Щодо Мюнхена

Жан-Поль Сартр

Той, хто заявляє про суверенітет держави Ізраїль, а також переконаний, що так само на суверенітет мають право палестинці, і той, хто вважає палестинське питання принциповим, має визнати, що політика керівництва Ізраїля є буквально божевільною і навмисно спрямована на уникнення будь-якого розв’язання цього питання. Тим-то не схибить той, хто заявить, що політично між Ізраїлем і палестинцями стан війни. У цій війні єдиною зброєю палестинців є тероризм. Це жахлива зброя, але пригноблені иншої не мають, і французи, які з розумінням ставилися до тероризму Фронту національного визволення, спрямованого проти французів, мають тепер з розумінням поставитися до терористичних актів палестинців. Цей покинутий, зраджений, вигнаний народ може показати хоробрість і силу своєї ненависти тільки через орґанізацію смертоносних нападів. Звісно, їх треба розглядати під оглядом політики, оцінюючи задумані результати у порівнянні з результатами реально досягнутими. Крім того, нам треба не забувати про гостре питання дійсних відносин між урядами арабських держав, жадна з яких не є соціялістичною і не стоїть на шляху соціялістичного розвитку, та федаями, що підводить нас до запитання, чи не ці февдальні диктатури є головними ворогами палестинців, адже деякі з цих диктатур підтримували їх на словах і одночасно прагнули винищити їх, і чи не мають головні зусилля палестинців, що їхня війна неминуче веде до соціялізму, бути спрямовані на боротьбу в союзі з народами Близького Сходу проти держав, які їх гноблять. Але цим питанням варто присвятити окрему статтю.

Партизанська війна

Н. Ленін

Питання про партизанські виступи дуже цікавить нашу партію й робітничу масу. Ми вже торкалися не раз цього питання мимохідь і тепер маємо намір взятися до обіцяного нами суцільнішого викладу наших поглядів.

І.

Почнімо від початку. Які основні вимоги повинен ставити всякий марксист до розгляду питання про форми боротьби? По-1-ше, марксизм відрізняються від усіх примітивних форм соціялізму тим, що він не зв’язую руху з будь-якою одною певною формою боротьби. Він признає якнайрізніші форми боротьби, при чому не «вигадує» їх, а лише узагальнює, організує, надає свідомости тим формам боротьби революційних кляс, що виникають самі собою в бігу руху. Безумовно ворожий усяким абстрактним формулам, усяким доктринерским рецептам, марксизм вимагає уважного ставлення до масової боротьби, яка точиться, і яка з розвитком руху, з ростом свідомости мас, з загостренням економічних і політичних криз зроджую щораз нові й дедалі різноманітніші способи оборони й нападу. Тому марксизм безумовно не зарікаються ніяких форм боротьби. Марксизм ні в якім разі не обмежуються можливими і наявними тільки за даного моменту формами боротьби, визнаючи неминучість нових, невідомих для діячів даного періоду форм боротьби із зміною даної соціяльної коньюнктури. Марксизм у цім відношенні вчиться, коли так можна висловитися, у масової практики, далекий від претенсій учити маси вигадуваних від кабінетних «систематиків» форм боротьби. Ми знаємо, — говорив, наприклад, Кавтський, розглядаючи форми соціяльної революції[1], — що прийдешня криза принесе нам нові форми боротьби, яких ми не можемо передбачити тепер.

Хто вони, вбивці Альдо Моро?

Панас Веселицький

Хвилі лівацького тероризму прокотились останнім часом практично всім капіталістичним Заходом. У чому ж причина цього явища, на які сили спираються лівоекстремістські організації, як реагують різні політичні партії на криваві злочини терористів? На ці питання дає відповідь книжка Панаса Веселицького «Чорні сліди „червоних бригад “ (хто вбив Альдо Моро)», що її готує до друку Видавництво політичної літератури в Москві. Пропонуємо нашим читачам уривок із цієї книжки.

I

16 березня 1978 року о 8.55 ранку офіцер карабінерів Оресте Леонарді, що вже п’ятнадцять років супроводжував Альдо Моро в усіх поїздках, як звичайно, чекав біля його будинку на вулиці Форте Тріонфале, 79. Зателефонував з автомату дружині, та, побачивши, що Моро виходить, швидко закінчив розмову: «Чао, подзвоню пізніше!»

За кілька хвилин машина лідера ХДП виїхала на вулицю Фані, але перед поворотом різко загальмувала: дорогу несподівано перегородив якийсь «фіат-128». Тієї ж миті пролунали перші постріли. Терористи, які вибігли з-за кущів, принаймні четверо, всі — в формі стюардів італійської авіакомпанії, відкрили автоматний вогонь по машині охорони. За кілька секунд машина нагадувала решето.

Партизанські війни і тероризм

Автор невідомий

Під час колоніальних, неоколоніальних і загарбницьких воєн учасники руху опору окупантами неодмынно кваліфікуються як «бандити», «бандформування», «терористи» тощо. Так було під час визвольного руху в Алжирі, В’єтнамі, Афганістані, низці країн Африки тощо. Так було й раніше, коли, приміром, такі ярлики навішувалися німцями на учасників  партизанського руху на окупованих територіях, зокрема, у нашій країні. Усе це повторилося і під час воєнних дій у Чечні.

І не тільки це. Дивовижно подібні методи, що з них користають для придушення руху опору. Ставка на силу, колабораціонізм, маріонеткові уряди, силові й інші структури, фальшиві «вибори» тощо, незважаючи на неефективність, що виявлялася всякий раз, незмінно повторюється.

Жіноче обличчя терору

Кидаючи бомби в апарат насильства,ми вриваємось у свідомість мас.
Софья Перовская

Вважається, що для психічно здорової жінки неприпустима сама думка про вбивство людини, що не загрожують безпосередньо її життю чи життю її близьких. Проте уважніше вивчення історії бойових (терористичних) орґанізацій і рухів опору показує, що це далеко не так, і за певних обставин жінки так само готові взятися за зброю, як і чоловіки.

Хоча часто роля жінки в терористичних ґрупах обмежується орґанізацією політичної підтримки, створенням схованок і утриманням конспіративних квартир, збиранням пожертв і розвіддіяльністю, світовий революційних рух висунув і своїх жінок-командирів, жінок-орґанізаторів та жінок-ідеолоґів збройної боротьби.

Етика терору в повісті Бориса Савінкова “Кінь блідий”

Святослав Вишинський

Повість російського письменника, політика і терориста Бориса Савінкова „Кінь блідий”, яка вийшла друком у 1909 р., стала епохальним явищем в історії як російської літератури, так і в анналах політичної боротьби. Оцінюючи її з позицій сьогодення, слід зауважити не лише її беззаперечну актуальність і нині, через століття після першої публікації, але й підкреслити, що поступ світової історії і надалі підтверджує розмисел автора.

Повість „Кінь блідий”, написана по гарячих слідах реальних подій, автором яких у дійсному житті став сам Борис Савінков, явила собою книгу-сповідь релігійного фундаменталіста, політичного радикала, терориста-ідеаліста. В цій унікальній для російської літератури роботі, скропленій не лише душевним потом автора, але й живою кров’ю його ворогів, перед читачем постає очевидна і жорстока у своїй прямолінійності картина реальності: картина безальтернативної війни із темрявою світу цього – не зупиняючись перед жертвою іншими і жертвою самим собою, у безнастанній боротьбі з холодним сумнівом і власним сумлінням.

Епіграфом повісті стали слова з Одкровення: „…и вот, конь бледный, и на нем всадник, которому имя смерть; и ад следовал за ним…” (Откр. 6:8). Головний герой твору – сам автор: російський терорист, соціал-революціонер, що веде підпільну боротьбу проти царського режиму, здійснюючи терористичні акти та замахи на високопосадовців. Герой повісті очолює нелегальне угруповання з чотирьох чоловік: колишнього робітника, селянина-старовіра, що залишив своє господарство, студента, що покинув навчання, і жінки, яка не може кинути його – автора оповіді. П’ятим пентаграмне коло бунтівників замикає сам головний герой, Жорж. Його завдання – вбити губернатора.

Про нігілізм

Жан Бодріяр

З нігілізму зникли похмурі кольори у стилі Ваґнера і Шоленґлера, туманні кольори кінця XIX століття. Він більше не бере свого початку ні у Weltanschauung (світогляді) декадансу, ні в метафізичній радикальності, породженій смертю Бога та всіма тими наслідками, які з неї випливають. Нігілізм сьогодні — це нігілізм прозорості, і деякою мірою він радикальніший і рішучіший, ніж його попередні історичні форми, адже ця прозорість, це перебування у підвішеному стані — невід’ємні ознаки системи та всієї тієї теорії, яка все ще претендує на її аналіз.

Коли Бог помер* ще був Ніцше, аби розповісти про це, — великий нігіліст перед обличчям Вічного і перед трупом Вічного. Але перед удаваною прозорістю всього на світі, перед симулякром матеріалістичного чи ідеалістичного справдження світу в гіперреальності (Бог не помер — він став гіперреальним) вже більше немає теоретичного чи критичного Бога, необхідного для розпізнання своїх.

RAF: міф про тероризм

Олег Бардяк

The RAF is dead—but the struggle for liberation is not!

Autonome Antifa, July 1998

Здається про цю орґанізацію вже все написано. І добре і погане. І критика і схвалення. І здавалося б все вже мало бути зрозумілим, або принаймні здаватися таким для середньостатистичного, незацікавленого, але більш-менш обізнаного обивателя. Але назагал воно все здається трохи не так, бо, навіть забувши власні симпатії чи антипатії, з якими в принципі можна визначитись, лишаються речі, котрі мені, як громадянину конкретної країни, і учаснику конкретної історичної ситуації зовсім не ясні.

Таким чином, не намагаючись зачепити, якихось серйозних історичних аналізів, чи вкотре ствердити, що RAFівці були невинні, бо породила їх система, або навпаки те, що вони ідеалісти, котрі заради примарних ідеалів стали злочинцями, просто візьмемо міфи з приводу RAF, і спробуємо поговорити про них в сучасному українському контексті.