Послання до оліґархів[1]

Каміло Торрес

Звертатися до тих, хто не бажає слухати і не може почути, — справа нелегка. Але це обов’язок — історичний обов’язок у час, коли колумбійська оліґархія намагається примножити несправедливість і зло, вже заподіяні нею батьківщині й колумбійцям.

Упродовж 150 років ця економічна каста, ця купка сімей, що володіє практично всіма багатствами Колумбії, узурпувала політичну владу задля власного збагачення. Щоби дурити людям голову та зберігати владу, вони вдавались до всіляких хитромудрих вивертів і шахрайства.

Вони вигадали поділ на лібералів і консерваторів. Цей поділ, що його народ не розумів, слугував для того, щоб посіяти розбрат між ріжними народними верствами. Цей давній розбрат, що його батьки передавали в спадок дітям, слугував лише оліґархії. Поки бідні сваряться, багаті керують собі на користь. Бідні не розуміли політики багатих, й усю лють, що накопичувалась у них через голод, неграмотність, бездомність, безземельність і безробіття, — усе невдоволення бідняки-ліберали зганяли на бідняках-консерваторах, а бідняки-консерватори — на бідняках-лібералах. Оліґархи, що вони довели бідняків до злиднів, радісно спостерігали осторонь, маючи зиск і керуючи країною. Єдине, що відріжняло оліґархів-лібералів від оліґархів-консерваторів, було питання розподілу бюджету і посад. Національного бюджету та державних доходів було замало для всіх оліґархів — консерваторів і лібералів. Тим-то вони завзято змагалися за владу, розраховувались за свої передвиборчі обіцянки посадами та ділили бюджет, повністю виключаючи конкурентне політичне уґрупування.

Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти

Роман Тиса

Реліґійне убозтво є в один і той самий час вираз дійсного убозтва і протест проти цього дійсного убозтва. Реліґія, це — зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Реліґія є опіюм народу.

Карл Маркс

Соціялістичний католицизм

У 1940-і — 1970-і рр. Латинську Америку охопила революційна боротьба. Немаєтні, голодні, безправні народні маси повстали проти багатих і успішних «господарів життя» — лятифундистів, компрадорської буржуазії, військово-бюрократичних диктатур. Маштаб боротьби був такий, що Латинську Америку називали «палаючим континентом». Вщухнувши в одній країні, боротьба з новою силою розгоралася в инший. Одночасно з практичною політичною боротьбою розгорталась боротьба теоретична: філософи, соціолоґи, громадські діячі ріжних країн сперечалися про кращій устрій суспільства.

У Колумбії — країні в північно-західній частині Південної Америки — з 1948 по 1958 рр. йшла громадянська війна. Розпочавшись як суперництво між двома традиційними партіями — консерваторами і лібералами, вона поступово переросла в селянську війну. Колумбія була країною різких соціяльних контрастів, де національне багатство належало невеличкій купці багатіїв, а решта людности жила бідно чи навіть у злиднях. Ситуація на селі (половина населення країни) була гірша, ніж у місті: у руках лятифундистів, що становили менше 4% землевласників, зосередились 64% всієї землі, а 56% селян володіли лише 4%. Війна охопила мало не всю країну.