Тенденція українського руху: самостійна Україна

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Яким шляхом мусить іти, куди мусить прямувати Україна, щоб досягти своєї мети: повного і всебічного визволення?

Се питання підводить нас до іншого питання: Де шукати поради, відповіді на се питання? Чи треба шукати сієї відповіді у великих і малих славетних людей? Чи шукати її в різних загальних принципах, гучних гаслах, «юридичних дефініціях» і т. д.?

Які б не були корисні сі два джерела вирішень нашого питання, — ми не можемо покладатися цілком на них, бо великі і малі славетні люди або мовчать, або говорять щось таке, що не дає прямої відповіді; або не зрозуміло, чому говорять саме так, а не інакше — се раз; а подруге, великі й малі славетні люди боліють тією ж таки хибою, що й звичайні люди, а саме: перебувають у стані людей, у котрих der Wursch ist Vater des Gedankens (бажання — батько думки). Покладатися ж на загальні принципи, юридичні дефініції і т. д. не можна через те, що зміст сих принципів, дефініцій визначається знов таки людьми, так що навіть проти волі сих людей загальні принципи, дефініції часто грають ролю «юридичного закону», про який відоме і руське прислів’я каже: «Закон что дышло, — куда повернул, туда и вышло»!

Незбагненні

Анатолій Стріляний

Розстріляне Відродження не було знищено цілком. Комуністи-європейці за налаштованістю душі, схильністю розуму в українській культурі лишалися до самісінької горбачовської перебудови. Це були люди, що дихали Празькою весною, вірили в «добрий соціалізм», у «соціалізм із людським обличчям». Драч, Павличко, хто там ще… Вони були певні того, що такий соціалізм дозволить їм творити, отримуючи здобутки Заходу з перших рук, не через Москву.

Але після того, як Україна стала самостійною, «добрий соціалізм» із української культури щез. Що ж залишилося? Залишилася совєцькість. Дещиця совєцькості… Що то за фауна? Хто він такий, сучасний червоний митець, науковець, політик, журналіст? Це, звичайно, добродій не байдужий. Але до чого? Що сповнює його жвавістю, енергією? В чому він щирий? В нелюбові до Заходу й особливо – в любові (є в нього і любов!) до радянського минулого. Це в ньому свідоме. А є ще й підсвідоме, тобто головне, той психічний ґрунт, що визначає все – вибір ідеології, партії, стилю. Це ненависть до свободи. Авторитарна особистість. Казармена душа. Росію Горбачова, Росію Єльцина він ненавидить, Росію Путіна поважає. Він тягнеться не так до Росії, як до несвободи. Йому до задухи неприємно бачити вільних людей – як вони ходять, як сміються, патякають що їм заманеться…

Україна без бідних і багатих

Андрій Дуда

Все, що ми сьогодні можемо бачити, — це експлуатація ностальгії радянських людей за стабільністю, ситим (за радянськими мірками) життям та повною безвідповідальністю.

Умовно політичні сили, котрі декларують ліву ідеологію, можна поділити на кілька груп:

1) «імперські» (радянські) ліві;

2) сателітні ліві;

3) «нові» ліві.

До першої групи відносимо насамперед Комуністичну партію України, Соціалістичну партію України, Прогресивну соціалістичну партію України та низку дрібніших політичних, громадських організацій, таких як «Союз радянських офіцерів», «Робітничий спротив», «Ленінська комуністична спілка молоді» тощо. «Імперські» ліві — це найбільш паразитичний, деструктивний елемент.

Уривки з листа закордонної групи У.К.П.

Володимир Винниченко

до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки, писаний Володимиром Винниченком в 1920 році

Вважається загальновизнаним в російських комуністичних колах, що кожне слово критики Російської Комуністичної Партії, не тільки її програми, але й методів і тактики, є вже контреволюція. Цим тероризується не тільки всякий почин, але і всякий інстинкт самокритики, без якої ніяка діяльність немислима.

Характерним, кричущим явищем російської революції в сучасному її періоді є внутрішнє протиріччя між деклярованою комуністичною програмою і формами та методами її здійснювання.