Posts Tagged 'Тиса'

Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно

Роман Тиса

Художня література зрідка спонукає до розмови про політику чи державний устрій. Зазвичай, у центрі оповіді стоїть доля окремої людини або родини, набагато рідше — суспільної кляси або нації (як в історичному романі). Розгледіти в «середньостатистичному» літературному творі характеристики державного ладу — навіть в політичному детективі — нелегко. Але є два жанри, що вони самі по собі є аналізою держави, позаяк рідкісний твір, писаний в одному з цих жанрів, обходиться без більш-менш докладного опису суспільно-політичної системи. Йдеться про утопію і антиутопію.

Слово «утопія» (від грецької приставки οὐ- зі значенням «ні» й іменника τόπος — «місце» з типовим для топонімів суфіксом -ία) з’явилось у XVI ст. у назві книги (1516) анґлійського правознавця і державного діяча Томаса Мора (1478-1535) про ідеальний громадський лад на далекому острові Утопія. Назва книги стала загальною для всього жанру мрійництва про неістнуючу, але бажану державу — сильну, стабільну, справедливу. За минулі п’ять століть було написано багато утопій. Найвідомішими — крім вищезгаданої — стали «Місто сонця» (La città del sole, 1602) Томмазо Кампанелли (1568-1639), «Нова Атлантида» (New Atlantis, 1624) Френсіса Бекона (1561-1626), «Звістки нізвідки» (News from Nowhere, 1890) Вільяма Морріса (1834-1896). Місце дії цих творів мірою наближення до XX в. чимдалі частіше переносилося із заморських територій у майбутнє (яке бачилось світлим) і за межі Землі. Згодом майбуття письменникам-фантастам почало видаватися не таким безхмарним. Ба більше — проґнозована будучина перестала представлятися бажаною. Так виникла «антиутопія» — одночасно продовження утопії і її заперечення, утопія зі знаком «мінус», література-застереження. У минулому столітті було створено багато антиутопій — повістей, романів, кінофільмів. Одним з першопрохідців жанру вважається російський письменник Євґеній Замятін (1884-1937) і його книга «Ми» (Мы)[1]. Продовжити читання ‘Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно’

Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»

Роман Тиса

Інакомислячий марксист

Нічого в біоґрафії Рудольфа Баро не вказувало на майбутнє перетворення з відданого «марксиста-лєнінця» на комуніста-дисидента. Він народився 1935 року у курортному містечку Бад-Флінсберґ в Пруссії (сьогодні Сверадув-Здруй в південно-західній Польщі) й був типовим представником свого покоління. Кандидат у члени Соціялістичної єдиної партії Німеччини, правлячої партії Німецької Демократичної Республіки, з 1952 р., а пізніше і член партії, Баро після навчання на філософському факультеті Університету ім. В. Гумбольдта (Східний Берлін), який він закінчив 1959 р., займався ріжною роботою: був редактором партійних видань, заступником редактора ґазети для студентства та молоді «Форум», співробітником центрального апарату профспілки наукових працівників і економістом на заводі гумових виробів.

«Празька весна» та її придушення військами країн-учасниць Варшавського договору стали подіями, що вирішальним чином вплинули на еволюцію політичних поглядів Баро та підштовхнули до ґрунтовних теоретичних зайнять. Ще під час роботи в партійній пресі він позбавився ілюзій щодо «реального соціялізму» та ставлення до нього з боку партійно-господарської верхівки і робітництва. Одначе на відміну від багатьох інтелєктуалів 1960-х — 1970-х рр. кінець періоду лібералізації східноевропейських режимів, що розпочався у залі засідань Верховної ради РРФСР у лютому 1956 р., а завершився на вулицях Праги у серпні 1968 р., не перетворив Баро на циніка й антикомуніста. Енерґію розчарування він спрямував не на «антитоталітарну» пропаґанду, а на пошук відповідей на фундаментальні питання сучасности, головними з яких були: що таке соціялістичне суспільство? чи є східноевропейські країни соціялістичними? якщо вони не соціялістичні, чому? як здійснити перехід до соціялізму? Продовжити читання ‘Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»’

Самір Амін і від’єднання від капіталізму

Роман Тиса

Життя обличчям до історії

Самір Амін народився 3 вересня 1931 року в Каїрі, у родині лікарів. Його батько — єгиптянин зі спільноти коптів (єгипетських християн), дідусь з батькового боку був інженером-залізничником. Матір — француженка з Ельзасу, дідусь і бабуся були шкільними вчителями. Політичні настрої в родині панували антимонархічні, демократичні, соціялістичні.

Амінове дитинство пройшло у Порт-Саїді, тогочасній промисловій і торгівельній столиці Єгипту. Він ходив до французького ліцею. 1947 року відправився здобувати вищу освіту у Парижі, де вивчав право, політекономію і статистику в Ліцеї ім. Анрі IV й Інституті політичних наук. 1957 року отримав ступінь доктора філософії (спеціяльність — політична економія). У студентські роки Амін не тільки навчався — він був членом молодіжної орґанізації Французької комуністичної партії, слідкував за політичними подіями в Африці та Азії, брав участь у демонстраціях, працював у Координаційному комітеті студентів-антиколоніялістів, за проґрамою обміну студентами відвідав Чехословаччину та Польщу. Розчарований браком уваги з боку ФКП до національно-визвольної боротьби в колоніях, він поступово відійшов так від самої компартії, як і від офіційної доктрини французької компартії — марксизму-лєнінізму та зацікавився маоїзмом, маоїстською критикою СРСР і досвідом соціялістичного будівництва в Китаї. Продовжити читання ‘Самір Амін і від’єднання від капіталізму’

Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»

Роман Тиса

«Відеодром» — науково-фантастичний трилєр, знятий канадським режисером Дейвидом Кроненберґом 1983 року. Кроненберґ — режисер з «непевним статусом»: його не можна однозначно зарахувати ані до виробників комерційного кіно, ані до «незалежних». Однією ногою він стоїть в авторському кіно (він написав сценарії більше ніж до половини своїх фільмів), а другою — в «мейнстрімі» (його кінострічки потравляють у широкий прокат), він — культовий режисер-лавреат (спеціяльний приз журі на Канському кінофестивалі 1996 року за фільм «Автокатастрофа»).

Дія фільмі відбувається у великому місті. Головний герой фільму — один Макс Ренн, співвласник маленького кабельного телєканалу, що спеціялізується на низькопробних передачах і еротичних фільмах. Одного дня він ловить на супутникову антену трансляцію, що її зміст (порноґрафія, тортури, насильство), як йому здається, міг б бути цікавим авдиторії його каналу. Він ще не знає, що перегляд цих трансляцій викликає галюцинації і смертоносну пухлина мозку. Згодом Ренн з’ясовує, що трансляції веде таємна орґанізація правих фундаменталістів і борців за чистоту суспільної моралі під назвою «Відеодром»: їхня мета — очистити суспільство від «моральних виродків». Їм протистоять инші змовники — адепти «нової реліґійности» в дусі «нью-ейдж» (New Age) з «Нової плоти відео»; ними телєбачення використовується не для заподіяння шкоди здоров’ю, а для лікування і духовного відродження (у всякому разі так заявляють вони самі). Зрештою, Ренн, що в його свідомості поступово зовсім стирається грань між дійсністю і видимістю, стає маріонеткою в руках спочатку одних змовників, потім — инших. У фіналі він покінчує життя самогубством. Фільм знято в естетиці, близькій до естетики «сміттєвого кіно» (trash cinema): натуралізм у ньому доведено до крайнощів, надто в сценах мутації і розпаду людського тіла. Продовжити читання ‘Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»’

Кваме Нкрума та неоколоніялізм

Роман Тиса

Після «переселення» України до «третього світу» та перетворення країни з промислово-розвиненої на аґрарно-індустріяльну, що в ній чимдалі більшу вагу мають сільське господарство (на базі великих лятифундій) і гірничодобувна галузь, зростає актуальність досвіду країн, що вони давно перебувають на периферії капіталістичного світу як виробники монокультури чи постачальники сировини і як такі є об’єктами імперіялістичного визиску з боку розвинених капіталістичних країн. Так само зростає актуальність авторів, що вони філософськи осмислили стан перманентного застою, характерний для «третього світу», і шукали шляхи до національного та соціяльного розкріпачення, економічного розвитку та культурного проґресу своїх народів.

Африка, як континент, що повністю перебуває на узбіччі капіталістичного світу (за частковим винятком Південно-Африканської Республіки), є батьківщиною багатьох борців національно-визвольного та революційно демократичного руху, що вони в одній особі поєднували революціонера та мислителя. Почесну місце в лавах цих видатних особистостей належить ґанському політичному діячеві та теоретикові Кваме Нкрумі. Він — помітний представник антиколоніяльного руху, непересічний ідеолоґ і політичний мислитель, що за життя мав величезний міжнародний авторитет, а після смерти став символом свободи та єдности Африки. Продовжити читання ‘Кваме Нкрума та неоколоніялізм’

Соціялістичні перетворення у Ґані 1957-1966

Роман Тиса

Британська колонія

Ранній колоніяльний період

Першими европейцями, що проникли на територію нинішньої Ґани, були портуґальці: вони прибули до Ґвінейської затоки океаном і 1482 року побудували на землі фанті фортецю Сан-Жоржи-да-Міна-де-Оуру (Ельміна); згодом постали Санто-Антоні-да-Аксім (Аксім), Сан-Франсіску-Шав’єр (Осу) та Сан-Себаштійон (Шама). Портуґальці вивозили золото (звідси назва країни Золотий Берег), слонову кістку та перець. Багатства Золотого Берега приваблювали мореплавців-авантюрників і торгівців також з инші европейських держав — Голляндії, Швеції, Данії, Пруссії, Великої Британії. Европейські торгівельні компанії будували факторії на землі, орендованій у місцевих правителів, платили їм податок, скуповували у африканців пальмову олію, мавпячі шкури, дровину, тощо. У XVI ст. золото, що вивозилося з Золотого Берега, становило близько 10% світового видобутку. Але найвищі доходи приносила работоргівля.

Рабство у африканців істнувало ще до приходу европейців, але воно мало домашній, патріярхальний характер: раби разом з вільними общинниками брали участь в сільськогосподарських роботах, торгівлі, використовувалися як слуги, носильники тощо. До рабів не ставилися жорстоко й часто вважали членами родини. В рабство продавали військовополонених, і продавали їх спочатку арабам Північної Африки та Аравії. Головними постачальниками рабів европейцям були племена ашанті — войовничі мешканці материкової, центральної частини Золотого Берега, головними посередниками у работоргівлі — фанті та аганті з узбережжя. Продовжити читання ‘Соціялістичні перетворення у Ґані 1957-1966’

Алі Шаріяті й ісламська революція

Роман Тиса

Іранська революція 1978-1979 рр. і повалення шахського режиму були одними з найдраматичніших подій кінця XX ст. Хай там як ставитися до Ісламської республіки, яка постала наслідком революції, не можна не вразитися силою руху, що він охопив найширші народні маси та включив представників всіх сучасних політичних течій (крім монархістів, звісно). Хоча ідеолоґічна геґемонія належала ісламським богословам і правникам, а саме поняття «ісламської революції» тісно пов’язано з вождем революції Рухоллою Мусаві Хомейні (імамом Хомейні), були й инші джерела, що живили процес формування ідейного обличчя подій 1978-1979 рр. Одним з таких джерел були ідеї Алі Шаріяті — соціолоґа, шкільного вчителя, університетського викладача та проповідника, який у своїх поглядах прагнув поєднати сучасний соціялізм і традиційний шиїзм. Його передчасна смерть у самий переддень Іранської революції, у червні 1977 р., нагадує смерть иншого революціонера — нікараґуанця Карлоса Фонсеки, що він, так само як і Шаріяті, не дожив до рішучих битв і кінцевої перемоги народної революції, яку наближав своєю практичною і теоретичною діяльністю.

Небайдужий мусульманин

Алі Шаріяті народився 1933 року в Кахаці, селищі неподалік міста Сабзевар, в провінції Хорасан, розташованій на північному сході Ірану на кордоні з Туркменією й Афґаністаном. Його батько Мохаммад Тагі Шаріяті походив з династії духовних наставників і був ісламським богословом-реформатором та шкільним вчителем. На початку 1940-х рр. Шаріяті-старший заснував Центр поширення ісламських істин, в якому виступи проти атеїзму поєднував з критикою обскурантизму доґматичного ісламу. Сам іслам він сприймав як вчення, просякнуте проґресивним духом. Мати, Захра Аміні, походила з селянської родини. Продовжити читання ‘Алі Шаріяті й ісламська революція’


Грудень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Введіть адресу своєї ел.пошти