Про кредит і сільські каси (райфайзенки)

К. Коберський

ПРО КРЕДИТ

Чимраз голосніше лунає по краю розпучливий крик дрібного селянина: рятуйте! Потопаємо! Вертаємо знову до тих часів, коли майже не було господарства без довгу, коли селянин, ніби самостійний господар, в дійсності працював на банки й приватних лихварів, аж поки не впав у тій праці, а його грунт не пішов на ліцитацію. Кредитова справа стає знову чи не найбільшою болячкою села. Тому треба нам всім поважно задуматися над причиною лиха й над способами, як йому протиставитися, поки ще час.

Ліві партії в Україні та їх вплив на політику 1920-х років (уривок)

Тарас Гунчак

У попередніх нарисах ішлося про політику українських самостійницьких партій, які стояли на засадах демократії. Тепер придивімося до того, що робили ліві партії, котрі займали самостійницькі, хоч і радянські, позиції. Найважливішу роль серед них відігравала КП(б)У, але аж ніяк не через підтримку українських мас. За своїм персональним складом і політичними засадами ця партія мала дуже небагато спільного з національним революційним рухом і була знаряддям правлячого центру — Російської комуністичної партії (більшовиків).

Нагадаємо, що як самостійна партія К1І(б)У проіснувала лише від квітня 1918 р., тобто від Таганрозької конференції, до липня, коли була прийнята резолюція про підпорядкування її РКП(б). Це підтвердив III з’їзд КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 р. в Харкові. На з’їзді представник РКП(б) Свердлов вимагав ліквідації обласних комітетів КП(б)У і проголосив її саму обласною організацією РКП(б), хоч і зі своїм власним Центральним комітетом.

Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції

Микола Ковалевський

До питання про генезу українського соціально-революційного руху

Читачі не візьмуть мені за зле, коли свій короткий і неповний спомин про початки українського соціяльно-революційного руху почну з маленького епізоду з передреволюційних часів у Києві. В кінці лютого 1914р. я був арештований в зв’язку з викриттям української революційної організації, котра приготовляла масову демонстрацію протесту (першу в тих часах) проти заборони російського уряду святкування сотих роковин народження Тараса Шевченка. Справа ця була дуже цікавою з погляду розвитку українського суспільного руху, однак не про це хочу зараз оповідати. Після короткого переслухання жандармською владою у Старо-Київському “участку”, що містився недалеко від Софійської площі, мене відіслали до Лук’янівської в’язниці – знак, що доведеться трохи довше сидіти в неволі.

Потягнулися довгі сірі дні, подібні один до одного як дві краплі води. Я сидів в наріжній камері №2, яка була в самому кінці вузенького “коридору політичного корпусу” в’язниці. Після кількох днів, коли очі звикли до півтемряви, що панувала завжди в камері (віконце було маленьке під самою стелею високо, зауважив я на грубих мурах камери, численні втримані в камені написи). Це були головним чином прізвища тих в’язнів, що колись тут сиділи і хотіли залишити про себе слід, щоб інші довідались про їх судьбу.

Фатальний бренд

Юрій Шаповал

Щоб пояснити, що таке «фатальний бренд» (а це назва «боротьбисти»), стартуємо двома цитатами.

Перша: «Боротьбисти — українська дрібнобуржуазна націоналістична партія, яка відображала класові інтереси сільської буржуазії, насамперед куркульства. Виникла в травні 1918 внаслідок розколу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Назву дістала від найменування центрального органу партії газети «Боротьба». В березні 1919 Б. прийняли назву «Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів», а в серпні 1919, після об’єднання з лівою групою Української соціал-демократичної робітничої партії («незалежників») перейменували на «Українську комуністичну партію (боротьбистів)». Лідери партії — Г.Ф. Гринько, В.М. Блакитний, П.П. Любченко, Г.В. Михайличенко, О.Я. Шумський. За своєю ідейно-політ. платформою Б. були дрібнобуржуазною, націоналістичною партією, яка претендувала на політичну гегемонію на Україні, вела боротьбу проти Комуністич. партії та її складової частини — КП(б)У.