певний практично-прикладний аспект у дусі досліджень, які останнім часом видаються найбільш цікавими та актуальними, а головне продуктивно значимими для нас, на кшталт «Гайдеґґер і українці», «Вітґенштайн і ми», «Маркс і українська сучасність» тощо. Тому ми не будемо брати для нашого аналізу якийсь окремий конкретний аспект теорії марксизму, а візьмемо до уваги ті моменти, які, на нашу думку, найбільш непрояснені (свідомо чи мимохіть) й які, викривлюючи Марксові інтенції, зумовлюють сучасний стан розуміння та оцінки марксизму в Україні. Слід також зауважити, що ми не претендуємо на всеохопне дослідження, а намагатимемося впіймати певні смислові вузли теорії марксизму, які навколо себе утворюють певне смислове поле.