Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно

Роман Тиса

Художня література зрідка спонукає до розмови про політику чи державний устрій. Зазвичай, у центрі оповіді стоїть доля окремої людини або родини, набагато рідше — суспільної кляси або нації (як в історичному романі). Розгледіти в «середньостатистичному» літературному творі характеристики державного ладу — навіть в політичному детективі — нелегко. Але є два жанри, що вони самі по собі є аналізою держави, позаяк рідкісний твір, писаний в одному з цих жанрів, обходиться без більш-менш докладного опису суспільно-політичної системи. Йдеться про утопію і антиутопію.

Слово «утопія» (від грецької приставки οὐ- зі значенням «ні» й іменника τόπος — «місце» з типовим для топонімів суфіксом -ία) з’явилось у XVI ст. у назві книги (1516) анґлійського правознавця і державного діяча Томаса Мора (1478-1535) про ідеальний громадський лад на далекому острові Утопія. Назва книги стала загальною для всього жанру мрійництва про неістнуючу, але бажану державу — сильну, стабільну, справедливу. За минулі п’ять століть було написано багато утопій. Найвідомішими — крім вищезгаданої — стали «Місто сонця» (La città del sole, 1602) Томмазо Кампанелли (1568-1639), «Нова Атлантида» (New Atlantis, 1624) Френсіса Бекона (1561-1626), «Звістки нізвідки» (News from Nowhere, 1890) Вільяма Морріса (1834-1896). Місце дії цих творів мірою наближення до XX в. чимдалі частіше переносилося із заморських територій у майбутнє (яке бачилось світлим) і за межі Землі. Згодом майбуття письменникам-фантастам почало видаватися не таким безхмарним. Ба більше — проґнозована будучина перестала представлятися бажаною. Так виникла «антиутопія» — одночасно продовження утопії і її заперечення, утопія зі знаком «мінус», література-застереження. У минулому столітті було створено багато антиутопій — повістей, романів, кінофільмів. Одним з першопрохідців жанру вважається російський письменник Євґеній Замятін (1884-1937) і його книга «Ми» (Мы)[1].

Соціалізм, якого ніколи не було

Олександр Карпець

Жовтневу революцію, якій виповнилося 85 років, можна назвати революцією зруйнованих надій, що так і не стала соціалістичною. Сучасна міфологія оголошує соціалізм абсолютним злом і, схоже, не береться відповідати на деякі запитання.

Що таке соціалізм? Простої відповіді на це запитання, мабуть, немає. Невід’ємною властивістю людської природи є прагнення до свободи, справедливості та правди. Соціалізм і комунізм довгий час ототожнювали саме з ідеалами економічної, соціал-політичної, а пізніше і психологічної свободи.
Аналітична психологія показала, що ідеали сприймаються і реалізовуються лише в тому вигляді, в якому вони відповідають потребам людей певного соціального характеру, а прагнення до найвищих ідеалів можуть бути придушені і повністю перекручені (Фромм). Тому практика соціалізму в СРСР та інших країнах зробила соціалізм і комунізм синонімами тоталітаризму і часто фашизму. Виникає запитання: «Чи був радянський лад соціалізмом?»