Posts Tagged 'Тиса'

Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія

Роман Тиса

Покійний «верховний вождь нації» не дає спокою українським політикам й інтелєктуалам[1]. Він розпалює їхню уяву, може, навіть сниться їм. Вони марять Піночетом, суворим, але справедливим батьком капіталізму, спасителем від хаосу, економічної кризи, корупції, від чого завгодно — навіть від «комуністичної катастрофи». Саме спасителем видається чилійський політик Вікторові Каспруку, авторові допису «Чилі-1973: як країна уникла комуністичної катастрофи» для «Українського тижня»[2]. Цей текст невеличкий, але знаменний — як багатством метафор («відкриття шлюзів до комунізму»), дивовижною образністю («влади людей, на плечах яких ніколи не було погон») та глибиною історичного знання («у 70-х … почалося відродження економіки країни»), так і винахідливістю щодо захисту військової диктатури («можливо, що його намагання змінити Чилі на краще не завжди відповідали стандартам прийнятих світових демократичних норм, але він також є відповідальним за створення цивілізованої нації»). Хоча образне «вітаю, вождю!», адресоване Піночетові, соромливо заховано за спробу вивчити події 40-річної давнини «з точки зору історичної правди та історичної справедливості», правди та справедливости в історика катма. Продовжити читання ‘Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія’

Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною? Продовжити читання ‘Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*’

Амілкар Кабрал і «клясове самогубство»

Роман Тиса

Кабрал був очільником визвольного руху, що мав великий авторитет не тільки в Ґвінеї та Кабо-Верде, де він очолював бійців за свободу Африканської партії незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), але й по всій Африці та в усьому світі. Не мавши будь-яких особистих амбіцій і не претендуючи бути ідеолоґом національно-визвольного руху, Кабрал, проте, студіював і розробляв теорію (хоча через зрозумілі обставини не мав змоги робити це систематично). Його літературно-теоретична спадщина, це — статті та промови, що в них із огляду на становище двох рідних йому країн він порушує важливі соціяльно-економічні та політичні питання розвитку країни, що позбувається колоніяльної влади. Кабрал розумів, що звільнитися з-під тягаря колоніялізму можна лише поєднавши збройну, політичну та ідейну боротьбу, що вона ведеться з огляду на умови життя, історію та традиції народу, що здобуває незалежність. Разом з тим він був чужий ізоляціонізмові, національній замкненості, нехтуванню міжнародним досвідом революційної боротьби. Кабрал був переконаний, що всі здобутки проґресивної революційної думки та практики треба врахувати в боротьбі та творчо застосувати до конкретних умов. Завдяки цьому підходові ПАЇҐК досягла великих успіхів у суспільних перетвореннях у визволених районах, створених підчас збройної боротьби з колонізаторами, в мобілізації населення, а також у міжнародному визнанні своєї діяльности. Продовжити читання ‘Амілкар Кабрал і «клясове самогубство»’

Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974

Роман Тиса

Є на південно-західному узбережжі Африки маленька країна — Ґвінея-Бісау. Малонаселена, небагата на природні ресурси, вона перебуває на периферії міжнародного життя. Та були такі часи, коли про неї знав увесь світ — коли в 1960-1970-х народ Ґвінеї самовіддано збройно боровся проти портуґальських колонізаторів. Війна за незалежність точилася більше десяти років, але повсталий народ, очолюваний Африканською Партією Незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), зрештою переміг. Революція в Ґвінеї зробила свій внесок у розвал світової колоніяльної системи, до того ж країна першою з-поміж портуґальських колоній позбулася влади заокеанського володаря. Перемога маленького народу продемонструвала, як поразка колонізаторів у колоніях може спричинити зміну політичного режиму в метрополії: в Портуґалії 1974 року сталася «революція гвоздик», що поклала край фашистській «Новій державі». Під цим оглядом Ґвінейська революція неначе ілюструє етап «село захоплює місто» партизанської стратеґії Мао Цзе-дуна, тільки не в національному, а в міжнародному маштабі (ще добрий приклад — Алжирська революція: внаслідок колоніяльної війни, що на той час тривала вже чотири роки, 1958 року у Франції стався військовий путч і впала Четверта Республіка). Продовжити читання ‘Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974’

Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм

Роман Тиса

Мене здивувала наполегливість, з якою Степан Величенко, науковий співробітник Університету Торонто, домагався у редакції «Впереду» публікації свого допису «Україна: остання велика колонія у світі і ліві ЄС»[1]. Справи стояли ще чудніше: Величенко усвідомлював нетотожність власної позиції та позиції «Впереду» щодо зимових подій в Україні та, попри все, притьмом прагнув побачити свій текст у виданні, що не є ані популярним, ані впливовим в гурті «лівих» в Україні чи загалом серед україномовних читачів. Попередньо коротко відмовивши авторові  в публікації, тепер хочу докладно відгукнутися на «Україну: останню велику колонію…», позаяк з його допису знати, що Величенко є носієм певних характеристичних уявлень, що є фраґментом тієї пістрявої, непевних форм мозаїки з ідей, що її я пропоную називати «українська ідеолоґія». Звідси — заголовок.

Текст Величенка важко критикувати, як важко критикувати уламки не вияснених остаточно думок. У цьому вигляді його текст подібний до недолугого оксюморону. Додають перцю й кульбіти по рядках: наш автор в межах одного абзацу спромігся від французьких колоністів в Алжирі скакнути до розкрадання державного бюджету в Україні! Тим-то і мій відгук може вимушено містити повтори. Попри те, що автор «України…» нібито нікого відкрито не анґажує, нікому не пропонує пристати до нього з його гаслами, цей «нарис» з поточної української історії є ідеолоґічним посланням, до того ж цілком ясним посланням — усі проґресивні сили в Україні мають згуртуватися навколо «хороших» «українських» буржуа проти «поганих» «малоросійських» буржуа, щоби нарешті жити за «правильний» капіталізм із «людським, европейським обличчям» — не ідеальний, але у будь-якому разі кращий за капіталізм «неофевдальний», «за російський зразком». До того ж цілком досяжний. Виходячи з цього принципово розуміння «Української…» ідеолоґії, я і написав свій відгук. Продовжити читання ‘Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм’

Клясова свідомість і хибна свідомість

Тиса

Якщо спробувати коротко визначити, що таке клясова свідомість і що таке хибна свідомість, то можна сказати наступне. Ми маємо справу з клясовою свідомістю, коли людина чітко розуміє інтереси кляси, до якої належить, і діє згідно з цими інтересами, що вони є і її інтересами; такий стан речей також означає, що людина керується правильною ідеолоґією. Хибна свідомість, це коли людина приймає інтереси (та ідеолоґію) чужої кляси за свої; в такому разі вона нагадує шизофреніка, але не в медичному розумінні, звичайно, — в політичному. Слід уникати завжди і всюди ототожнювати ідеолоґію як сукупність уявлень і установок, накинутих суспільству пануючою клясою у вигляді «здорового глузду», та хибну свідомість як стан перебування в полоні цих уявлень і установок. Ідеолоґія, якщо це «альтернативна» ідеолоґія, може мати визвольний потенціял, хибна свідомість — ні.

Франц Фанон і визволення людини

Роман Тиса

Алжирський революціонер Франц Фанон відомий перш за все як теоретик революційного насильства чи навіть як популяризатор його терапевтичних властивостей. Хоча таке тлумачення його теоретичної спадщини не позбавлене підстав і на його захист можна навести чимало цитат з Фанонових текстів, воно свідчить радше за поверхневе прочитання його творів і нерозуміння його особистости, за неспроможність збагнути всіх обставин, в яких його погляди сформувались. Фанон був пристрасним, але раціональним мислителем цілком у дусі Маркса. Розглядаючи те саме насильство, він прагнув поставити його в ширший контекст, у коло дій, що вони можуть слугувати ріжним політичним, соціяльним і психолоґічним цілям. Він аналізував світ, аби пояснити; пояснював, аби змінити.

Читача, що він вперше знайомиться з творами Фанона, не може не захопити революційний патос автора, його беззастережний вибір на боці пригноблених, підтримка боротьби пригноблених, пророче передбаченням майбутнього нових незалежних держав — колишніх колоній. У нього-ж можна вичитати пропозицію своєрідної стратеґії побудови «третім світом» своїх стосунків з «першим світом», яка може мати революційні наслідки у світовому маштабі. Починається все з того, що «третій світ» розриває економічні стосунки з «першим світом». Далі: Продовжити читання ‘Франц Фанон і визволення людини’


Квітень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Введіть адресу своєї ел.пошти