За порогом «третього світу»

Роман Тиса

Цього року, напевне, побачимо багато статей, інтерв’ю, телєвізійних проґрам, документальних фільмів, круглим столів, присвячених тридцятиріччю розпаду Радянської Союзу, а також — хотілося би бачити і такі — підсумкам перших тридцяти років розвитку України. Можливо, побачимо огляди старих проґнозів. А деякі проґнози тридцятирічної давнини щодо місця країн колишнього СРСР на політично-економічній мапі світу справдились. Писались вони, так би мовити, на порозі «третього світу». Тім цікавіше їх читати сьогодні, сидячи за порогом «третього світу».

У березневому числі московського журналу «Век ХХ и мир» за 1990 рік у статті «Нове повстання мас. СРСР на порозі „третього світу“» Татьяна Ворожєйкіна застерігала від західоцетризму та закликала серйозно цікавитися «третім світом»:

«Коли ми, спираючись на власний неґативний досвід, розмірковуємо про переваги соціяльно-економічної еволюції, то у свідомості нашій, зазвичай, істнує образ сучасних західних суспільств. Вони набагато успішніше за  нас розв’язали не тільки економічні й політичні, але також соціяльні проблєми, забезпечивши більшості громадян гідний людини рівень життя. Одначе такий розвиток, що інтеґрує суспільство, досі мав місце лише у центрах світової капіталістичної системи. Його не повторили ані в дореволюційній Росії, ані в країнах сьогоднішньої Латинської Америки. …

«Великий демократичний джихад»?

Алєксандр Тарасов

Захід є Захід,
А Схід є Схід,
І їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса
на Суд не покличе Бог;
Та Сходу і Заходу вже нема,
границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице,
хоч вони із різних світів!

Джозеф Редьярд Кіплінґ

Знайома всім точка зору на захоплення Кувейту Іраком, що вона, коротко кажучи, зводиться до низки труїзмів («Хусейн — скажений диктатор», «виклик світовій спільноті», «аґресія аморальна», «ми маємо покарати агресора, що зарвався»), не задовольняє мене через дві основні причини. По-перше, вона рішуче нічого не пояснює у «феномені» Саддама Хусейна (і я впевнений — навмисно). І по-друге, вона відразливо фарисейська.

Спробую обґрунтувати обидві позиції. Отже, у численних публікаціях Саддама Хусейна підносять нам як «скаженого диктатора», що загордився і вважає себе новим Наполеоном або Салах ед-Діном — і саме цим, мовляв, пояснюються усі його дії.

Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств

Ґевін Джейкобсон

Рец. на кн.: Vincent Bevins, The Jakarta Method: Washington’s Anticommunist Crusade and the Mass Murder Program that Shaped Our World, PublicAffairs Books, 320 p.

Село Петулу на острові Балі відоме чаплями — кококанами — що вони із заходом сонця спускаються на дерева. Надвечір тисячі коричневих єґипетських чапель і малайських жовтих чапель здіймаються з сусідніх рисових полів, а потім величезною зграєю налітають на гілки, що висять над місцевим храмом. Вперше вони прилетіли сюди на початку листопада 1965 року, за місяць після того, як індонезійська армія, бандити і воєнізовані загони смерти почали винищувати підозрюваних у членстві в Індонезійській комуністичній партії (ІКП). Подорожуючи країною на початку 2000-х рр., я познайомився з чоловіком, який вважав, що кококани, це — душі померлих, що повертаються, яких місцеві дуже цінують за їхню гадану здатність відвертати лихо.

З жовтня 1965 та по березень 1966 року на острові Балі було вбито близько 80 тис. людей (5 % населення острова), а загалом на архіпелазі було вбито не менше 420 тис.. ЦРУ назвало цю різанину «одним з найстрашнішим і найкоротших кровопролить нашого часу». Жертв зганяли в одне місце й розстрілювали, душили або рубали мачете і залізною арматурою. У похмуро-сюрреалістичному фільмі Джошуа Оппенгаймера «Акт вбивства» (2012) кат з Північної Суматри згадує лютий садизм: «Ми засовували ломаччя їм у задній прохід доти, поки вони не вмирали. Ломаками ламали їм шиї. Вішали. Душили їх дротом. Відрубували голови. Давили машинами». Трупи скидали у колодязі, викидали в річки і озера або ховали у неглибоких могилах під банановими деревами. Річка Брантас у Східній Яві була завалена трупами без голів. Як пише Вінсент Бевінс у книжці «Джакартська метода», це був «вибух насилля» проти ІКП, що нагадував «апокаліптичну бійню».

Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого

Роман Тиса

Emancipate yourselves from mental slavery,
None but ourselves can free our minds.
Bob Marley

Революційна хвиля, що прокотилася світом у 1950-х — 1970-х рр., винесла на сцену історії чимало нових ідейних рухів, політичних орґанізацій, незалежних держав. Перше місце тут займає африканський континент — арена багаторічної запеклої боротьби проти колоніялізму, імперіялізму, расизму. За двадцять років, що минули від початку 1954 року національно-визвольної війни в Алжирі до закінчення війн у портуґальських колоніях 1974 року, політична мапа Африки змінилась до невпізнання. За винятком Південної Африки всюди було скинуто ярмо колоніялізму.

У Південно-Африканській Республіці довше за инші країни континенту панувала біла меншість, що вона встановила жорстокий режим расової сеґреґації і гноблення більшости корінних мешканців країни — режим апартхейду. Найвідомішим за межами Південної Африки противником апартхейду був Африканський Національний Конґрес, очолюваний Нелсоном Манделою. Але боротьбу за визволення корінного населення вів не тільки АНК — були й инші орґанізації, такі як Південно-Африканська Комуністична Партія, Панафриканський Конґрес Азанії, Південно-Африканська Студентська Орґанізація. Траґічною є постать засновника та лідера ПАСО Стіва Біко: в ній студентський ватажок (як Руді Дучке у ФРН) поєднався з борцем-мучеником за громадянські права (подібним до Фреда Гемтона й Джорджа Джексона в США).

Огляд індіянського питання

Хосе Карлос Мар’ятеґі

I. До постанови питання

Расове питання, коли його обговорюють буржуазні інтелєктуали Латинської Америки, слугує, між иншим, для того, щоб приховати справжні проблєми континенту чи знехтувати ними. Перед марксистською критикою стоїть завдання якомога швидше повернути йому його правдивий вимір, звільнити його від будь-якого оманного та педантичного викривлення. Ув економічному, суспільному та політичному пляні расове питання, як і земельне питання, полягає по суті в знищенні февдалізму.

Через поневолення від часів еспанської конкісти індіянські раси Латинської Америки перебувають у ганебному стані відсталости та неписьменности. Кляса експлоататорів — спочатку еспанців, а потім креолів — у ріжний спосіб продовжує пояснювати становище індіянських рас їхньою неповноцінністю чи примітивністю. Тут панівна кляса лише повторює арґументи білої раси, чому вона так поводиться з колонізованими народами.

Андре Ґундер Франк і розвиток слаборозвинености

Роман Тиса

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х рр. у Латинській Америці скепсис щодо економічної модернізації за північноамериканським шляхом, з одного боку, та оптимізм, спричинений перемогою Кубинської революції, з иншого, викликали до життя кілька ліворадикальних ідейних течій. Одна з них одержала назву теорії залежности або залежного розвитку. Теоретики залежного розвитку могли ріжнитися ступенем свого радикалізму, проте всі вони стояли на позиціях антиімперіялізму й антикапіталізму. Видатним представником цього ідейного напрямку був економіст, соціолоґ й історик Андре Ґундер Франк.

Німецький латиноамериканець

Андре Ґундер Франк народився 24 лютого 1929 року в Берліні в родині письменника Леонгарда Франка. Після приходу до влади Гітлера сім’я переїхала спочатку до Швайцарії, а потім до США. 1957 року Франк захистив у Чиказькому університеті докторську дисертацію (PhD) з економіки. Темою його наукової праці було сільське господарство СРСР, точніше Української РСР, — дисертація мала назву «Зростання і продуктивність українського сільського господарства». Ще будучи студентом, Франк визначився зі своїми політичними симпатіями і, починаючи від роботи у Національній спілці студентів США, все своє подальше життя — так у практичній діяльності, як у ідейних спорах — завжди перебував на лівому флянзі.

Естафета реґіонального сепаратизму: Катанґа, Біяфра, Донбас

Роман Тиса

…найбільша та найпоширеніша помилка — неспроможність вирватися за межі власної культурної оболонки та звичка прикладати до инших … мірило, що не може бути ним, у невидющості до відмінностей там, де на перший погляд все те саме, і невмінні побачити схожість там, де все має вигляд геть иншого.

Антоніо Ґрамші

Тому найкраща фортеця — це прихильність народу, бо якщо ти йому ненависний, ніякі фортеці тебе не врятують — на допомогу повсталому людові завжди поспішать чужинці.

Нікколо Мак’явеллі

1. Вступ

Громадянська війна на Донбасі є головною подією кризи, в яку країна сповзла наприкінці 2013 р. Сама криза своєю чергою є найважливішим фактом новочасної історії України — історії після 1991 р.

Розмовами про україно-російську війну, а тим більше про «гібридну війну» Росії проти України, що ведуться вже сьомий рік, приховують одну важливу річ: у 2013-2014 рр. зазнали історичної поразки українська буржуазія і буржуазна Україна. Буржуазія відмовляється вірити, що відчуження великої частки населення і розвал країни на чотири частини (три маріонеткові держави й одна анексована територія) — справа її рук, і всіляко прагне замаскувати правду «гібридними» вигадками.

Самір Амін і від’єднання від капіталізму

Роман Тиса

Життя обличчям до історії

Самір Амін народився 3 вересня 1931 року в Каїрі, у родині лікарів. Його батько — єгиптянин зі спільноти коптів (єгипетських християн), дідусь з батькового боку був інженером-залізничником. Матір — француженка з Ельзасу, дідусь і бабуся були шкільними вчителями. Політичні настрої в родині панували антимонархічні, демократичні, соціялістичні.

Амінове дитинство пройшло у Порт-Саїді, тогочасній промисловій і торгівельній столиці Єгипту. Він ходив до французького ліцею. 1947 року відправився здобувати вищу освіту у Парижі, де вивчав право, політекономію і статистику в Ліцеї ім. Генріха IV й Інституті політичних наук. 1957 року отримав ступінь доктора філософії (спеціяльність: політична економія). У студентські роки Амін не тільки навчався — він був членом молодіжної орґанізації Французької комуністичної партії, слідкував за політичними подіями в Африці та Азії, брав участь у демонстраціях, працював у Координаційному комітеті студентів-антиколоніялістів, за проґрамою обміну студентами відвідав Чехословаччину та Польщу. Розчарований браком уваги з боку ФКП до національно-визвольної боротьби в колоніях, він поступово відійшов так від самої компартії, як від її офіційної доктрини — марксизму-лєнінізму та зацікавився маоїзмом, маоїстською критикою СРСР і досвідом соціялістичного будівництва в Китаї.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3].

Кваме Нкрума та неоколоніялізм

Роман Тиса

Після «переселення» України до «третього світу» та перетворення країни з промислово розвиненої на аґрарно-індустріяльну, що в ній чимдалі більшу вагу мають сільське господарство (на базі великих лятифундій) і гірничодобувна галузь, зростає актуальність досвіду країн, що вони давно перебувають на периферії капіталістичного світу як виробники монокультури чи постачальники сировини і як такі є об’єктами імперіялістичного визиску з боку розвинених капіталістичних країн. Так само зростає актуальність авторів, що вони по-філософському осмислили стан перманентного застою, характерний для «третього світу», і шукали шляхи до національного та соціяльного розкріпачення, економічного розвитку та культурного проґресу своїх народів.

Африка, як континент, що повністю перебуває на узбіччі капіталістичного світу (за частковим винятком Південно-Африканської Республіки), є батьківщиною багатьох борців національно-визвольного та революційно-демократичного руху, що вони в одній особі поєднували революціонера та мислителя. Почесну місце в лавах таких видатних особистостей належить ґанському політичному діячеві та теоретикові Кваме Нкрумі. Він — помітний представник антиколоніяльного руху, непересічний ідеолоґ і політичний мислитель, що за життя мав величезний міжнародний авторитет, а після смерти став символом свободи та єдности Африки.

Соціялістичні перетворення у Ґані 1957-1966

Роман Тиса

Британська колонія

Ранній колоніяльний період

Першими европейцями, що проникли на територію нинішньої Ґани, були портуґальці: вони прибули до Ґвінейської затоки океаном і 1482 року побудували на землі фанті фортецю Сан-Жоржи-да-Міна-де-Оуру (Ельміна); згодом постали Санто-Антоні-да-Аксім (Аксім), Сан-Франсіску-Шав’єр (Осу) та Сан-Себаштійон (Шама). Портуґальці вивозили золото (звідси назва країни Золотий Берег), слонову кістку та перець. Багатства Золотого Берега приваблювали мореплавців-авантюрників і торгівців також з инші европейських держав — Голляндії, Швеції, Данії, Пруссії, Великої Британії. Европейські торгівельні компанії будували факторії на землі, орендованій у місцевих правителів, платили їм податок, скуповували у африканців пальмову олію, мавпячі шкури, дровину, тощо. У XVI ст. золото, що вивозилося з Золотого Берега, становило близько 10% світового видобутку. Але найвищі доходи приносила работоргівля.

Рабство у африканців істнувало ще до приходу европейців, але воно мало домашній, патріярхальний характер: раби разом з вільними общинниками брали участь в сільськогосподарських роботах, торгівлі, використовувалися як слуги, носильники тощо. До рабів не ставилися жорстоко й часто вважали членами родини. В рабство продавали військовополонених, і продавали їх спочатку арабам Північної Африки та Аравії. Головними постачальниками рабів европейцям були племена ашанті — войовничі мешканці материкової, центральної частини Золотого Берега, головними посередниками у работоргівлі — фанті та аганті з узбережжя.

Послання до оліґархів[1]

Каміло Торрес

Звертатися до тих, хто не бажає слухати і не може почути, — справа нелегка. Але це обов’язок — історичний обов’язок у час, коли колумбійська оліґархія намагається примножити несправедливість і зло, вже заподіяні нею батьківщині й колумбійцям.

Упродовж 150 років ця економічна каста, ця купка сімей, що володіє практично всіма багатствами Колумбії, узурпувала політичну владу задля власного збагачення. Щоби дурити людям голову та зберігати владу, вони вдавались до всіляких хитромудрих вивертів і шахрайства.

Вони вигадали поділ на лібералів і консерваторів. Цей поділ, що його народ не розумів, слугував для того, щоб посіяти розбрат між ріжними народними верствами. Цей давній розбрат, що його батьки передавали в спадок дітям, слугував лише оліґархії. Поки бідні сваряться, багаті керують собі на користь. Бідні не розуміли політики багатих, й усю лють, що накопичувалась у них через голод, неграмотність, бездомність, безземельність і безробіття, — усе невдоволення бідняки-ліберали зганяли на бідняках-консерваторах, а бідняки-консерватори — на бідняках-лібералах. Оліґархи, що вони довели бідняків до злиднів, радісно спостерігали осторонь, маючи зиск і керуючи країною. Єдине, що відріжняло оліґархів-лібералів від оліґархів-консерваторів, було питання розподілу бюджету і посад. Національного бюджету та державних доходів було замало для всіх оліґархів — консерваторів і лібералів. Тим-то вони завзято змагалися за владу, розраховувались за свої передвиборчі обіцянки посадами та ділили бюджет, повністю виключаючи конкурентне політичне уґрупування.

Алі Шаріяті й ісламська революція

Роман Тиса

Іранська революція 1978-1979 рр. і повалення шахського режиму були одними з найдраматичніших подій кінця XX ст. Хай там як ставитися до Ісламської республіки, яка постала наслідком революції, не можна не вразитися силою руху, що він охопив найширші народні маси та включив представників всіх сучасних політичних течій (крім монархістів, звісно). Хоча ідеолоґічна геґемонія належала ісламським богословам і правникам, а саме поняття «ісламської революції» тісно пов’язано з вождем революції Рухоллою Мусаві Хомейні (імамом Хомейні), були й инші джерела, що живили процес формування ідейного обличчя подій 1978-1979 рр. Одним з таких джерел були ідеї Алі Шаріяті — соціолоґа, шкільного вчителя, університетського викладача та проповідника, який у своїх поглядах прагнув поєднати сучасний соціялізм і традиційний шиїзм. Його передчасна смерть у самий переддень Іранської революції, у червні 1977 р., нагадує смерть иншого революціонера — нікараґуанця Карлоса Фонсеки, що він, так само як і Шаріяті, не дожив до рішучих битв і кінцевої перемоги народної революції, яку наближав своєю практичною і теоретичною діяльністю.

Небайдужий мусульманин

Алі Шаріяті народився 23 листопада 1933 року в Кахаці, селищі неподалік міста Сабзевар, в провінції Хорасан, розташованій на північному сході Ірану на кордоні з Туркменією й Афґаністаном. Його батько Мохаммад Тагі Шаріяті походив з династії духовних наставників і був ісламським богословом-реформатором та шкільним вчителем. На початку 1940-х рр. Шаріяті-старший заснував Центр поширення ісламських істин, в якому виступи проти атеїзму поєднував з критикою обскурантизму доґматичного ісламу. Сам іслам він сприймав як вчення, просякнуте проґресивним духом. Мати, Захра Аміні, походила з селянської родини.

Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни.

Куди крокує прочанин?

Константин Жоль, Дмитро Видрін

В останні десятиліття в мусульманських країнах різко зросла релігійна, політична і навіть економічна роль ісламу. Цьому сприяли труднощі розвитку цих країн, поглиблення соціальної і матеріальної нерівності, протест проти засилля привнесених із Заходу звичаїв капіталістичного суспільства, намагання імперіалізму поставити під свій контроль багатющі місцеві природні ресурси, неврегульованість близькосхідного конфлікту.

Зростання релігійних настроїв у країнах мусульманського світу виявляється по-різному. Серед мусульманської інтелігенції посилилося зацікавлення традиційними духовними цінностями. Проглядається явна тенденція до політизації культурної спадщини мусульман під егідою ісламу.

«Ісламський Ренесанс» в країнах Близького й Середнього Сходу стимулював активізацію пропагандистської діяльності буржуазних сходознавці в-політологів. На цій хвилі було «перевідкрито» радянські республіки Середньої Азії, а в лексиконі західних ідеологів з’явився вислів «червоний іслам». Західні «експерти», йдучи за від жилою традицією, продовжують називати республіки Радянського Сходу «мусульманськими», намагаючись довести, ніби релігійний фактор є домінуючим у способі життя радянських народів Середньої Азії.

Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду».

Афганістан: наклепи і реальність

Анрі Аллег

В обстановці гострого протиборства утверджується новий лад у демократичному Афганістані. Корінні соціально-економічні перетворення зустрічають різку протидію з боку внутрішньої контрреволюції, підтримуваної силами імперіалізму з-за кордону.

«Ми пишаємося тим, що в своїй боротьбі за благо афганського народу дістаємо тверду підтримку і величезну інтернаціональну допомогу з боку Країни Рад, славної КПРС, — сказав під час візиту до СРСР у жовтні 1980 р. Бабрак Кармаль. — Ленінська політика Радянського Союзу по відношенню до Афганістану — це чудовий і високий приклад пролетарського інтернаціоналізму в дії, яскравий зразок братерської допомоги нашому народові, який обрав шлях революції, шлях порятунку од відсталості, шлях прогресу.

Минуть роки і століття, афганський народ побудує справедливе суспільство, однак він завжди і завжди буде вдячний своєму брату і щирому другові — народу Радянського Союзу».

В міру того, як революційна влада домагається дальших успіхів у справі будівництва нового життя, ті, хто був уведений в оману брехливою імперіалістичною пропагандою, починають усе більше усвідомлювати неправильність своїх дій. Про методи цієї буржуазної пропаганди та дійсний стан справ в Афганістані пише в своєму репортажі спеціальний кореспондент газети «Юманіте», відомий французький публіцист і письменник, давній автор «Всесвіту» Анрі Аллег.

Афґаністан — СРСР

Тарас Легкий

I. Минула перша річниця інвазії Афґаністану військами Радянського Союзу. Спроби Кремля скріпити авторитет режиму Народно-демократичної партії Афґаністану (НДПА) затягуються довше, ніж було сподівано. Представники бюрократії радянської і кабульської держав недавно проголосили успіхи на шляху «нормалізації», хоч не подали і ніде не можна знайти жодного доказу таких успіхів. Навпаки, число біженців в таборах у Пакістані і в Ірані чимраз більше зростає; цілий ряд партизанських груп далі бореться проти окупаційного війська і залишків афґанського війська; поширюється вороже ставлення до окупації серед міського населення, не оминаючи й членів НДПА. Огляд подій на переломі — від краху режиму і інвазії СРСР, до першої окупації — доказує, що мілітарна «розв’язка» тільки призвела до ще глибшої внутрішньої кризи.

Команда Червоної Армії старалась обмежити ролю своїх частин до утримання спокою в містах і до контролі головних шляхів і аеродромів; афґанське військо мало продовжувати боротьбу з партизанськими групами. Такий поділ функцій не вдався через постійний розклад афґанського війська і перехід значної його частини до партизанів, і через зріст спротиву міського населення після інвазії. Червоноармійці мусіли взяти участь у боях поза головними містами, вживаючи для цього танки і МіГи. Нездатність танків на гірському терені Афґаністану незадовго показалася; тому якихось 240 озброєних гелікоптерів і моторизовану піхоту чинено до антипартизанських походів. Ряд заворушень в Кабулі та провінційних столицях примусив команду Червоної Армії асигнувати все більше солдатів на нічну стійку і на /62/ придушення страйків і демонстрацій. В афґанському війську придушували заколоти. В результаті роля Червоної Армії в Афґаністані значно збільшилася; за перший рік згинуло коло 12 000 червоноармійців. Немає перспектив на скорий вихід радянських військ з Афґаністану.

Людський капітал, це — багато? Як переконатись, що це саме так?

Андре Ґундер Франк

Версія 1: Очікується, що вражаючі досягнення Карели за основними показниками людського розвитку — попри низький реґіональний дохід на душу населення —слугуватимуть прикладом для політиків в инших штатах… Якість шкільної освіти вже багато років перевищує якість освіти в будь-якому иншому штаті. Державні витрати на освіту є одними з найвищих у країні.

Версія 2: Брак економічного зростання і стабільно високий рівень безробіття призведуть до «кризової» ситуації. Штат може не впоратись із завданням забезпечити достатнє фінансування сектору громадських послуг. Очевидно, що освіта та краща охорона здоров’я самі по собі не можуть призвести до позитивних перетворень в економіці… Розповідь буде неповною, якщо не згадати про постійно зростаючу кількість безробітних з освітою… Кількість і якість капіталовкладень є вирішальними факторами економічного зростання. Чому в Кералі рівень капіталовкладень залишається таким низьким?

(«Ікономік енд політікел віклі», 5 лютого 2005 р., стор. 542)

У своїй статті «Людський капітал чи людський розвиток?» (22 січня, стор. 300-306) Сантош Мехротра робить важливі політичні висновки, а саме: людський капітал — надто освіта — сприяє людському розвиткові. Та сама теза промайнула у статті Кеннета Померанца, опублікованій у рамках дискусії між Ройєм, Франком, Суґіхарою, Хатекарою і Вонґом в одному з останніх чисел «Ікономік енд політікел віклі». Померанц («Ікономік енд політікел віклі», 4 грудня 2004, стор. 5268) пише, що «дякуючи історії, ми тепер знаємо набагато більше» про капіталовкладення — і брак капіталовкладень — в освіту. Але що ми знаємо? Схоже, не зовсім те, що думають мої колєґи.

Вибрані листи: Фанон до Шаріяті (осінь 1961)

Франц Фанон

Осінь 1961 р.

Довше за всю Азію й всю Африку опирається ісламський ‹світ› Заходові та колоніялізмові. Ці два вороги завдали його тілу та душі страшних ран. Він самотньо страждає від ненависти цих ворогів, що вони б’ють по ньому сильніше, ніж по инших. І хоча я не поділяю твого почуття до ісламу, я хотів би наголосити на твоєму зауваженні сильніше, ніж це зробив ти сам, а саме, що в третьому світі (і, з твого дозволу, насамперед на Близькому та Середньому Сході) іслам має — більше за будь-які инші суспільні сили та ідеолоґічні альтернативи — антиколоніяльний потенціял та антизахідний характер. ‹…›

Сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали, маючи на меті підвищити загальний рівень усвідомлення робітничими масами своєї країни та підняти їх на оборонну війну проти аґресії та спокус отруйних і підозрілих ідей, а також проти метод і способів вирішення, вироблених у Европі, — сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали використають колосальні культурні та громадські ресурси, заховані в мусульманських суспільствах і в мусульманському дусі, для емансипації і заснування иншого людства та иншої цивілізації, та вдихнуть новий дух у тіло мусульманського Сходу. На тебе та твоїх колєґ покладено обов’язок виконати це завдання. Звісно, я знаю, що твої зусилля в цьому напрямку — попри видиму їхню подібність — не сумісні з моєю метою будівництва сполученої і дружної нації в нашій країні «третього світу» — точніше сказати, у третій країні світу. Адже те, що нас об’єднує, дозволяє мені визнати цей образ дії за великий розумний крок уперед до мого ідеалу.