Posts Tagged 'Україна'

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)’

Жовтнева революція і єврейське питання

Юхим Різницький

Переможець-пролетаріят, узявши владу до своїх рук, творить дивні „чудеса”. Величезні перемоги на господарчім та культурнім фронті, що він їх досяг у порівнюючи відсталій країні в найнесприятливіших внутрішніх і зовнішніх умовах, викликають захват та здивовання з боку численних чужоземних делегацій — робітників, учителів, депутатів, інженерів, учених, жінок, що без краю тягнуться до нашої країни. Тут бачать вони, всупереч наклепам закордонної буржуазної й соціялістичної преси, як переможець-пролетаріят, поховавши буржуазію, без жодного страху й жалю разом із останньою ховає всі прокляті питання, всі нерозвязні суперечності, що шматують старий, наскрізь зогнилий, буржуазний світ. Робітниче питання, жіноче питання, аграрне питання, шкільна справа, житлове питання, питання релігійне — всі ці виплоди буржуазного ладу, всі ці гноянки на тілі людськости переможець-пролетаріят розрізав і вичищає поволі, але радикально й назавжди, викликаючи захоплення в серцях одних та прокляття й злісну ненависть — у инших. Але ось що найдивніше, що найбільше вражає: пролетаріят розгадав загадкового потворного сфінкса, що століттями наганяв жах на всіх здібних мислити й почувати, ц. т. так зване єврейське питання. „Єврейське питання, пише тов. Смідович, це одна з історичних болячок на тілі людськости, і в буржуазних країнах немає засобів її ліквідувати. За час революції вона страшенно нагноїлася. Але саме революція утворила потрібні умови, щоб вигоїти цю жахливу болячку” („Емес” № 196). Продовжити читання ‘Жовтнева революція і єврейське питання’

Експрес Київ—Кіншаса

Роман Тиса

Що означає вислів «промислово розвиненіша країна показує менш розвиненій країні лише картину її власної будучини»[1]? Як його розуміти? Чи всіх країн він стосується? Чи всі країни рано чи пізно стануть промислово розвиненими? За яких обставин це відбудеться?

На прикладі України можемо бачити, що не розвиненіша, а відсталіша країна показувала нам нашу будучину, і ця країна — Демократична Республіка Конґо (Конґо-Кіншаса).

Наприкінці 1990-х хтось назвав невеличкий економічний бум, що його переживала тодішня Росія, а його ознаки було видно в центрі Москви, «потьомкінськими селами капіталізму». Запам’яталось, бо дуже влучно сказано. За шикарними вітринами дорогих маґазинів, нічних клюбів і «евроновобудов» у тій самій столиці новонародженої «демократичної» країни ховалась геть не яскрава дійсність: занедбана інфраструктура, безрадісні спальні райони околиць — домівки нових «зайвих людей», влада криміналу, моральна деґрадація, апатія. Це власне й був справжній капіталізм — без Потьомкіна. Продовжити читання ‘Експрес Київ—Кіншаса’

Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)

В. Щербаков

V. Наступ Червоного війська та перебування червоногвардійських загонів на Чернігівщині

Ще до того, як Рада Народніх Комісарів поставила ультиматум Центральній Раді, червоному військові не раз доводилося стикатися з петлюрівськими частинами на території Чернігівщини. На початку грудня на станції Сновська трапився такий епізод.

19 стрілковому полкові дано завдання перекинутись на Дін для боротьби з білогвардійщиною. В звязку з тим, що петлюрівські частини, зайнявши Бахмач, не пропускали війська через станцію, в Сновській скликано було екстренні збори ротних комітетів з представниками від салдатів щоб вирішити питання про взяття станції Бахмач. На збори запрошено було представників місцевих громадських організацій. Керував зборами Військово-революційний комітет полку. Командир полку Валуєв, доповівши зборам, що військові частини Центральної Ради вирішили не пропускати радянського війська через територію України і що на пропозицію прийняти делегатів для переговорів петлюрівський полковник Менза спочатку відмовився, а потім запропонував останнім від станції Мени піти пішки до станції Бондарівки, звідки делегацію з зав’язаними очима буде приведено до штабу війська Центральної Ради, — став вимагати від полку виконання наказу ставки й здобуття станції Бахмач боєм. Відповідаючи Валуєву, низка промовців висловлюється проти війни з військовими частинами Центральної Ради. Член Головного Виконавчого комітету Лібаво-роменської залізниці Ласовський закликає салдатів не проливати братньої крови й заявляє, що на випадок насильного просування більшовицьких частин, залізничники застрайкують. В такому ж дусі висловлюється голова Сновської Ради Ніколаєвський. Після гарячих дебатів збори ухвалили резолюцію відмовитись від наступу на Бахмач і погодитись на відправлення 19 полку на Дін через Брянськ[2]. /115/ Продовжити читання ‘Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)’

Жовтневий період на Чернігівщині (I)

В. Щербаков

I. Стан губерні перед Жовтневою революцією

Уряд Керенського, зазнавши поразки в Жовтневі дні в Ленінграді, а після і в Москві, вирішив в боротьбі проти більшовиків спертися на місця. Чи то через свою короткозорість і цілковите незнання того, що робиться на місцях, чи просто для того, щоб хоч за що-небудь узятися в момент своєї передсмертної агонії, він розсилає своїх вершників, шле цілі пакунки телеграм своїм низовим органам, звертається з відозвою до всього населення, закликаючи його до боротьби з революцією, просячи в нього допомоги й порятунку.

Але жодної, хоч трохи серйозної, підпори на місцях уряд Керенського в цей час не мав.

Стан Чернігівщини що до цього показовий. Почнім з місцевої влади.

Навряд чи можна говорити про твердість, авторитет і будь-яку певну роботу місцевої губерської влади Чернігівщини з самого моменту Лютневої революції. Вивчаючи архівні матеріяли переджовтневого періоду, що характеризують діяльність місцевої влади в цей протяг часу, доводиться дивуватися з того безладдя, хаосу та браку будь-якої творчої доцільности в роботі цього часу. Писали, ухвалювали, радилися, виносили резолюції, але майже нічого не доводили до кінця. Єдиного провідного органу, якому б безперечно підлягали всі инші і який уміло б скеровував роботу й життя губерні в певне річище, не було. Навіть установи та організації, що містилися в самому Чернігові, і ті робили так, як вони розуміли й хотіли, а не так, як їм наказував Губерський Комісар Тимчасового Уряду разом з Губерським Виконавчим Комітетом громадських організацій. Міські думи й земські самоврядування — фактичні господарі губерні — тільки формально приймали вказівки Губерського Комісара. Повітові центри фактично жили сами по собі і жодних представників губерської влади не знали й не почували, та й не мали потреби в них. Брак спеціяльного економічного тяжіння до Чернігова ще більше посилював цей момент безвладдя губерської влади. А повітові центри були в такому ж, приблизно, становищі /299/ відносно низових об’єднань. Волості й села жили своїм власним життям і ніякого керовництва від повітової влади не мали. Продовжити читання ‘Жовтневий період на Чернігівщині (I)’

Жовтень у Київі (cпогади)

І. Чайко

Прибувши з Петрограду в червні місяці 1917 р. до Київа, ознайомившись з політичними й професійними організаціями, я зустрів багато старих товаришів-профробітників підпілля ще з 1905 року. З їхньою допомогою я влаштувався працювати на завод у Союзі Міст (Прозорівська, № 7). У цім заводі робітників було близько 600 чол. Настрій у них був більшовицький, але не було правильного керівництва, не було осередку. Мені пощастило тут швидко розпочати роботу, щоб утворити осередок. Головою був тов. Тулупов, я секретарем і Боженко членом. До липня м-ця нам пощастило остаточно вибити в заводі вплив меншовиків. Робітники, за проводом осередку, зробили собі прапор для заводу з гаслом «Хай живе ІІІ-й Комуністичний Інтернаціонал». До 18 липня ми готувалися цілком. Але в инших заводах, де переважали меншовики, нас називали «зрадниками батьківщини». Наприклад, у заводі набоїв на Деміївці робітник у технічному кашкеті кидався битися зо мною, і нам не давали зробити мітингу. Тоді й Рада Робітничих Депутатів була меншовицька, нас була меншість у ній. Більшість робітників по заводах, як от Гретера, була теж меншовицька, водні організації були зовсім чорносотенні, до них приєднувалися водогін, електрична станція й млини.

18-го липня наш завод не працював, вийшли на демонстрацію по-святочному, під прапором ІІІ-го Інтернаціоналу. Зібралися коло університету, о годині 12-й підійшли до нас дрібними групами ще й ще. Ми рушили Фундукліївською вулицею на Хрещатик. Городяни дивилися на нас, спинившись на пішоходах, як на звірів. Де-які чоловіки й жінки лаяли нас, плювали на нас, погрожували киями. Жінки на розі Хрещатика й Фундукліївської кричали, що видиратимуть нам очі, як провокаторам-більшовикам. Продовжити читання ‘Жовтень у Київі (cпогади)’

Есперантизація чи українізація

Микола Скрипник

Записки*, що мені їх послано, майже всі говорять про одне і те ж. Усі записки, крім декількох, можна розбити на дві групи. Одні записки говорять про українізацію, а другі записки говорять про есперанто.

Одна записка говорить так: — «Тов. Скрипник, как смотрит Наркомпрос на международный язык эсперанто и почему он до сих пор не введен в школи. Просьба в Вашем докладе коснуться эсперанто и значения его для международной связи, о целесообразности введения эсперанто в школах, как предмета. Сообщите Ваше мнение и мнение Наркомпроса в этом вопросе». Таких записок є ціла низка. Про те ж промовляв тут і один із промовців, молодий інженер із сталінського заводу.

Друга група записок торкається питання українізації. Одне запитання таке: — «Чому кепсько стоїть справа з українізацією Сталінщини та взагалі Донбасу?» Продовжити читання ‘Есперантизація чи українізація’


Квітень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти