Posts Tagged '„третій світ“'

Самір Амін і від’єднання від капіталізму

Роман Тиса

Життя обличчям до історії

Самір Амін народився 3 вересня 1931 року в Каїрі, у родині лікарів. Його батько — єгиптянин зі спільноти коптів (єгипетських християн), дідусь з батькового боку був інженером-залізничником. Матір — француженка з Ельзасу, дідусь і бабуся були шкільними вчителями. Політичні настрої в родині панували антимонархічні, демократичні, соціялістичні.

Амінове дитинство пройшло у Порт-Саїді, тогочасній промисловій і торгівельній столиці Єгипту. Він ходив до французького ліцею. 1947 року відправився здобувати вищу освіту у Парижі, де вивчав право, політекономію і статистику в Ліцеї ім. Анрі IV й Інституті політичних наук. 1957 року отримав ступінь доктора філософії (спеціяльність — політична економія). У студентські роки Амін не тільки навчався — він був членом молодіжної орґанізації Французької комуністичної партії, слідкував за політичними подіями в Африці та Азії, брав участь у демонстраціях, працював у Координаційному комітеті студентів-антиколоніялістів, за проґрамою обміну студентами відвідав Чехословаччину та Польщу. Розчарований браком уваги з боку ФКП до національно-визвольної боротьби в колоніях, він поступово відійшов так від самої компартії, як і від офіційної доктрини французької компартії — марксизму-лєнінізму та зацікавився маоїзмом, маоїстською критикою СРСР і досвідом соціялістичного будівництва в Китаї. Продовжити читання ‘Самір Амін і від’єднання від капіталізму’

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3]. Продовжити читання ‘Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?’

Послання до оліґархів[1]

Каміло Торрес

Звертатися до тих, хто не бажає слухати і не може почути, — справа нелегка. Але це обов’язок — історичний обов’язок у час, коли колумбійська оліґархія намагається примножити несправедливість і зло, вже заподіяні нею батьківщині й колумбійцям.

Упродовж 150 років ця економічна каста, ця купка сімей, що володіє практично всіма багатствами Колумбії, узурпувала політичну владу задля власного збагачення. Щоби дурити людям голову та зберігати владу, вони вдавались до всіляких хитромудрих вивертів і шахрайства.

Вони вигадали поділ на лібералів і консерваторів. Цей поділ, що його народ не розумів, слугував для того, щоб посіяти розбрат між ріжними народними верствами. Цей давній розбрат, що його батьки передавали в спадок дітям, слугував лише оліґархії. Поки бідні сваряться, багаті керують собі на користь. Бідні не розуміли політики багатих, й усю лють, що накопичувалась у них через голод, неграмотність, бездомність, безземельність і безробіття, — усе невдоволення бідняки-ліберали зганяли на бідняках-консерваторах, а бідняки-консерватори — на бідняках-лібералах. Оліґархи, що вони довели бідняків до злиднів, радісно спостерігали осторонь, маючи зиск і керуючи країною. Єдине, що відріжняло оліґархів-лібералів від оліґархів-консерваторів, було питання розподілу бюджету і посад. Національного бюджету та державних доходів було замало для всіх оліґархів — консерваторів і лібералів. Тим-то вони завзято змагалися за владу, розраховувались за свої передвиборчі обіцянки посадами та ділили бюджет, повністю виключаючи конкурентне політичне уґрупування. Продовжити читання ‘Послання до оліґархів[1]’

Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни. Продовжити читання ‘Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979’

Куди крокує прочанин?

Константин Жоль, Дмитро Видрін

В останні десятиліття в мусульманських країнах різко зросла релігійна, політична і навіть економічна роль ісламу. Цьому сприяли труднощі розвитку цих країн, поглиблення соціальної і матеріальної нерівності, протест проти засилля привнесених із Заходу звичаїв капіталістичного суспільства, намагання імперіалізму поставити під свій контроль багатющі місцеві природні ресурси, неврегульованість близькосхідного конфлікту.

Зростання релігійних настроїв у країнах мусульманського світу виявляється по-різному. Серед мусульманської інтелігенції посилилося зацікавлення традиційними духовними цінностями. Проглядається явна тенденція до політизації культурної спадщини мусульман під егідою ісламу.

«Ісламський Ренесанс» в країнах Близького й Середнього Сходу стимулював активізацію пропагандистської діяльності буржуазних сходознавці в-політологів. На цій хвилі було «перевідкрито» радянські республіки Середньої Азії, а в лексиконі західних ідеологів з’явився вислів «червоний іслам». Західні «експерти», йдучи за від жилою традицією, продовжують називати республіки Радянського Сходу «мусульманськими», намагаючись довести, ніби релігійний фактор є домінуючим у способі життя радянських народів Середньої Азії. Продовжити читання ‘Куди крокує прочанин?’

Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду». Продовжити читання ‘Афганістан: сутички, що переросли у війну’

Афганістан: наклепи і реальність

Анрі Аллег

В обстановці гострого протиборства утверджується новий лад у демократичному Афганістані. Корінні соціально-економічні перетворення зустрічають різку протидію з боку внутрішньої контрреволюції, підтримуваної силами імперіалізму з-за кордону.

«Ми пишаємося тим, що в своїй боротьбі за благо афганського народу дістаємо тверду підтримку і величезну інтернаціональну допомогу з боку Країни Рад, славної КПРС, — сказав під час візиту до СРСР у жовтні 1980 р. Бабрак Кармаль. — Ленінська політика Радянського Союзу по відношенню до Афганістану — це чудовий і високий приклад пролетарського інтернаціоналізму в дії, яскравий зразок братерської допомоги нашому народові, який обрав шлях революції, шлях порятунку од відсталості, шлях прогресу.

Минуть роки і століття, афганський народ побудує справедливе суспільство, однак він завжди і завжди буде вдячний своєму брату і щирому другові — народу Радянського Союзу».

В міру того, як революційна влада домагається дальших успіхів у справі будівництва нового життя, ті, хто був уведений в оману брехливою імперіалістичною пропагандою, починають усе більше усвідомлювати неправильність своїх дій. Про методи цієї буржуазної пропаганди та дійсний стан справ в Афганістані пише в своєму репортажі спеціальний кореспондент газети «Юманіте», відомий французький публіцист і письменник, давній автор «Всесвіту» Анрі Аллег. Продовжити читання ‘Афганістан: наклепи і реальність’


Грудень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Введіть адресу своєї ел.пошти