Posts Tagged 'Україна'

Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки ХІХ-го ст.

ukrpeasАркадій Животко
«Право народности на самостійний розвиток, на власну, так мовити, Історію, полягає в незмінних законах моральної природи людини, здійснюється ходом всесвітньої історії. Яле це природне право залишилося б мертвою літерою, якби здійснення його не було забезпечене зовнішньою умовою — політичною самостійністю народу… Для того, щоб самостійний (самобытный) розвиток народу в культурному (умственном), моральному та економічному відношенні був забезпечений, цей народ мусить створити свою державу, мати свою національну верховну владу».

(А. Г р а д о в с к і й: «Національний вопросъ въ исторіи и литературѣ», СПБ., 1873, ст. 12).[1]

«Вимога підтримати свою національність, як самостійну й відокремлену одиницю, цілком законна, бо вона відповідає прагненню, щоб ідеї, в які людина вірує, мова, якою вона говорить, життьові цілі, що їх вона собі ставить, увійшли живим елементом до будуччини й переродились би, але не вимерли. …Дійсний патріотизм для особи полягає в усвідомленні природних вимог своєї нації, критичним розумінням вимог загальнолюдського поступу».

(П. Л а в р о в ъ, «Историческія Письма» 172).[2] Продовжити читання ‘Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки ХІХ-го ст.’

Відозва з приводу російського вторгнення на Вкраїну

До всіх людей доброї воли

Товариші! Громадяни! Браття і сестри!

Вторгнення збройних сил Російської Федерації на Вкраїну за підтримки «народної міліції» Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки, розпочате вранці 24 лютого цього року, є страшною політичною помилкою і злочинною військовою авантюрою. Керівництво Російської Федерації лицемірно називає його «спеціальною військовою операцією». Це неправда: від самого початку йдеться про повномаштабну війну із застосуванням всіх видів звичайного озброєння.

Гірко визнавати, але у лютому 2022 року Російська Федерація повторила «подвиг» нацистської Німеччини червня 1941-го. Згадаймо слова старої воєнної пісні:

«Київ бомбили. Оголосили,
Що почалася війна».

Страшно про це думати, в це не хочеться вірити, але це так. Хочеться, щоби це був лише сон, але це не страшний сон — це страшна дійсність.

Ідеолоґічне прикриття війни — «демілітаризація і денацифікація України, визволення українців з-під ярма київського режиму» — омана. Вірно, що правляча верхівка та панівна кляса Української Республіки далеко не альтруїстичні носії ідеалів демократії, українська демократія далеко не довершана. Ймовірне приєднання до НАТО чи підйом націоналізму останніх років, це — останнє, що потрібно для благополуччя українського народу та для всебічного розвитку людини в Україні. Але не фашистському режимові Російської Федерації, який душить поступ та свободу в своїй країні, визначати зовнішню чи внутрішню політику нашої країни! Не загарбникам вирішувати долю її керівників! Демократія не прилітає на крилатих ракетах. Не на російських танках прийде на Вкраїну правдиве народовладдя, рівноправ’я і гуманізм. Думати інакше — небезпечна ілюзія та злочин — злочин проти історії та майбуття. Хай там якими шляхетними намірами та гаслами прикривати інтервенцію й окупацію, український народ ніколи з нею не змириться. Окупант зазнає поразки. Иншого не знає історія — ані України, ані инших країн. Продовжити читання ‘Відозва з приводу російського вторгнення на Вкраїну’

До питання про економічний колоніялізм на Україні

holub-3Всеволод Голубничий

У цьому питанні в українській літературі як на еміґрації, так і на батьківщині панує багато непорозуміння, опрощення й пропаґандизму. В УРСР часто розкидаються фразою, що, мовляв, Україна була колонією (або ще й «напівколонією» — щось таке!) царської Росії, а на еміґрації полюбляють твердження, що Україна є й зараз колонією Росії. Однак, колоніялізм є дуже складним явищем і розкидатися цим словом без поважного обґрунтування не рекомендується. В світі існують встановлені в науці (як, напр., і в документах Об’єднаних Націй) поняття й дефініції колоній і колоніялізму, ці поняття треба знати і з ними порівнювати становище України. А своє власне, якесь «українське» поняття колоніялізму, що пасувало б лише до України (чи Україна до нього) вигадувати не варт, бо світ його не визнає.

Насамперед треба наголосити, що в авторитетній світовій літературі зараз  р о з р і з н я є т ь с я  політичний колоніялізм і економічний колоніялізм, які хоч і часто пов’язані, проте далеко не завжди. (Крім того розрізняється ще й культурний колоніялізм, демографічний, соціяльний тощо, але це не буде нашою темою).

Дефініцію політичного колоніялізму можна просто подати так. Усі несуверенні країни й території, що є під владою інших держав, в суті речі є політично колоніями. Під цю категорію підпадає і те, що прямо зветься колонією (напр., Гонконґ), і різні «мандатні» чи «трестові» території (острови у Тихому океані), і різні протекторати тощо. Україну, поскільки вона не суверенна, не важко окреслити колонією в політичному сенсі, хоча й це треба робити обґрунтовано, з поясненнями (див. про це нижчеподану працю д-ра Б.Т. Галайчука). Але не слід змішувати політичний і економічний колоніялізм. Продовжити читання ‘До питання про економічний колоніялізм на Україні’

Україна в системі всесоюзного, европейського й світового господарства

holub-2Всеволод Голубничий

Під кутом зору економічних зв’язків та інтеґрації пореволюційну історію України слід поділити на три періоди: 1) період перед п’ятирічками, коли відбувалася дуже важлива зміна напрямків економічних зв’язків головних українських земель в бік Росії; 2) період сталінських п’ятирічок, 1929—1955, коли мала місце інтенсивна насильна інтеґрація української економіки з економікою Росії; 3) сучасний період, що характеризується помітною дезінтеґрацією економічних зв’язків між Україною і Росією та поворотом розвитку господарства України до напрямків торгівлі і спеціялізації, далеко більше згідних з економічним законом порівняльної вигоди, ніж раніше. (Стосовно міжвоєнного періоду мова тут йтиме головно про центральні й східні українські землі. Питання про те, чи була економіка Західньої України достатньо інтеґрована в економіку країн, що її окупували, як і ще раніше — питання інтеґрації з Австро-Угорщиною ще не є вичерпно досліджені. Але можна гадати, що поскільки економічний рівень розвитку західно-українських земель був завжди нижчий за рівень розвитку країн-окупантів, інтеґрація економіки Західньої України могла бути значно більшою, ніж на Центральній і Східній Україні).

У двадцятих роках, після перемоги радянської влади на Україні, в напрямках і структурі економічних зв’язків України з її сусідами і світом настали радикальні зміни. Поперше, обірвалися зв’язки України із Західньою Европою. В наслідок націоналізації (без відшкодування) чужоземних капіталів на Україні та відмови уряду СРСР сплачувати закордонні царські борги, приплив чужих капітало-вкладів на Україну припинився цілком, і разом з тим дуже різко сповільнилася індустріялізація України в цей перший період. В наслідок усамостійнення Польщі й Прибалтицьких держав різко зменшилася й зовнішня торгівля України з ними. Натомість зросла торгівля України з Росією та іншими частинами СРСР, хоча об’єм цього приросту був значно менший за об’єм втрат української торгівлі із Західньою й Східньою Европою. Настали зміни і в сільсько-господарському експорті України. Продовжити читання ‘Україна в системі всесоюзного, европейського й світового господарства’

Україна в системі всеросійського, европейського й світового господарства

holub-1-0Всеволод Голубничий

Якщо розуміти під реґіональними ринками значний розвиток торгівлі поміж містом і довколишніми селами та панськими маєтками, то такі регіональні ринки розвинулися на Україні в другій половині XVI століття, головно на базі ярмарків. Якщо під національним ринком розуміти звичайний розвиток торгівлі поміж містами, то український національний ринок створився в першій половині XVII століття на базі розвитку магнатських мануфактур та ремісництва. Одночасно з українським національним ринком, розвинувся й російський національний ринок на Московщині і польський у Польщі.

Остаточно український національний ринок оформився за козацько-гетьманської держави. Починаючи від Богдана Хмельницького, державний скарб збирав пограничне мито, т. зв. «індукту» (довізне) й «евекту» (вивізне). Після поразки гетьмана Мазепи, царським указом 1714 р. заборонено вивіз усіх товарів з України через всі кордони окрім московського. На цьому кордоні мито збиралося в московську скарбницю. В 1720-х роках усю зовнішню торгівлю України передано московським купцям. У той же час запроваджено на Україні московські гроші, а вживання польських та інших заборонено. В 1752 р. російський сенат видав указ не брати «портового» (закордонного) мита з російських товарів, що вивозяться на Україну, а в 1754 р. зовсім скасовано всі мита поміж Московією й Україною. Продовжити читання ‘Україна в системі всеросійського, европейського й світового господарства’

Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас

Роман Тиса

…найбільша та найпоширеніша помилка — неспроможність вирватися за межі власної культурної оболонки та звичка прикладати до инших … мірило, що не може бути ним, у невидющості до відмінностей там, де на перший погляд все те саме, і невмінні побачити схожість там, де все має вигляд геть иншого.

Антоніо Ґрамші

Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці.

Нікколо Мак’явеллі

1. Вступ

Громадянська війна на Донбасі є головною подією кризи, в яку країна сповзла наприкінці 2013 р. Сама криза своєю чергою є найважливішим фактом новочасної історії України — історії після 1991 р.

Розмовами про україно-російську війну, а тим більше про «гібридну війну» Росії проти України, що ведуться вже сьомий рік, приховують одну важливу річ: у 2013-2014 рр. зазнали історичної поразки українська буржуазія і буржуазна Україна. Буржуазія відмовляється вірити, що відчуження великої частки населення і розвал країни на чотири частини (три маріонеткові держави й одна анексована територія) — справа її рук, і всіляко прагне замаскувати правду «гібридними» вигадками. Продовжити читання ‘Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас’

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)’

Жовтнева революція і єврейське питання

Юхим Різницький

Переможець-пролетаріят, узявши владу до своїх рук, творить дивні „чудеса”. Величезні перемоги на господарчім та культурнім фронті, що він їх досяг у порівнюючи відсталій країні в найнесприятливіших внутрішніх і зовнішніх умовах, викликають захват та здивовання з боку численних чужоземних делегацій — робітників, учителів, депутатів, інженерів, учених, жінок, що без краю тягнуться до нашої країни. Тут бачать вони, всупереч наклепам закордонної буржуазної й соціялістичної преси, як переможець-пролетаріят, поховавши буржуазію, без жодного страху й жалю разом із останньою ховає всі прокляті питання, всі нерозвязні суперечності, що шматують старий, наскрізь зогнилий, буржуазний світ. Робітниче питання, жіноче питання, аграрне питання, шкільна справа, житлове питання, питання релігійне — всі ці виплоди буржуазного ладу, всі ці гноянки на тілі людськости переможець-пролетаріят розрізав і вичищає поволі, але радикально й назавжди, викликаючи захоплення в серцях одних та прокляття й злісну ненависть — у инших. Але ось що найдивніше, що найбільше вражає: пролетаріят розгадав загадкового потворного сфінкса, що століттями наганяв жах на всіх здібних мислити й почувати, ц. т. так зване єврейське питання. „Єврейське питання, пише тов. Смідович, це одна з історичних болячок на тілі людськости, і в буржуазних країнах немає засобів її ліквідувати. За час революції вона страшенно нагноїлася. Але саме революція утворила потрібні умови, щоб вигоїти цю жахливу болячку” („Емес” № 196). Продовжити читання ‘Жовтнева революція і єврейське питання’

Експрес Київ—Кіншаса

Роман Тиса

Що означає вислів «промислово розвиненіша країна показує менш розвиненій країні лише картину її власної будучини»[1]? Як його розуміти? Чи всіх країн він стосується? Чи всі країни рано чи пізно стануть промислово розвиненими? За яких обставин це відбудеться?

На прикладі України можемо бачити, що не розвиненіша, а відсталіша країна показувала нам нашу будучину, і ця країна — Демократична Республіка Конґо (Конґо-Кіншаса).

Наприкінці 1990-х хтось назвав невеличкий економічний бум, що його переживала тодішня Росія, а його ознаки було видно в центрі Москви, «потьомкінськими селами капіталізму». Запам’яталось, бо дуже влучно сказано. За шикарними вітринами дорогих маґазинів, нічних клюбів і «евроновобудов» у тій самій столиці новонародженої «демократичної» країни ховалась геть не яскрава дійсність: занедбана інфраструктура, безрадісні спальні райони околиць — домівки нових «зайвих людей», влада криміналу, моральна деґрадація, апатія. Це власне й був справжній капіталізм — без Потьомкіна. Продовжити читання ‘Експрес Київ—Кіншаса’

Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)

В. Щербаков

V. Наступ Червоного війська та перебування червоногвардійських загонів на Чернігівщині

Ще до того, як Рада Народніх Комісарів поставила ультиматум Центральній Раді, червоному військові не раз доводилося стикатися з петлюрівськими частинами на території Чернігівщини. На початку грудня на станції Сновська трапився такий епізод.

19 стрілковому полкові дано завдання перекинутись на Дін для боротьби з білогвардійщиною. В звязку з тим, що петлюрівські частини, зайнявши Бахмач, не пропускали війська через станцію, в Сновській скликано було екстренні збори ротних комітетів з представниками від салдатів щоб вирішити питання про взяття станції Бахмач. На збори запрошено було представників місцевих громадських організацій. Керував зборами Військово-революційний комітет полку. Командир полку Валуєв, доповівши зборам, що військові частини Центральної Ради вирішили не пропускати радянського війська через територію України і що на пропозицію прийняти делегатів для переговорів петлюрівський полковник Менза спочатку відмовився, а потім запропонував останнім від станції Мени піти пішки до станції Бондарівки, звідки делегацію з зав’язаними очима буде приведено до штабу війська Центральної Ради, — став вимагати від полку виконання наказу ставки й здобуття станції Бахмач боєм. Відповідаючи Валуєву, низка промовців висловлюється проти війни з військовими частинами Центральної Ради. Член Головного Виконавчого комітету Лібаво-роменської залізниці Ласовський закликає салдатів не проливати братньої крови й заявляє, що на випадок насильного просування більшовицьких частин, залізничники застрайкують. В такому ж дусі висловлюється голова Сновської Ради Ніколаєвський. Після гарячих дебатів збори ухвалили резолюцію відмовитись від наступу на Бахмач і погодитись на відправлення 19 полку на Дін через Брянськ[2]. /115/ Продовжити читання ‘Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)’

Жовтневий період на Чернігівщині (I)

В. Щербаков

I. Стан губерні перед Жовтневою революцією

Уряд Керенського, зазнавши поразки в Жовтневі дні в Ленінграді, а після і в Москві, вирішив в боротьбі проти більшовиків спертися на місця. Чи то через свою короткозорість і цілковите незнання того, що робиться на місцях, чи просто для того, щоб хоч за що-небудь узятися в момент своєї передсмертної агонії, він розсилає своїх вершників, шле цілі пакунки телеграм своїм низовим органам, звертається з відозвою до всього населення, закликаючи його до боротьби з революцією, просячи в нього допомоги й порятунку.

Але жодної, хоч трохи серйозної, підпори на місцях уряд Керенського в цей час не мав.

Стан Чернігівщини що до цього показовий. Почнім з місцевої влади.

Навряд чи можна говорити про твердість, авторитет і будь-яку певну роботу місцевої губерської влади Чернігівщини з самого моменту Лютневої революції. Вивчаючи архівні матеріяли переджовтневого періоду, що характеризують діяльність місцевої влади в цей протяг часу, доводиться дивуватися з того безладдя, хаосу та браку будь-якої творчої доцільности в роботі цього часу. Писали, ухвалювали, радилися, виносили резолюції, але майже нічого не доводили до кінця. Єдиного провідного органу, якому б безперечно підлягали всі инші і який уміло б скеровував роботу й життя губерні в певне річище, не було. Навіть установи та організації, що містилися в самому Чернігові, і ті робили так, як вони розуміли й хотіли, а не так, як їм наказував Губерський Комісар Тимчасового Уряду разом з Губерським Виконавчим Комітетом громадських організацій. Міські думи й земські самоврядування — фактичні господарі губерні — тільки формально приймали вказівки Губерського Комісара. Повітові центри фактично жили сами по собі і жодних представників губерської влади не знали й не почували, та й не мали потреби в них. Брак спеціяльного економічного тяжіння до Чернігова ще більше посилював цей момент безвладдя губерської влади. А повітові центри були в такому ж, приблизно, становищі /299/ відносно низових об’єднань. Волості й села жили своїм власним життям і ніякого керовництва від повітової влади не мали. Продовжити читання ‘Жовтневий період на Чернігівщині (I)’

Жовтень у Київі (cпогади)

І. Чайко

Прибувши з Петрограду в червні місяці 1917 р. до Київа, ознайомившись з політичними й професійними організаціями, я зустрів багато старих товаришів-профробітників підпілля ще з 1905 року. З їхньою допомогою я влаштувався працювати на завод у Союзі Міст (Прозорівська, № 7). У цім заводі робітників було близько 600 чол. Настрій у них був більшовицький, але не було правильного керівництва, не було осередку. Мені пощастило тут швидко розпочати роботу, щоб утворити осередок. Головою був тов. Тулупов, я секретарем і Боженко членом. До липня м-ця нам пощастило остаточно вибити в заводі вплив меншовиків. Робітники, за проводом осередку, зробили собі прапор для заводу з гаслом «Хай живе ІІІ-й Комуністичний Інтернаціонал». До 18 липня ми готувалися цілком. Але в инших заводах, де переважали меншовики, нас називали «зрадниками батьківщини». Наприклад, у заводі набоїв на Деміївці робітник у технічному кашкеті кидався битися зо мною, і нам не давали зробити мітингу. Тоді й Рада Робітничих Депутатів була меншовицька, нас була меншість у ній. Більшість робітників по заводах, як от Гретера, була теж меншовицька, водні організації були зовсім чорносотенні, до них приєднувалися водогін, електрична станція й млини.

18-го липня наш завод не працював, вийшли на демонстрацію по-святочному, під прапором ІІІ-го Інтернаціоналу. Зібралися коло університету, о годині 12-й підійшли до нас дрібними групами ще й ще. Ми рушили Фундукліївською вулицею на Хрещатик. Городяни дивилися на нас, спинившись на пішоходах, як на звірів. Де-які чоловіки й жінки лаяли нас, плювали на нас, погрожували киями. Жінки на розі Хрещатика й Фундукліївської кричали, що видиратимуть нам очі, як провокаторам-більшовикам. Продовжити читання ‘Жовтень у Київі (cпогади)’

Есперантизація чи українізація

Микола Скрипник

Записки*, що мені їх послано, майже всі говорять про одне і те ж. Усі записки, крім декількох, можна розбити на дві групи. Одні записки говорять про українізацію, а другі записки говорять про есперанто.

Одна записка говорить так: — «Тов. Скрипник, как смотрит Наркомпрос на международный язык эсперанто и почему он до сих пор не введен в школи. Просьба в Вашем докладе коснуться эсперанто и значения его для международной связи, о целесообразности введения эсперанто в школах, как предмета. Сообщите Ваше мнение и мнение Наркомпроса в этом вопросе». Таких записок є ціла низка. Про те ж промовляв тут і один із промовців, молодий інженер із сталінського заводу.

Друга група записок торкається питання українізації. Одне запитання таке: — «Чому кепсько стоїть справа з українізацією Сталінщини та взагалі Донбасу?» Продовжити читання ‘Есперантизація чи українізація’

До Українських Робітників

З рук до рук!

З хати до хати!

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Українські Робітники! Чи знаєте Ви, що всі фабрики та заводи на Україні належать на праві власности  м о с к о в с ь к і й  д е р ж а в і. Чи розумієте Ви, що в цьому праві власности  московської держави на всю майже промисловість України немає нічого спільного з правдивим соціялізмом, бо-ж соціялізмом називаємо такий лад, при якому засобами праці володіє зорґанізоване ціле суспільство, цілий народ, а зокрема зорґанізовані робітники, а не така влада, що силою тільки та гнітом цілого суспільства оберегає своє становище. Чи переконались уже Ви, що московська грабіжиицька влада на Україні виступає як хижий власник-експлоататор, обернувши наш край в рабську колонію, а Вас українських робітників у німіх безборонних рабів. Чи зрозуміло Вам, що під покришкою «соціялистичного будівництва» наїздницька влада на Україні запровадила і задпроваджує чужий і ворожий народові московський державний капіталізм. Продовжити читання ‘До Українських Робітників’

«Консолідація» крамарчуків або змодернізовані ботокуди[1]

Торговельна спілка з групи «Діла», Трудової Партії, Партії Національної Роботи і Укрклюбу — заклалася.

Її назва: Українська Національна Партія.

Поле торговельної діяльности: внутрішній ринок і зовнішній ринок.

Предмет торговлі: на внутрішньому ринку — всячина; на зовнішньому — український нарід.

Девіза: в першому випадкові — не обдуриш — не продаш; в другому — покірне телятко дві матки ссе.

Сподівані зиски: максимальні: самостійна, соборна, демократична Українська Держава; мінімальні: тепленьке місце під сонцем в Речі Посполитій Польській. Продовжити читання ‘«Консолідація» крамарчуків або змодернізовані ботокуди[1]’

Польська лівиця при розбитім кориті

Заступник преміера і знахор для «кресових справ», міністер Тугут, подався до демісії. Останні телеграми повідомляють, що його демісія була прийнята. Пращаючися зі своєю міністерською посадою заявив Тугут, що остаточно втратив він віру в можливість оздоровлення кресів при існуючій системі

Це є надзвичай характеристична заява і то тим більше, що впала вона з уст одного з провідників, польської дрібноміщанської лівиці. Ця сама лівиця, в склад якої владять головно ППС; Визволеня і Клюб Праці, вправді позволяла собі часом на нешкидливу критику реакційного уряду Грабського, але ніколи не важилася вона виступити проти буржуазно-шляхетської державної системи яко цілости.

Навпаки дрібноміщанська лівиця вважала і дальше вважає сучасну Польщу, ідеалом суспільно-державного ладу. Зокрема що-до відносин на сосідніх окраїнах польської держави, ППС і Визволеннє стояли і стоять на становищі, що можливе є «оздоровлння» — ї в рямцях капіталістичної системи. На їхню думку треба поробити тільки деякі зміни в особистім складі кресової адміністрації не порушуючи одночасно самих підстав буржуазно-шляхетської державної системи, і тим самим можливо буде заспокоїти креси, тоб-то задовольнити всі націанально-культурні й соціяльні стремління населення завойованих земель Західної України й Зах. Білорусі. Продовжити читання ‘Польська лівиця при розбитім кориті’

1905 рік в творчості Коцюбинського

Сергій Козуб

Коцюбинський ще з 1880-х років, самих початків своїх літературних проб, виявив себе письменником, твори якого наскрізь пройнято громадськими мотивами. У виборі тем, сюжетах, трактуванні їх тоді превалює народницька манера. І не випадково ця перша доба творчости закінчилася у нього публіцистичною діяльністю в р. р. 1897 та 98.

Кінець 90-х років XIX століття взагалі позначився в нас на Україні зацікавленням до марксизму. На межі двох століть Коцюбинський, як великий прихильник европейської культури, намагається пристосувати здобутки її до наших українських умов і то не народницьким методом з виключною місією інтелігенції, а упевнено тримає курс на самодіяльність мас, як це видко вже з кримських творів письменника, (І часть «Fata morgana») [1]. Коцюбинський тоді вже вважає себе за марксиста [2], цікавиться життям революційних організацій не тільки на Україні Наддніпрянській, а й у Галичині [3]. Продовжити читання ‘1905 рік в творчості Коцюбинського’

Політичні в «Лук’янівці». Статистичний нарис що до політичних в’язнів

М.Гейне

І.

Наприкінці 1906-го та на початку 1907-го років мені як «політичному» в’язневі довелося бути в Київській губернській тюрмі — «Лук’янівці» (в межах Лук’янівського поліційного відділку).

Тоді в ній перебувало двісті чи триста політичних — кількість, що вона має привернути увагу статистика.

Наприкінці грудня 1906 року я рішив скористати з можливости й зібрати докладні статистичні відомості про політичних в’язнів Лук’янівки. «З незалежних», цілком зрозумілих причин, мусив обмежитися на одноденному переписові; робив це самотужки. Се було переведено в життя, й відомості, що їх я здобув, було опрацьовано вже на волі.

Переписували, власне, 1-го й почасти 2-го січня 1907 року — з нагоди статуту 1-го січня (усі датування статті — ст.ст.). Відтак роблено уточнення.
Не до речи казати за технічний бік справи. Продовжити читання ‘Політичні в «Лук’янівці». Статистичний нарис що до політичних в’язнів’

Відображення революційних подій 1905–1907 рр. на Україні в документах і матеріалах архівів США і Великобританії

Л. Лещенко

Широке відзначення 70-річчя революції 1905–1907 рр. в Росії — першої народної революції епохи імперіалізму — сприяло ще глибшому вивченню цього важливого періоду в історії нашої країни. Зрозуміло, що наукова громадськість особливо цікавиться новими архівними даними про суспільно-політичні і соціально-економічні передумови революції, революційні події та їх вплив на розвиток класової боротьби в усьому світі. В цьому аспекті значний інтерес викликають документи, що зберігаються у Національних архівах США (The National Archives) у Вашінгтоні і Публічних архівах Великобританії (Public Record Office) у Лондоні.

Звичайно, наукова цінність цих документів не однакова. Окремі з них містять неточні статистичні матеріали, фактичні огріхи, поверхові огляди подій та їх упереджене тлумачення. Цілком зрозуміло, що над ними тяжіє офіційна версія царського уряду про «бунтівників», класово вороже ставлення світової монополістичної буржуазії до революційного пролетаріату Росії та його союзників. Отже, тут потрібен критичний підхід до даних, що відклалися в зарубіжних архівах. Проте більшість фактичних матеріалів, на наш погляд, становить безумовний науковий інтерес, передусім офіційні донесення консульств та віце-консульств США і Великобританії в Одесі, Києві, Миколаєві, Севастополі та інших південних містах. Американські й англійські дипломатичні представники намагалися збагнути суть революційних подій в Росії, встановити їх причини і подати якомога повнішу інформацію про них своїм урядам. Варті уваги щоденні нотатки консулів, у яких майже по годинах описані ті чи інші події. В цих документах дослідники можуть бачити вияв гострого інтересу зарубіжної громадськості до ситуації в Росії, віддзеркалення гігантських потрясінь першої російської революції у світовій політиці. Продовжити читання ‘Відображення революційних подій 1905–1907 рр. на Україні в документах і матеріалах архівів США і Великобританії’

Документи ЦДІА УРСР у м.Києві про використання поезії революційною соціал-демократією в агітаційно-пропагандистській роботі напередодні та в роки першої російської революції

Н.Миронець

Серед різноманітних засобів пропаганди та агітації більшовицькі організації широко використовували поетичне слово, бойову пісню, які давали змогу донести в популярній, доступній формі до найширших мас в основному неосвіченого або малоосвіченого народу теоретичні основи соціалізму. Відомо, що В.І.Ленін високо цінував мобілізуючу роль революційної пісні, підкреслюючи важливість пропаганди соціалізму робітничею піснею [1]. Він назвав «одним з найвидатніших пропагандистів піснею» Ежена Потьє, автора “Інтернаціоналу” [2].

Соратник В.І.Леніна Г.М.Кржижановський, з-під пера якого вийшли дві найпопулярніші серед пролетаріату Росії пісні — «Варшав’янка» та «Біснуйтесь, тирани», писав, що революційні пісні були пов’язані з метою і завданнями революційної соціал-демократії, з бажанням внести в ряди пролетаріату за допомогою революційної пісні ідею боротьби, з установками на масову агітацію [3]. Продовжити читання ‘Документи ЦДІА УРСР у м.Києві про використання поезії революційною соціал-демократією в агітаційно-пропагандистській роботі напередодні та в роки першої російської революції’


Вересень 2022
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти