Posts Tagged 'Україна'



Каналізатори та каналізаторки — каналізенки та каналізачуки

Квітка Польова

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти

Володимир Самійленко

Man schläft sehr gut und träumt auch gut
In unseren Federbetten.
Hier fühlt die deutsche Seele sich frey
Von allen Erdenketten

Heinrich Heine

Сьогочасні українські події, певна річ, не є подіями всесвітньо-історичної ваги (бож це не первина, коли почерез підтримку народніх мас владу беруть геть не народні політики результатом політичного перевороту, а також не первина, коли сильніша — умовно — країна зазіхає на слабшу. Инша справа, що це стається на пострадянських теренах за неперервної низки світових економічних криз, — оце вже треба вивчати.), та все ж вони потребують належної оцінки. По-перше, треба вияснити, які сили брали участь у цих подіях і як вони скористали з них. По-друге, треба визначити дальші перспективи роботи за цих умов і вияснити, як може вестися в майбутньому. Продовжити читання ‘Каналізатори та каналізаторки — каналізенки та каналізачуки’

Чи буде вивчатись у школі творчість українських письменників східної діаспори?

В.Оліфіренко

За останнє десятиліття програми з літератури зазнали радикальних змін, переважна більшість яких пов’язана з гуманізацією освіти, з переглядом критеріїв оцінки літературного процесу, а отже з гострою потребою суспільства у відродженні історичної пам’яті народу.

Так, зокрема до вивчення на уроках літератури було залучено твори письменників західної діаспори: Богдана Лепкого, Тодося Осьмачки, Євгена Маланюка, Василя Барки, Івана Багряного, Уласа Самчука, що сприяє, без /80/ сумніву, відновленню історичної правди про події в Україні в роки революції, про голодомор початку 1930-х, про участь у подіях другої світової війни представників українського народу тощо. Ці твори правдиво зображують складні і трагічні життєві колізії у долі народу, пробуджують у школярів національну свідомість, патріотизм. Поглиблюється уявлення учнів про багатство і розмаїття поетики українського художнього слова, яке мало можливість розвиватись поза тиском тоталітарного режиму. У свідомості учнів вже формується уявлення про світовий контекст українського художнього слова, вони збагачуються фактами про участь зарубіжного українства в культурному житті країн західної півкулі, отже, у світовому культурному процесі. Продовжити читання ‘Чи буде вивчатись у школі творчість українських письменників східної діаспори?’

25 ліття Рев. Укр. Партії (Р.У.П.)

О.Гермайзе

В історії українського революційного руху, так само як і в історії розвитку соціялістичних ідей на Україні, яскраво обрисовується значіння тої організації, що іменувалося Р.У.П. («Ерупе», «Руп»).

Закладена вона була в 1900 році, отже в біжучому році минає 25 років з часу її існування.

Ініціяторами ії засновання були, розуміється, представники української революційної молоди. Ця молодь виростала під двома, не досить розріжненими впливами. З одного боку зазнавала вона вплив від драгоманівського соціялізму з його здоровим практицизмом, але з ухилами в бік Прудонівського та Бакунінського анархізму. З другого боку великий ідейний слід полишав на українській молоді революційний націоналізм, що глибоко входив у свідомість українського інтелігента. Продовжити читання ’25 ліття Рев. Укр. Партії (Р.У.П.)’

До язикової проблеми в Донбасі

Кость Німчинов

Якою мовою говорять широкі маси українського робітництва Донбасу? Які напрямки язикового розвитку в руській частині донбасівського робітництва назначаються? Який існує взаємовплив цих мовних річищ? Який характер української мови сел Донбасу та яка сила її експансії, асиміляційного впливу, на иншоязикові острови серед неї? Ось низка питань, що їх розв’язати важить під поглядом практики культосвітньої роботи на Донбасі.

Тим часом, як руським, так українським язикознавцям майже бракує матеріялів, щоби на повищі питання, хоча частково, дати відповіді. Проблема дослідити мову Донбасу має зацікавити ширші кола українських краєзнавчих робітників. Учительство Донбасу, напр., могло б стати тут у великій допомозі Українській Секції Харківської Дослідчої Катедри Язикознавства, надсилаючи на її адресу (Харків, ІНО) язикові записи, матеріяли своїх спостережень над мовою чи то селянства чи то робітництва. Продовжити читання ‘До язикової проблеми в Донбасі’

Тарас Шевченко в світлі епохи

Андрій Річицький

ВІД РЕДАКЦІЇ «ВПЕРЕД»

Пропонуючи читачам розвідку Андрія Річицького, ми свідомі того, що цим мимоволі долучаємося до загальної гістерії, що звичайно охоплює більшість свідомих людців щороку 9-10 березня. Ситуація смішна до безумства: одні пишаються власною свідомістю, инші тішаться зі своєї демонстративної несвідомости (котра насправді продумана й розіграна до деталів). Тимчасом ми, певна річ, обстоюємо геть иншу позицію – пильне дослідження творчости Шеченка з клясового погляду, а тому не можемо припуститися ані національ-демократичних молебнів, ані псевдоіронічного пхекання. Словом, «досить „фільствувати” – дайош свій власний розум!». Думаємо, що до нас таку позицію – з-поміж радянських критиків – обстоював саме Річицький.

Цікаво вивчити механізм «вознєсєнія на нєбєсі» певних культурницьких діячів, не беручи вже діячів громадських. Коли подумати, «чого стоїть Шевченко яко поет народний», розуміємо, що його найбільшою заслугою було остаточне – по Котляревському – впровадження в літературу народньої живої мови (зокрема почерез використання народніх віршових розмірів, надто коломийкового, а також поєднання народньої ритміки з силяботонікою). Шевченко пережив еволюцію від романтизму до реалізму, себто його творчість є порубіжньою що до цих літературних напрямів. Із огляду на це можна вважати Шевченка фундатором нової української літератури. Його доля не одинока: найближчими прикладами такої письменницької еволюції є доля Міцкевіча та Пушкіна. Та сам собою цей факт надто малий, щоби на ньому базувати вшановання Шевченка як найбільшого поета та письменника України. Продовжити читання ‘Тарас Шевченко в світлі епохи’

Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм

Роман Тиса

Мене здивувала наполегливість, з якою Степан Величенко, науковий співробітник Університету Торонто, домагався у редакції «Впереду» публікації свого допису «Україна: остання велика колонія у світі і ліві ЄС»[1]. Справи стояли ще чудніше: Величенко усвідомлював нетотожність власної позиції та позиції «Впереду» щодо зимових подій в Україні та, попри все, притьмом прагнув побачити свій текст у виданні, що не є ані популярним, ані впливовим в гурті «лівих» в Україні чи загалом серед україномовних читачів. Попередньо коротко відмовивши авторові  в публікації, тепер хочу докладно відгукнутися на «Україну: останню велику колонію…», позаяк з його допису знати, що Величенко є носієм певних характеристичних уявлень, що є фраґментом тієї пістрявої, непевних форм мозаїки з ідей, що її я пропоную називати «українська ідеолоґія». Звідси — заголовок.

Текст Величенка важко критикувати, як важко критикувати уламки не вияснених остаточно думок. У цьому вигляді його текст подібний до недолугого оксюморону. Додають перцю й кульбіти по рядках: наш автор в межах одного абзацу спромігся від французьких колоністів в Алжирі скакнути до розкрадання державного бюджету в Україні! Тим-то і мій відгук може вимушено містити повтори. Попри те, що автор «України…» нібито нікого відкрито не анґажує, нікому не пропонує пристати до нього з його гаслами, цей «нарис» з поточної української історії є ідеолоґічним посланням, до того ж цілком ясним посланням — усі проґресивні сили в Україні мають згуртуватися навколо «хороших» «українських» буржуа проти «поганих» «малоросійських» буржуа, щоби нарешті жити за «правильний» капіталізм із «людським, европейським обличчям» — не ідеальний, але у будь-якому разі кращий за капіталізм «неофевдальний», «за російський зразком». До того ж цілком досяжний. Виходячи з цього принципово розуміння «Української…» ідеолоґії, я і написав свій відгук. Продовжити читання ‘Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм’

Енґельс про Україну й українців

В.Г. (Всеволод Голубничий)

У «марксистському» СРСР вже років 25 не згадується нічого про об’єктивну оцінку Марксом і Енґельсом царського російського імперіялізму по відношенню сусідів Росії; Щогірше, послідовники Соловйова серед сучасних совєтських істориків, вибілюючи на всі лади «проґресивність» російського імлеріялізму, намагаються доводити, що клясики марксизму ніколи не осуджували царську Росію.

В СССР офіційно оголошено підготовку до друку нового повного видання творів Маркса й Енґельса. Відомо, що в попередньому «повному» виданні бракувало чимало важливих місць в статтях і книгах Маркса й Енґельса, зокрема чимало того, що торкалося образу справжнього соціялізму, як також і того, що торкалося російського імперіялізму. Треба надіятись, що нове видання буде більш правдивим, від попереднього. Але буде воно чи ні, на всякий випадок, щоб історія не забувалася, ми хочемо викласти тут коротко погляди Енґельса на українське питання. Логічно, про це мусіли б писати в першу чергу не ми, а, скажімо «Радянська Україна» або «Вітчизна», бо у нас інших проблем є чимало, а вони ж мусять писати «в допомогу вивчаючим теорію партії». Але тому, що вони про це нічого не пишуть, доводиться нам. Продовжити читання ‘Енґельс про Україну й українців’

Про Українське питання

Лев Троцький

ВІД РЕДАКЦІЇ: У зв’язку з опублікуванням в ч. 9 московського «Коммуниста» й ч. 7 «Комуніста України» за 1955 рік заховуваних Сталіном дуже важливих і цікавих статтей Леніна по національному питанню, ми вважаймо, що слід передрукувати для документації невідому читачам ні на Україні, ні (майже) закордоном, статтю Л.Троцького по українському питанню. Для історичної правди варто знати справжні думки керівників, большевицької революції, не зважаючи на те, погоджується хто з ними чи ні. Стаття Троцького, що тут перекладаємо, була надрукована в його журналі «Бюллетень Оппозиции (большевиков-ленинцев)», ч. 77-78, травень-липень 1939 року, що виходив в Парижі. Пізніше, в ч. 79-80 цього ж журналу. Троцький опублікував ще дві статті по українському питанню: «Незалежність України і сектярська плутанина», в якій він полемізує з своїми критиками з соціялістичного табору, та «Демократичні кріпосники і самостійність України», в якій він атакує Керенського за його єдино-неділимські позиції.

*

Українське питання, яке багато урядів і багато «соціялістів» і навіть «комуністів» намагалися забути і запхнути у довгу шухляду історії, знову поставлене тепер з подвійною силою на чергу дня. Нове загострення українського питання якнайтісніше пов’язане з виродженням Совєтського Союзу й Комінтерну, з успіхами фашизму й наближенням нової імперіялістичної війни. Розіп’ята між чотирма державами, Україна зайняла нині в долі Европі те положення, яке займала в минулому Польща, з тією різницею, що світові відносини зараз нєспівмірно дужче напружені і темпи розвитку прискорені. Українському питанню суджено в найближчий період грати величезну ролю в житті Европи. Недарма Гітлер з таким галасом підніс питання про створення «Великої України» і не дарма, знову ж таки, він з такою злодійською поспішністю зняв це питання. Продовжити читання ‘Про Українське питання’

Розгром влади Керенського в Києві в 1917 році

Всеволод Голуб (Голубничий)

Після Корніловського заколоту влада уряду Керенського була остаточно підірвана силою соціяльної революції в цілій Росії. На Україні в підвалини цього уряду стукали одночасно дві сили — національна революція і соціяльна революція, які, правда, далеко не завжди розвивалися паралельно одна одній.

В Києві в жовтні. 1917 року фактично вже не існувало політичної влади уряду Керенського. Існували ще тільки військові сили, лояльні до Петроградського уряду. До цих сил належав штаб КВО на чолі з генералом Квєцінським та комісаром Кирієнком, міські школи юнкерів і прапорщиків, як також деякі військові частини Південно-Західнього фронту, які перебували поблизу міста.

В місті існувало два головних політичних центри: Українська Центральна Рада та Рада Робітничих і Солдатських Депутатів. До складу обох установ входили й представники російських меншевиків та есерів, які були основною підпорою уряду Керенського в Петрограді; в Києві ж при кінці жовтня обидві ті партії не проявляли великої активности в підтримці уряду Керенського. Продовжити читання ‘Розгром влади Керенського в Києві в 1917 році’

III Інтернаціонал і колоніяльна проблема

Андрій Річицький

На 15 липня у Москві скликається другий комуністичний конгрес. На порядку дня в числі инших поставлено „національне і колоніяльне питання”.

Це питання в соціяльній революції відограє надзвичайну ролю, з розвязки його можно сказати почнеться світова соціяльна революція пролетаріяту, — це питання варте того, щоб міжнародне робітниче товариство — III Комуністичний Інтернаціонал віддав йому належну увагу.

Великим тягарем лежить на европейському пролетаріятові колоніяльна політика імперіялізму, гніт і поневолення купкою імперіялістичних держав всіх народів світу. І в кращі моменти своєї клясової боротьби пролетаріят цих держав-хижаків піднімав свій голос протесту проти колоніяльної політики.

Та в часи найбільшого розцвіту фінансового капіталу, імперіялізму і грабіжництва народів пролетаріят пануючих над світом держав в особах своїх вождів упав до стану підголоска імперіялістичної буржуазії, його теоретики почали виправдувати імперіялізм і колоніяльну політику, або латати її „мирним” „демократичним” шматтям, як це робить Каутський. Продовжити читання ‘III Інтернаціонал і колоніяльна проблема’

До проблеми української економіки

Михайло Волобуєв

I. Вступні зауваження

Теоретичних робот, присвячених радянському господарству, покищо небагато: перед радянськими економістами стоїть стільки суто практичних завдань, що для теоретичної аналізи просто не вистачає часу. Проте потреба теоретичного обґрунтовання практичних заходів, потреба в теорії, як знарядді прогнозу, досить гостро відчувається і практиками, і теоретиками. Ми стаємо свідками того, як за останній час ширяться дискусії в питаннях соціяльної природи нашого радянського господарства, тенденції його розвитку тощо.

Не дивно, що саме по цій лінії з’ясування взаємин соціялістичного і товарово-капіталістичного секторів нашого господарства, тенденції розвитку цих секторів і загального напрямку економічного росту, в першу чергу прямувала аналіза. Безперечно, ці проблеми є центральні. Було б однак помилкою вважати, що цими проблемами й обмежується теоретична аналіза господарства СРСР.

Не слід забувати, що наше господарство є складна є д н і с т ь, і що до окремих частин цієї складної єдности слід підходити, як до суцільних народньо-господарських комплексів. Продовжити читання ‘До проблеми української економіки’

Про національне питання

Тов. Троцький.

З промови на VII-й Всеукр. парт. конференції в Харкові.
[6-10 квітня 1923 р.]

Товариші, я мушу повернутись до питання, яке з огляду на його спеціяльну вагу для Вкраїни я відокремив і залишив на кінець. Це національне питання. Я нагадаю, що й тут, у постановці цього питання, ініціятива належить Володимиру Іллічу. Напередодні погіршення стану свого здоров’я він смикав багатьох з нас, побоюючись, що в цьому питанні, як і в питанні про селянство, ми напомиляємось. Нещодавно я прочитав кореспонденцію про Луганську повітову конференцію. Кореспондент пише: „товариш Раковський зробив доклад про національну справу, але цей доклад застав нас непідготовленими, і дискусій не було”. В другій кореспонденції в „Коммунисте”, або „Пролетарие”, я знайшов таку фразу: „багато товаришів не розуміють, чому поставлена національна справа. Вони вважають, що ця справа для них вирішена”. Мушу сказати, що такий настрій я зустрічав не лише на Вкраїні. але й там, у Росії, зокрема в Москві. Деякі товариші не розуміли, для чого тут сполучати ЦКК і робітничо-селянську інспекцію. Так само й инші запитували себе — чому це ми тепер, на 6-му році існування робітниче-селянської радянської держави, де всі нації рівні, раптом зупиняємо увагу на національному питанні? Ми ж його давно розвязали: Україна — вона незалежна, Грузія, Азербайджан стали мов самостійними республіками і т.д. Словом, національну справу розвязано. Продовжити читання ‘Про національне питання’

Російські соціял-демократи і національне питання

Левко Юркевич

Редакція женевського «Соціял-демократа» — центрального органу Російської соціял-демократичної робочої партії — видала «Збірник», присвячений головним чином національному питанню і обороні «права на самовизначення націй».

Російські соціял-демократи, що свого часу зовсїм байдуже ставили ся до національного питання, почали в останні роки ним цікавитися.

Зрештою, їх праве крило, що перед війною так круто повернуло в бік опортунїзму, а за час війни в бік патріотїзму, взагалі не турбуєть ся про нації, яких пригноблює його дорога «вітчизна», що «обороняється». Тому про нього ми не будемо й говорити.

Революційне крило російських соціял-демократів, навпаки, дуже активно виступає в національному питанні. Цим зайняте переважно його закордонне представництво, яке, користуючись загальним неладом, владно декретує свої погляди, проклинаючи незгідних.

Наша народна приказка говорить, що «чорт у дійсності зовсїм не такий страшний, як його малюють». І се правда. Тому, відкинувши забобонні /5/ пересуди, ми приступаємо до викладу нашої теми. Продовжити читання ‘Російські соціял-демократи і національне питання’

Соціяльний контекст мовного вибору

Степан Величенко

Україна здобула незалежність – політичну, проте не економічну чи культурну – мирним шляхом, і тому еліту старого режиму не було ані засуджено, ані вигнано, а інфраструктуру виробництва та розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі, не розібрано. Але щоб здобути культурну незалежність, Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного, як це зробили Монголія та Польща. Саме так Україна й усі її громадяни стануть невідокремною частиною Европи та світу. Й через це не можна обмежувати обговорення мовної політики в громадському просторі до рамок народництва: нібито мова є «вільним вибором громадянина». Тому дуже непокоїть опублікована в «Критиці» (2006, ч. 11) стаття Домініка Ареля «Залучення відокремленого», у якій автор пропонує російській мові реґіональний статус. Арель, як і більшість зацікавлених, зовсім іґнорує структури й інституції, які вирішують за людей, що їм вибирати.

Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, яка скеровувала російських поселенців і мобільних неросійських міґрантів із села в російськомовну міську культуру та дозволяла російським міським поселенцям працювати й задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Не бачачи потреби вивчати українську мову, мільйони російськомовних, що їх витворила совєтська політика, культурно й інтелектуально були зорієнтовані на Москву. Завдяки мирному здобуттю незалежности вони не мусили еміґрувати з України, як французи з Алжиру, німці із Судетів або англійці з Африки чи Індії. Залишені при владі русофільські еліти не запровадили ефективного законодавства, аби усунути базову інфраструктуру російськомовного простору, створеного за совєтської доби. Продовжити читання ‘Соціяльний контекст мовного вибору’

Господарство і культура

Андрій Річицький

В наших суперечках з комуністами „общерусского толку” відносно організації українського пролетаріяту, як пануючої кляси, себ-то відносно організації української пролетарської держави, доводиться чути, що в справах господарства така організація неможлива і шкідлива, бо необхідна, мовляв, централізація господарства і підпорядкування окремих економічних організмів „центрові”, себ-то Москві, — а от в справах мови і культури, то тут… „самоопределение вплоть до отделения”.

Звичайно, що для кожного робітника, який хоч трохи чув про Маркса, про науку історичного матеріялізму, яка говорить, що в онові розвитку суспільства, його соціально політичної організації, розвитку його культури лежить розвиток продукційних сил, себ-то господарства, — для такого робітника може видатися дивним, що ці „комуністи” і „марксисти” відокремлюють культуру од господарства, господарство од політики і т.д.

Аджеж розвиток продукційних сил визначає і степень розвитку культури; це не що инше як господарчі пружини штовхають ріжні елементи суспільства на той чи шлях боротьби, опреділяють всякий рух суспільний, в тому числі національний рух, національну боротьбу і національну революцію. Продовжити читання ‘Господарство і культура’

Після 1991 року колоніалізм відозмінився у так званий неоколоніалізм

Інтерв’ю із Степаном Величенком

Минулого року у видавництві Торонтського університету вийшла Ваша нова книга «Державне будівництво у революційній Україні: порівняльне дослідження урядів та бюрократів (1917-1922 рр.)». Що спонукало Вас звернутися до цієї теми, яка перебуває на перетині історії інституцій, соціальної та політичної історії?

Мене вже довгий час цікавили три справи: розвиток Украіни в порівняльній перспективі, і точніше, в порівнянні з іншими т. зв. «недержавними» або сколонізованими народами; застосування ідей Макса Вебера до України, а також причини невдач визвольних змагань 1917-1920 рр. Будучи в певному моменті зацікавлений феномененом бюрократії, я вирішив проаналізувати, чому тогочасні діячі та пізніші історики вважали причиною невдачі створення незалежної держави у 1917-1920 рр. брак урядовців та урядування. Я також хотів дослідити, як конкретні звичайні люди, а не провідники тих часів, думали і реаґували. Мені здавалося, що до тієї міри, як й інші загальноприйняті пояснення невдачі визвольних змагань, не витримають критики, то, можливо, і це тлумачення  також може бути безпідставним. Продовжити читання ‘Після 1991 року колоніалізм відозмінився у так званий неоколоніалізм’

Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова

Геннадій Єфіменко

У сучасному історіографічному дискурсі є поширеною думка про те, що альфою і омегою історії як науки є правильний вибір методології інтерпретації минулого.

Такому підходу нерідко надають перевагу не лише історики, що вже мають на це реальні підстави, але й молоді дослідники, які, власне, з джерелами не працювали.

Доводилося спілкуватися із успішним студентом провідного українського університету, який доволі зверхньо поставився до моїх спроб переконати його у важливості ретельного вивчення джерел: для нього головним був „новий” погляд на факти.

Досвід роботи з джерелами переконує, що в історії України першої половини ХХ ст. до цього часу залишається чимало нез’ясованого.

Завдання накопичення фактів себе не вичерпало. Документальні знахідки нерідко дають наукове підґрунтя для нової інтерпретації проблем, які вважаються дослідженими.

У цьому дописі звертаюся до однієї з таких тем — до питання про так званих федералістів у складі Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) та їх ідейного ватажка. Продовжити читання ‘Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова’

Карл Маркс та Україна

О.В.Ясь

Українська проблематика в творчості К.Маркса репрезентована здебільшого в контексті його історико-філософських зацікавлень європейською минувшиною доби пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Крім того, вона порушується в межах провідної проблематики студій, присвячених зовнішній політиці Російської імперії та дипломатичній історії Європи, а найбільше — у робочих і підготовчих нотатках. У видовому плані матеріали Маркса представлені у вигляді конспектів, підготовчих записів та хронологічних виписок з низки історичних праць, зокрема з «Історії Польщі» Й.Лелевеля, «Бунта Стенькі Разіна» і «Гетьманства Виговського» М.Костомарова та ін. Крім того, українська тематика інколи порушувалася Марксом у межах провідної проблематики деяких інших студій.

Уважається, що вперше козацтво українське згадується на сторінках конспекту Маркса з праці «Історія Польщі» Й.Лелевеля. Зокрема, Маркс відзначає участь полку низових козаків у Тридцятилітній війні 1618-48 рр. на боці австрійських Габсбурґів, стисло висвітлює війну Б.Хмельницького з Річчю Посполитою та ін. У конспекті Маркса з праці «Бунт Стенькі Разіна» представлено кілька виписок про соціальне розшарування запорозького козаків. У конспекті Маркса зі студії «Гетьманство Виговського» подано нотатки про походження козаків, запозичені, мабуть, у західноєвропейських авторів, розлогі відомості про розподіл соціально-політичних сил по смерті Б.Хмельницького (на 2 партії — пропольську та проросійську), соціальну диференціацію козацтва та становлення старшинської ієрархії, коментарі про обрання гетьманом І.Виговського та ін. Крім того, Маркс означує тогочасну боротьбу за гетьманську булаву як громадянську війну на українських землях. Низка нотаток про Україну міститься в «Хронологічних виписках» Маркса. Зокрема, у цих робочих матеріалах представлене відоме визначення Маркса «Запорозька Січ — християнська козацька республіка» (можливо, запозичене з праць М.Костомарова), яке подавалося майже в усіх радянських працях з історії українського козацтва. Українська тематика репрезентована і в студії Маркса «Викриття дипломатичної історії XVIII століття». У цій праці Маркс висвітлює переважно англо-російські взаємини і принагідно подає низку коментарів, зокрема вказує на спадкоємність політики Російської держави та Російської імперії, спрямованої на ліквідацію республіканських державних утворень (Новгородської республіки, республіки козаків) тощо. Продовжити читання ‘Карл Маркс та Україна’

Терор 1937 року на Україні*

Всеволод Голуб (Голубничий)

Після постишевського терору 1933-34 рр., в якому згинув весь цвіт українського національного ренесансу, вибуялого у двадцятих роках, роки 1935 і 1936 були порівняльно спокійнішими, хоч цілковито терор не припинявся ніколи. На виборах до рад при кінці 1934 р. позбавлені права голосу все ще й далі становили 2,7% сільських та 2,4% міських виборців. Це вже були переважно нащадки, родичі та приятелі тих, хто погинув у попередніх хвилях терору, але НКВД продовжувало переслідувати й їх.

У травні 1935 р. П.П.Постишев раптом розпочав нову чистку КП(б)У під виглядом «перевірки партійних документів» від можливого їх фальшування. В маштабах цілої ВКП(б) такою перевіркою партквитків керував Г.Маленков, а з грудня 1935 р. — Н.Єжов. Лише, по Київській обласній організації КП(б)У було виключено 7,9% членів, по Одеській міській парторганізації — 25,6% і т.д. Постишев висловив при цьому подив, що мовляв троцькісти, виключені з партії ще в 1927-30 рр., знов якось поставали членами КП(б)У. Продовжити читання ‘Терор 1937 року на Україні*’

Життєвий стандарт українського робітника

В.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Наукових досліджень розвитку життєвого стандарту в СССР є дуже мало. В СССР останні опубліковані досліди переводились в часи НЕПи, а закордоном, хоч і з’явилося кілька книжок, проте вони далеко не повні й не досконалі. Дослідження ж життєвого стандарту українського, на відміну від всесоюзного, тим більш немає. З огляду на брак таких досліджень, в літературі зустрічаються імпровізації, які іноді приводять до хибних висновків.

Ми поставили собі за мету зробити порівняльну студію реальної зарплатні українського робітника в роках 1913, 1927, 1940 й 1954, тобто в періоди дореволюційний, непівський, передвоєнний і сучасний. (В наступній статті ми опублікуємо подібну ж студію міжнародних порівнянь сучасної реальної зарплатні робітника на Україні, в Зах. Німеччині, в Франції й США). Об’єктом нашого досліду ми взяли пересічного робітника у великій промисловості України; отже, не пересічну одиницю з статистичної ґрупи «робітники і службовці» і не пересічну одиницю всіх робітників взагалі. Продовжити читання ‘Життєвий стандарт українського робітника’


Липень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти