Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія

Роман Тиса

Покійний «верховний вождь нації» не дає спокою українським політикам й інтелєктуалам[1]. Він розпалює їхню уяву, може, навіть сниться їм. Вони марять Піночетом, суворим, але справедливим батьком капіталізму, спасителем від хаосу, економічної кризи, корупції, від чого завгодно — навіть від «комуністичної катастрофи». Саме спасителем видається чилійський політик Вікторові Каспруку, авторові допису «Чилі-1973: як країна уникла комуністичної катастрофи» для «Українського тижня»[2]. Цей текст невеличкий, але знаменний — як багатством метафор («відкриття шлюзів до комунізму»), дивовижною образністю («влади людей, на плечах яких ніколи не було погон») та глибиною історичного знання («у 70-х … почалося відродження економіки країни»), так і винахідливістю щодо захисту військової диктатури («можливо, що його намагання змінити Чилі на краще не завжди відповідали стандартам прийнятих світових демократичних норм, але він також є відповідальним за створення цивілізованої нації»). Хоча образне «вітаю, вождю!», адресоване Піночетові, соромливо заховано за спробу вивчити події 40-річної давнини «з точки зору історичної правди та історичної справедливості», правди та справедливости в історика катма.

Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм

Роман Тиса

Мене здивувала наполегливість, з якою Степан Величенко, науковий співробітник Університету Торонто, домагався у редакції «Впереду» публікації свого допису «Україна: остання велика колонія у світі і ліві ЄС»[1]. Справи стояли ще чудніше: Величенко усвідомлював нетотожність власної позиції та позиції «Впереду» щодо зимових подій в Україні та, попри все, притьмом прагнув побачити свій текст у виданні, що не є ані популярним, ані впливовим в гурті «лівих» в Україні чи загалом серед україномовних читачів. Попередньо коротко відмовивши авторові  в публікації, тепер хочу докладно відгукнутися на «Україну: останню велику колонію…», позаяк з його допису знати, що Величенко є носієм певних характеристичних уявлень, що є фраґментом тієї пістрявої, непевних форм мозаїки з ідей, що її я пропоную називати «українська ідеолоґія». Звідси — заголовок.

Текст Величенка важко критикувати, як важко критикувати уламки не вияснених остаточно думок. У цьому вигляді його текст подібний до недолугого оксюморону. Додають перцю й кульбіти по рядках: наш автор в межах одного абзацу спромігся від французьких колоністів в Алжирі скакнути до розкрадання державного бюджету в Україні! Тим-то і мій відгук може вимушено містити повтори. Попри те, що автор «України…» нібито нікого відкрито не анґажує, нікому не пропонує пристати до нього з його гаслами, цей «нарис» з поточної української історії є ідеолоґічним посланням, до того ж цілком ясним посланням — усі проґресивні сили в Україні мають згуртуватися навколо «хороших» «українських» буржуа проти «поганих» «малоросійських» буржуа, щоби нарешті жити за «правильний» капіталізм із «людським, европейським обличчям» — не ідеальний, але у будь-якому разі кращий за капіталізм «неофевдальний», «за російський зразком». До того ж цілком досяжний. Виходячи з цього принципово розуміння «Української…» ідеолоґії, я і написав свій відгук.