Posts Tagged 'Українська революція'

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)’

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)

М. О. Скрипник

V. БОРОТЬБА ЗА ЖОВТЕНЬ НА УКРАЇНІ.

Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.

Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового Уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Киїзі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі. Контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцеріз, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських Депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)’

Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)

М. О. Скрипник

І. НА ПЕРЕДОДНІ.

Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Росії.

Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського походження, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько-господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902-1907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об’єднаних непереривним розвитком.

Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ’єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь де-які кроки до крайового об’єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в’язниці та на заслання. Продовжити читання ‘Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)’

В боротьбі за радянську владу в Києві. Січневе повстання в залізничому районі

Н. С. Патлах

І. Перед повстанням.

Після того, як виявилось остаточно, що Центральна Рада стала на шлях розгрому київських робітничих, професійних та инших організацій, які в більшій чи меншій мірі співчуваюче ставилися до більшовицького руху, Київський міський парком зусилено взявся до організації робітничих мас. Ухвалено була організовувати й озброювати київське робітниче населення, утворюючи бойові дружини для скинення влади Центральної Ради. З цією метою виділені були для кожного району Києва відповідальні організатори. Для переведення зазначеної роботи серед київських робітників-залізничників міськпарком виділив автора цих споминів разом з иншими більшовиками залізниці, яких, — до речи сказати, на той час нараховувалося щось з 30 чоловіка.

До цього часу в залізничому районі ввесь час верховодили по всіх організаціях угодовці, есери, петлюрівці то-що, і більшовики особливої ваги не мали. Так у 1 уч. тяги ввесь час було засилля есерів, на чолі яких стояли головними верховодами — Олендський, Богинський Петро й Березовський Петро. Територія 1 уч. тяги, повинен сказати, для більшовиків була неприступним місцем. Пригадую, що коли нашим т-шам доводилося туди декілька разів приходити на збори робітників для розповсюдження газети «Голос Социал–Демократа», їх звідтіля через нацьковування есерами, що вони німецькі шпигуни то-що, просто таки виганяли. Не дивно, що тов. Жукові, який маже з 10 місяців там працював, страшенно важко було налагоджувати організаційну роботу. Крім есерів, у 1 уч. тяги згодом організувалася сильна група петлюрівців, серед яких найактивніші були Діденко, Яковенко, а після Жовтневої революції — і вищезгаданий есер Богинський Петро. Продовжити читання ‘В боротьбі за радянську владу в Києві. Січневе повстання в залізничому районі’

Архівні джерела про робітничий контроль та перші соціалістичні перетворення в промисловості України (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Й. Чорномаз

Вивчення процесу усуспільнення засобів виробництва в нашій країні має велике теоретичне і практичне значення. Останнім часом дослідження цієї проблеми в радянській літературі, зокрема українській, значно просунулося вперед. З’явилися історіографічні праці про робітничий контроль і націоналізацію промисловості на Україні. Але бракує ще аналізу джерел з цієї теми, у першу чергу архівних. Тим часом джерелознавчі праці з цього питання сприяли б її дальшому, більш поглибленому вивченню.
Архівні джерела з цієї проблеми можна умовно поділити на три групи: а) документи більшовицької партії, радянського уряду і робітничих організацій; б) тимчасового уряду і дрібнобуржуазних партій; в) монополістичних об’єднань ту інших класових організацій капіталістів.

До першої групи джерел відносяться рішення з’їздів, конференцій, ЦК РСДРП(б), документи місцевих партійних організацій, декрети і постанови РНК. і Народного Секретаріату, документи Рад, завкомів, профспілок, контрольних комісій, робітничих правлінь, раднаргоспів тощо.

На жаль, документи більшовицьких організацій України за 1917 р. майже не збереглись. Є лише окремі протоколи Київського та Юзівського комітетів РСДРП(б), листування партійних комітетів України з ЦК РСДРП(б). Більшість цих документів вже опубліковано. Продовжити читання ‘Архівні джерела про робітничий контроль та перші соціалістичні перетворення в промисловості України (березень 1917 – квітень 1918 рр.)’

Зігзаги націоналістичної контр-революції та боротьба за жовтень на Україні в 1917 р. Література й матеріяли до історії революції на Україні[1]

В. Десняк

Одсвяткували ми вже восьму річницю Жовтня. З Жовтневих днів 1917 року тільки й почалася на Україні гостра и затяжна боротьба за український Жовтень. І треба правду сказати, що історія цієї боротьби, як і взагалі революції на Україні, надзвичайно бідно нами опрацьована. У нас власне нема навіть жадної хрестоматії з історії українського Жовтня (на зразок хоч – би хрестоматії Піонтковського, про Жовтневу боротьбу в Росії), жадного підручника (за винятком коротесенького конспекту М. Яворського) чи звичайної збірки матеріалів з календарем подій, що могли-б стати в допомозі як по вивченні цього тернистого шляху революції на Україні, так і по відновленні та вивченню тих численних подій, що характеризують жовтневий шлях на Україні.

Про Жовтневі події на Україні писати треба, — писати мусимо. Недарма бо тов. Затонський, подаючи в минулому році свої спогади /137/ про Жовтневі дні в Київі закликав взятися нарешті за історію української революції та контр-революції[2]. І бере небезпека, що голос тов. Затонського довго ще буде “гласом вопіющого в пустині”. Пройшов рік від того часу, а чогось солідного з історії української революції або хоч-би з історії Жовтневої боротьби на Україні у нас ще й досі нема. Доки що чуємо лише обіцянки, але “Уліта єдет, когда то будет”. Сумно, дуже сумно. І тому знову хочеться порівняти сумне становище УСРР в цьому відношенні з блискучим порівнюючи становищем РСФРР. Там систематизовані збірники, праці окремих діячів, друковані архівні матеріяли, хрестоматії і добре поставлені спеціяльні журнали. А в нас не тільки що детального науково-марксівського розбору та оцінки нема на окремі події, але навіть характерніші, найяскравіші з них ще й досі не зафіксовано, матеріялів до них не зібрано — немає навіть систематизованої фіксації хронологічно хоча-б важливих фактів. Коли доводиться кинутись до вивчення історії революції на Україні та зокрема Жовтневих подій, то зразу зустрічаємося в надзвичайною бідністю друкованих джерел. Продовжити читання ‘Зігзаги націоналістичної контр-революції та боротьба за жовтень на Україні в 1917 р. Література й матеріяли до історії революції на Україні[1]’

Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)

А. Кіров

І

Після встановлення радянської влади в Одесі перед партією постало завдання перевести низку заходів, які б налагодили порушене виробниче життя, підупале до того ж через різку й гостру грошову кризу. Переведення цих заходів натрапляло на надзвичайний опір буржуазії, яка стояла на чолі антирадянських партій та організацій.

По-перше, треба зазначати, що радянські органи в Одесі не стали зразу на шлях переведення націоналізації промисловости й банків. За того саботажу капіталістів, що тоді був, здійснення робітничого контролю, звичайно, не могло дати істотних наслідків, хоча з технічним персоналом через деякі поступки й невтручання до виконання їхніх технічних функцій, можна було б умовитися; про це свідчать, між иншим, резолюції технічного персоналу на різних підприємствах, де є заяви про свою згоду працювати з радянською владою. Продовжити читання ‘Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)’

Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (I)

А. Кіров

Лютнева революція викликала до життя цілий ряд організацій, покликаних замінити прогнилу самодержавно-бюрократичну державну машину. Одною з таких організацій був «Румчерод», що виник в травні 1917 р. Діяльність його, згідно з розподілом території, що його прийняла Всеросійська нарада Рад робітничих і салдатських депутатів, поширювалася на румфронт, чорноморську флоту і губерні: Херсонську, Басарабську, Таврську, частини Подільської та Волинської губерень з центром у м. Одесі. Вже один перелік цих місцевостей повинен дати нам уяву про ті надто складні умови, в яких довелося робити Румчеродові особливо після завоювання його комуністичною партією.

Межуючи з Румунією, що на її території були розташовані російські частини й запільні установи, Румчерод, з огляду на цілий ряд умов, — одною з них була відірваність від центра, — мусив самостійно встановляти взаємовідносини з Румунією, союзними державами і в звязку з цим розвязувати цілий ряд питань, що мали загальнодержавне значіння. Маючи в себе в запіллі Київщину, де панувала Центральна Рада, Румчерод повинен був поставити перед собою завдання нейтралізувати її впливи на свої території. Продовжити читання ‘Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (I)’

Маніфест до всіх робітників, селян та салдатів України

4—25 (11—12 ст. ст.) грудня 1917 р. відбувся 1-ий Всеукраїнський З’їзд Рад Робітничих, Салдатських та Селянських Депутатів (в м. Харкові), який проголосив владу Рад.

26 (13 ст. ст.) грудня 1917 р. «всю повноту державної влади» на Україні взяв на себе перший Радянський уряд, перший — «Центральний Виконавчий Комітет Рад Р., С. та С. Депутатів України» який обрав перший Р.Н.К. — «Народний Секретаріят» і звернувся «до всіх робітників, селян та солдатів України» з першим маніфестом про утворення Радянської влади та про її завдання й ухвалив перші декрети про землю, про права народів та про робітничий контроль над виробництвом. /І/

МАНІФЕСТ
До всіх робітників, селян та салдатів України

Дружнім натиском робітників, салдатів та селян усієї Росії був скинутий уряд народнього обману, уряд Керенського. Всеросійські з’їзди робітничих, салдатських та селянських депутатів, де брали участь і Ради України, утворили нову владу — уряд народніх мас в особі Ради Народніх Комісарів, що є Робітничо-Селянським урядом Російської Федеративної Республіки.

Тільки після цього змогли здійснитися всі вимоги робітників та бідніших селян. Негайно було видано декрета про передачу селянам цієї землі без викупу й з усім інтвентарем, не чекаючи скликання Установчих Зборів, про робітничий контроль над виробництвом і 8-годинний робочий день та декрет про мир. Тільки народня влада спромоглася повести країну до миру, гідного революційного народу, тільки вона запровадила в армії виборність, зробивши її чисто народньою. Ці діяння радянського уряду стріли палкі почуття трудящих по всій країні, серед усіх народів, що входять до складу Російської Федеративної Республіки. Ради Робітничих, Салдатських та Селянських Депутатів підтримують Раду Народніх Комісарів. Продовжити читання ‘Маніфест до всіх робітників, селян та салдатів України’

Більшовицька преса 1917 р. про революційний жіночий рух на Україні

М. Волошина

Більшовицькі друковані органи є цінним, а в окремих випадках єдиним джерелом вивчення й узагальнення форм і методів роботи партії серед трудящих жінок. У монографіях, брошурах, присвячених ролі більшовицької періодичної преси у березні-жовтні 1917 р.[1-2], автори майже не торкаються питань боротьби місцевих партійних комітетів, ЦК РСДРП(б) за пролетарські жіночі маси як важливий резерв революції.

Тим часом уважний аналіз матеріалів, що друкувались у більшовицьких газетах України в березні-жовтні 1917 р., дає можливість простежити політичне й економічне становище жінок після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції, їх боротьбу за поліпшення умов життя і праці, проти війни і розрухи. На сторінках газет повідомлялось про боротьбу партії проти різних буржуазних феміністичних організацій, що намагались відірвати жіночий рух від загальнопролетарського. Цінні матеріали з цих проблем знаходимо в газетах: «Пролетарий» — Харківського комітету РСДРП, «Голос социал-демократа» — Київського комітету РСДРП, «Донецкий пролетарій» — Луганського, «Звезда» — Катеринославського комітету РСДРП, «Социал-демократ» — Єлисаветградського комітету РСДРП, «Голос пролетария» — Одеського комітету РСДРП та інтернаціоналістів й ін.

Важливим джерелом для вивчення цієї теми є матеріали, що їх публікували газета «Правда» і журнал «Работница». Продовжити читання ‘Більшовицька преса 1917 р. про революційний жіночий рух на Україні’

Рец. на кн.: Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации

Ґеорґ Лапчинський

Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации. Под редакцией и с
предисловием Н. А. Скрыпника. Видавництво «Пролетарій», 1927 р., 274 стор., ціна 2 крб.

Книжка тов. Ерде, звичайно, не є науковою розвідкою з історії нашої революції за той короткий, але надзвичайно важливий відтинок часу, що автор узявся охопити – від березня 1917 до травня 1918 року. Це є лише збірка нарисів публіцистичного, газетного характеру, розміщених у хронологічному порядку, в яких автор старанно використав усі приступні на разі матеріяли, доповнивши їх своїми особистими спогадами про події, що їх активним співучасником і сам він був.

Правда, своїм вступом («Октябрь на Украине» – вместо введения) він намагається дати загальну характеристику цілого періоду, підвести соціологічні основи процесові радянізацїї України. Але саме цій частині найбільш бракує ясности і повноти в тому розумінні, що, подаючи фактичний матеріял, автор не досить узагальнює його й не робить відповідних висновків. Тому вона не зовсім задовольняє сучасного читача в його потребі зрозуміти, чому все ж таки радянській владі та її керовникові, комуністичній партії, так важко було, порівнюючи з Росією, досягти остаточної перемоги в країні, де маси народні, як це дальші події показали, революціонізовані були в усякому разі не менше, як на півночі. Продовжити читання ‘Рец. на кн.: Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации’

Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)

Ґеорґ Лапчинський

Члени першого Всеукраїнського з’їзду Рад, що примушені були покинути Київ, де Центральна Рада зірвала їхню роботу, приїхали до Харкова 20 грудня 1917 року[1]. Оскільки мені відомо, точного списку цих делегатів ніде не заховалося. Загальна кількість їх виносила з сотню чоловіка, бо чимала частина з різних причин до Харкова не доїхала, а повернулася на місця, куди їх викликала потреба особисто керувати революційними подіями, або й просто забарилася в Києві, відставши від основної групи своїх товаришів за того безладдя та поспішливости, підчас яких стався самий від’їзд. Як відомо, у нас, у провідної більшовицької групи, план, що далі робити, був уже остаточно встановлений: притягти до участи в з’їздові делегатів Донецько-Криворізького обласного з’їзду, поставити перед таким об’єднаним з’їздом основні питання, пророблені вже на Всеукраїнській партійній конференції – про оголошення України радянською республікою, про скасування Центральної Ради та обрання єдиного Всеукраїнського радянського центрального органу влади.

У процесі короткої часом, але надзичайно інтенсивної спільної роботи, ми добре познайомилися між собою, і в нас утворилася певна психологічна єдність, що робила з нас щільно звязаний дисциплінований колектив. А той факт, що всі ми були не місцеві, харківські, а приїхали з инших місцевостей українських і раніш у Харкові не працювали, це ніби-то абстрагувало нас од усяких місцевих, локальних інтересів та настроїв і примушувало підходити до всіх питань із загально-українською точкою погляду, дбати про цілу Україну. Згадуючи себе й рівняючи свої настрої з настроями инших товаришів, мені здається проте, що кожний з нас того часу був великим патріотом своєї місцевости – свого міста, губерні. Це пояснювалося тою великою роботою, що кожному довелося /159/ проробити від перших днів революційних саме там, де його революція спіткала та тим великим революційним ентузіязмом, що кожний пережив підчас першої революційної хвилі разом з широкими народніми масами тієї місцевости. Але всі ми, приїхавши до Харкова, опинилися відрізані від своєї, так би мовити, революційної «отчизни» – десь там, на Правобережжі або на Полтавщині чи Чернігівщині, на той день захоплених ворожими силами Центральної Ради; звільнити їх, повернути там владу робітникам та селянам, радам їхнім – кожному з нас якось суто інтимно, особисто бажалося. Але ми вже бачили, що це є можливе лише у всеукраїнському маштабі, спільними силами знищивши спільного ворога. Продовжити читання ‘Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)’

З Харкова до Києва й назад

Є. Г. Медведєв

Організацію радянської влади на Україні, як відомо, розпочато пізніше, ніж у РСФРР.

Перший ЦВК України обрав у Харкові Всеукраїнський з’їзд Рад 12/ХІІ (25) – 1917 р. супроти Центральної Ради, що перебувала в Києві зі своїм урядовим органом Генеральним Секретаріятом.

Щоб обміркувати питання, звязані з Всеукраїнським з’їздом Рад, що його спочатку скликано було в Києві, Харківський більшовицький Комітет скликав нараду відповідальних робітників (чоловіка з 25 – 30), що з них я пригадую Артема, Данілевського, Кіна, Буздаліна, Сербиченка, Скорохода, Кабаненка, Сурикова, Тинякова, Шварца, Тевелева та инших. Засідання мало відбутися у помешканні Харківського комітету партії більшовиків (він містився тоді на розі Павлівської площі та Подільського завулку) з приводу виборів та відрядження делегатів на з’їзд. Автора цих споминів було запрошено як голову Харківської організації лівих українських соціял-демократів.

Делегатів на цьому засіданні намічено було чотирьох товаришів: Данилевського, Сапельнікова, Романенка та Медведєва. Троє перших – від більшовиків і я від українських соціял-демократів. Чи були до них кандидати – я не пригадую.

Делегатів затвердив Харківський Виконавчий Комітет Ради робітничих та салдатських депутатів, і нам було видано мандати. Характерні ті труднощі, що з нами трапилися дорогою до Києва. Крім незручностей, звязаних з руйнацією транспорту, наш переїзд ускладнився й иншими неприємностями. Продовжити читання ‘З Харкова до Києва й назад’

З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади)

Ґеорґ Лапчинський

Тепер, через 10 років після Жовтневої революції, важко собі уявити, до якої міри далекою та чужою ідея всеукраїнської єдности була для переважної більшости тих послідовно-пролетарських революціонерів, на котрих саме історична доля поклала утворити українську робітничо-селянську державу, об’єднати всіх трудящих нашої країни навколо свого, революційно-соціялістичного уряду.

Тепер, коли ми маємо централізовану партійну організацію, коли нашою республікою дійсно керує наш власний радянський уряд, коли буйно зростає економіка України, як окремої господарчої одиниці, і таким же темпом развивається наша своєрідна національна культура, коли радянська Україна стала справжнім організаційним центром для всієї української нації, для всіх трудящих українців, хоча б вони й жили за межами Радянського Союзу, – тепер не може бути такого свідомого революціонера, щоб він не відчував органічно, як безповоротно перекреслено мапу географічну дореволюційної Европи, зокрема Европи східньої, як цілковито развіялася мара, що нависною хмарою сліпила очі народам Романовської імперії. Всякі ухили від такої психології, всякі пережитки «єдино-неділімовських настроїв» тепер ми справедливо пояснюємо дрібнобуржуазним, обивательським впливом провінціяльної мійської російської та зросійщеної інтелігенції, з її звірячим націоналізмом на тих, хто не зумів остаточно від неї відмежуватися, – звязаний з нею або походженням, або через свій недостатній культурний рівень підпавши її ідейній геґемонії. Продовжити читання ‘З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади)’

Жовтень — Січень (спогади)

Г. Галайда

Партком 1917 року містився в «Палаці» внизу, в напівтемних кімнатах. У Жовтневі дні більшовицькі частини й червоногвардійці провадили боротьбу з військом Керенського, юнкерами й присланим із фронту чеським батальйоном. «Рада» із своїм військом додержувала збройного невтралітету, пильно стежачи за тим, що робилося, і захоплюючи звільнювані позиції або район — чи то від більшовиків, чи від Керенського. Я тоді був у першій українській військовій школі.

«Рада» мала в Київі з військових частин згадану військову школу, підготовчу школу, один полк сердюків (новозформовані гвардійці) і, здається, більше не було. Майже все инше військо (піхота, інженерне й артилерія) було більшовицьке. Невеличка кількість, зокрема й переведений з Петрограду гвардійський полк, додержували невтралітету.

Коли наставала ніч, нашу школу стягали до «Ради» й Військового Секретаріяту, що містилися на Фундукліївській вул. Виступали ми, як у серйознім поході, з розвідкою, патрулями й ішли плутаними маршрутами. На вулицях зустрічалися більшовицькі частини, спиняли нас, але довідавшись, що ми «українці»: «А, ці за нас» — пропускали далі. Не знали, як «Рада» використає свій невтралітет… Продовжити читання ‘Жовтень — Січень (спогади)’

„Дружнє“ листування

Отвертий лист до так званої „Української Комуністичної Партії“ (незалежників).

Шановні громадяне!

З недавнього часу ви вживаєте заходів, щоб радянська влада визнала ваше легальне істнування, ви оголошу¬йте себе „радянською партією” й закликаєте комуністів-большевиків забути минулі суперечки і непорозуміння. Політична школа, яку ми пройшли, [вчить] рахуватися виключно з фактами. А факти говорять, що торік ви зі зброєю в руках допомагали Петлюрі і Денікіну скинути на Вкраїні радянську владу.

Отжеж, ми поставимо вам ясні питання, і відповіді від вас будемо чекати не на словах, а на фактах. Ми питаємо вас:

1) Чи відкидаєте ви раз назавжди в вашій зовнішній політиці вашу бувшу орієнтацію на капіталістичні уряди Антанти, а в вашій внутрішній політиці — орієнтацію на шовіністичні елементи міщанства і куркульські елементи села?

2) Чи плямуєте ви не тілько як політичну помилку, але як злочинство проти революції ваші торічні повстання проти діктатури пролетаріату, які привели до перемоги Денікіна і Петлюри і коштували робітникам і селянам України моря дарма пролитої крови? Продовжити читання ‘„Дружнє“ листування’

Розгром влади Керенського в Києві в 1917 році

Всеволод Голуб (Голубничий)

Після Корніловського заколоту влада уряду Керенського була остаточно підірвана силою соціяльної революції в цілій Росії. На Україні в підвалини цього уряду стукали одночасно дві сили — національна революція і соціяльна революція, які, правда, далеко не завжди розвивалися паралельно одна одній.

В Києві в жовтні. 1917 року фактично вже не існувало політичної влади уряду Керенського. Існували ще тільки військові сили, лояльні до Петроградського уряду. До цих сил належав штаб КВО на чолі з генералом Квєцінським та комісаром Кирієнком, міські школи юнкерів і прапорщиків, як також деякі військові частини Південно-Західнього фронту, які перебували поблизу міста.

В місті існувало два головних політичних центри: Українська Центральна Рада та Рада Робітничих і Солдатських Депутатів. До складу обох установ входили й представники російських меншевиків та есерів, які були основною підпорою уряду Керенського в Петрограді; в Києві ж при кінці жовтня обидві ті партії не проявляли великої активности в підтримці уряду Керенського. Продовжити читання ‘Розгром влади Керенського в Києві в 1917 році’

III Інтернаціонал і колоніяльна проблема

Андрій Річицький

На 15 липня у Москві скликається другий комуністичний конгрес. На порядку дня в числі инших поставлено „національне і колоніяльне питання”.

Це питання в соціяльній революції відограє надзвичайну ролю, з розвязки його можно сказати почнеться світова соціяльна революція пролетаріяту, — це питання варте того, щоб міжнародне робітниче товариство — III Комуністичний Інтернаціонал віддав йому належну увагу.

Великим тягарем лежить на европейському пролетаріятові колоніяльна політика імперіялізму, гніт і поневолення купкою імперіялістичних держав всіх народів світу. І в кращі моменти своєї клясової боротьби пролетаріят цих держав-хижаків піднімав свій голос протесту проти колоніяльної політики.

Та в часи найбільшого розцвіту фінансового капіталу, імперіялізму і грабіжництва народів пролетаріят пануючих над світом держав в особах своїх вождів упав до стану підголоска імперіялістичної буржуазії, його теоретики почали виправдувати імперіялізм і колоніяльну політику, або латати її „мирним” „демократичним” шматтям, як це робить Каутський. Продовжити читання ‘III Інтернаціонал і колоніяльна проблема’

Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова

Геннадій Єфіменко

У сучасному історіографічному дискурсі є поширеною думка про те, що альфою і омегою історії як науки є правильний вибір методології інтерпретації минулого.

Такому підходу нерідко надають перевагу не лише історики, що вже мають на це реальні підстави, але й молоді дослідники, які, власне, з джерелами не працювали.

Доводилося спілкуватися із успішним студентом провідного українського університету, який доволі зверхньо поставився до моїх спроб переконати його у важливості ретельного вивчення джерел: для нього головним був „новий” погляд на факти.

Досвід роботи з джерелами переконує, що в історії України першої половини ХХ ст. до цього часу залишається чимало нез’ясованого.

Завдання накопичення фактів себе не вичерпало. Документальні знахідки нерідко дають наукове підґрунтя для нової інтерпретації проблем, які вважаються дослідженими.

У цьому дописі звертаюся до однієї з таких тем — до питання про так званих федералістів у складі Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) та їх ідейного ватажка. Продовжити читання ‘Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова’

Ми — «націоналісти», ми — «шовіністи»

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Каравул! Націоналісти, шовіністи народилися! — чуємо ми вже зарані вигуки в наш бік. Так, ми — «націоналісти», ми — «патріоти», ми — «шовіністи»! «Каємося», грішні, є така «хвороба» «в нас для нас». Але ми «заслуживаем снисхожедния» за наше чистосердечие «каяття» і «признання». А щоб переконати читача, що ми дійсно сердечно «каємося», ми розкажемо йому все, що тільки ми не наміряємося робити. Ми мусимо йому признатися, що ми хочемо прищепити свою «хворобу» російському і українському («російського походження», бо «українського походження» давно «хворобливі») пролетаріятові, ми бажаємо «розплодити» отруту українського «націоналізму» і «шовінізму» поміж колами російського й українського («російського походження») робітництва, зробити їх прихильниками самостійної України.

Се дуже тяжкий гріх, але… зате ми «каємося».

А для всякого «кающогося» не тільки дворянина денебудь у Москві на Тверській (тільки не на Фрідріхштрассе, ми гадаємо) обов’язково шукати ще захисту в авторитетів, посилатися на когось другого, щоб виправдати самого себе: «каятися я каюсь, але се залежить від того, що я гарний, щирий чоловік, бо я б міг і не каятися». Продовжити читання ‘Ми — «націоналісти», ми — «шовіністи»’


Серпень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти