Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області

Олекса Тихий

Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не годен пошани.

М.Рильський

Донецька область займає територію, на якій кочували, зміняючи одні одних скити, сармати, авари, болгари, племена салтівської культури, печеніги, торки, половці, хозари, татаро-монголи.

В добу Київської Русі князі влаштовували походи на кочові племена, досягали берегів Дону та Азовського моря і вже в той час мали вплив на наші землі.

Після татаро-монгольської навали, февдального роздроблення та ослаблення Київської Русі територія Донецької области протягом кількох століть залишалась малозаселеною, була диким степом, де кочували різні орди, що входили до складу Кримського ханства. Войовничі кочовники на диких степах випасали худобу й часто через них заради грабежів та ясиру нападали на Україну, Польщу, Молдавію та Московську державу.

Радянська мовна політика в Україні. Переклади творів Леніна українською 1930-х та 1950-х рр.

Філіп Гофенедер

Останнім часом з’явилося чимало праць, присвячених розвиткові української мови в Радянському Союзі[1]. Крім кількох ґрунтовних досліджень, написано й чимало статей, що стосуються деяких аспектів цієї доби. Дослідження періоду т.зв. українізації 1920-х набуває нині особливого значення, зокрема й через можливість зробити певні висновки щодо сучасної української ситуації. Найбільшу цікавість в авторів викликають соціолінгвістичні виміри проблеми, а також принципи проведення мовної політики, тож теоретичні аспекти часто лишаються поза належною увагою.

У цьому дослідженні спробуємо показати конкретні наслідки радянської мовної політики. За текстову основу взято головний філософський твір В.Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Виданий уже 1908 р. російською, в українському перекладі, виконаному під керівництвом народного комісара освіти Миколи Скрипника[2], він з’явився лише 1932 р. В основі цієї книжки під назвою «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (далі — Л 1932) — третє російськомовне видання Леніна 1923 р.[3][1] (далі — Л 1923). Видання є частиною першого зібрання творів Леніна українською, яке вийшло друком упродовж 1928—1933 рр. Вісімнадцять томів мали загальний наклад 10.000 примірників. Показово, що один із центральних творів Леніна переклали українською лише наприкінці періоду українізації. Також і т.зв. політика коренізації сприяла тому, щоб узаконити панування комуністичної партії і поза межами Росії.

До язикової проблеми в Донбасі

Кость Німчинов

Якою мовою говорять широкі маси українського робітництва Донбасу? Які напрямки язикового розвитку в руській частині донбасівського робітництва назначаються? Який існує взаємовплив цих мовних річищ? Який характер української мови сел Донбасу та яка сила її експансії, асиміляційного впливу, на иншоязикові острови серед неї? Ось низка питань, що їх розв’язати важить під поглядом практики культосвітньої роботи на Донбасі.

Тим часом, як руським, так українським язикознавцям майже бракує матеріялів, щоби на повищі питання, хоча частково, дати відповіді. Проблема дослідити мову Донбасу має зацікавити ширші кола українських краєзнавчих робітників. Учительство Донбасу, напр., могло б стати тут у великій допомозі Українській Секції Харківської Дослідчої Катедри Язикознавства, надсилаючи на її адресу (Харків, ІНО) язикові записи, матеріяли своїх спостережень над мовою чи то селянства чи то робітництва.

Соціяльний контекст мовного вибору

Степан Величенко

Україна здобула незалежність – політичну, проте не економічну чи культурну – мирним шляхом, і тому еліту старого режиму не було ані засуджено, ані вигнано, а інфраструктуру виробництва та розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі, не розібрано. Але щоб здобути культурну незалежність, Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного, як це зробили Монголія та Польща. Саме так Україна й усі її громадяни стануть невідокремною частиною Европи та світу. Й через це не можна обмежувати обговорення мовної політики в громадському просторі до рамок народництва: нібито мова є «вільним вибором громадянина». Тому дуже непокоїть опублікована в «Критиці» (2006, ч. 11) стаття Домініка Ареля «Залучення відокремленого», у якій автор пропонує російській мові реґіональний статус. Арель, як і більшість зацікавлених, зовсім іґнорує структури й інституції, які вирішують за людей, що їм вибирати.

Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, яка скеровувала російських поселенців і мобільних неросійських міґрантів із села в російськомовну міську культуру та дозволяла російським міським поселенцям працювати й задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Не бачачи потреби вивчати українську мову, мільйони російськомовних, що їх витворила совєтська політика, культурно й інтелектуально були зорієнтовані на Москву. Завдяки мирному здобуттю незалежности вони не мусили еміґрувати з України, як французи з Алжиру, німці із Судетів або англійці з Африки чи Індії. Залишені при владі русофільські еліти не запровадили ефективного законодавства, аби усунути базову інфраструктуру російськомовного простору, створеного за совєтської доби.

Проти бухгалтерії в національному питанні

Микола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.