Posts Tagged 'УНР'

Окупанти

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Над сими трьома головними урядами, яко дух Божий на початку світу над хаосом, є ще «надзвичайний», «зверхзаконний» уряд — окупаційне військо бувшої імперії Гогєнцоллернів і Габсбурґів. Окупаційне військо грало з березня 1918 року, коли воно було закликане на Україну Ц. Радою, грає зараз, коли Директорія підняла повстання проти гетьмана Скоропадського, і буде грати далі, як не німецьке, то військо нового переможця і «благодетеля рода человеческого», Антанти, — величезну ролю на Україні, мало і буде мати величезний вплив на майбутній стан України.

А тому нехтувати цим не доводиться. Навпаки, треба якнайпильніше придивлятися до сього фактора життя України.

Німецьке військо прийшло на Україну яко оборонець волі українського народу проти «анархії більшовизму», що суне з півночі. Ц. Рада не витримала власними силами нападу з боку Сов. Наркому і ЦВК України, і аби повернутися і втриматися яко влада на Україні, мусіла звернутися за допомогою до німців. Ся «допомога» була дана, і німецьке військо, вкупі з гайдамаками і січовиками, стало встановлювати «лад та спокій». Продовжити читання ‘Окупанти’

Директорія

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Директорія! Се дзвенить зовсім по-французькому! Що се за гієрогліф? Директорія складається, як кажуть, з п’яти чоловік. На чолі її стоїть В. Винниченко, бувший голова Генерального Секретаріату Ц. Ради український с.-д. Головнокомандуючим республіканських військ — С. Петлюра, бувший Військовий Секретар Ц. Ради, український с.-д. «Ба! Знакомые все лица!»

Директорія — се псевдонім Ц. Ради. Центральна Рада 29 квітня померла! Vive la Centralnaia Rada! Хай живе Директорія! Чого вона хоче? Її програму ми знаходимо в першому закликові до повстання проти Скоропадського главковерха Директорії — Петлюри.

«По наказу Директорії Української Републіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах касуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати козаки, осмілилися служити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії і її пануючому класові — безробітному російському офіцерству і мародерам, — скупченим в контрреволюційне кубло на Дону». Продовжити читання ‘Директорія’

Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції

250px-Propaganda_UPR3Микола Ковалевський

До питання про генезу українського соціально-революційного руху

Читачі не візьмуть мені за зле, коли свій короткий і неповний спомин про початки українського соціяльно-революційного руху почну з маленького епізоду з передреволюційних часів у Києві. В кінці лютого 1914р. я був арештований в зв’язку з викриттям української революційної організації, котра приготовляла масову демонстрацію протесту (першу в тих часах) проти заборони російського уряду святкування сотих роковин народження Тараса Шевченка. Справа ця була дуже цікавою з погляду розвитку українського суспільного руху, однак не про це хочу зараз оповідати. Після короткого переслухання жандармською владою у Старо-Київському “участку”, що містився недалеко від Софійської площі, мене відіслали до Лук’янівської в’язниці – знак, що доведеться трохи довше сидіти в неволі.

Потягнулися довгі сірі дні, подібні один до одного як дві краплі води. Я сидів в наріжній камері №2, яка була в самому кінці вузенького “коридору політичного корпусу” в’язниці. Після кількох днів, коли очі звикли до півтемряви, що панувала завжди в камері (віконце було маленьке під самою стелею високо, зауважив я на грубих мурах камери, численні втримані в камені написи). Це були головним чином прізвища тих в’язнів, що колись тут сиділи і хотіли залишити про себе слід, щоб інші довідались про їх судьбу. Продовжити читання ‘Від вузького “культурництва” до всебічної національної державної революції’


Жовтень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти