Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»

Роман Тиса

«Відеодром» — науково-фантастичний трилєр, знятий канадським режисером Дейвидом Кроненберґом 1983 року. Кроненберґ — режисер з «непевним статусом»: його не можна однозначно зарахувати ані до виробників комерційного кіно, ані до «незалежних». Однією ногою він стоїть в авторському кіно (він написав сценарії більше ніж до половини своїх фільмів), а другою — в «мейнстрімі» (його кінострічки потравляють у широкий прокат), він — культовий режисер-лавреат (спеціяльний приз журі на Канському кінофестивалі 1996 року за фільм «Автокатастрофа»).

Дія фільмі відбувається у великому місті. Головний герой фільму — один Макс Ренн, співвласник маленького кабельного телєканалу, що спеціялізується на низькопробних передачах і еротичних фільмах. Одного дня він ловить на супутникову антену трансляцію, що її зміст (порноґрафія, тортури, насильство), як йому здається, міг б бути цікавим авдиторії його каналу. Він ще не знає, що перегляд цих трансляцій викликає галюцинації і смертоносну пухлина мозку. Згодом Ренн з’ясовує, що трансляції веде таємна орґанізація правих фундаменталістів і борців за чистоту суспільної моралі під назвою «Відеодром»: їхня мета — очистити суспільство від «моральних виродків». Їм протистоять инші змовники — адепти «нової реліґійности» в дусі «нью-ейдж» (New Age) з «Нової плоти відео»; ними телєбачення використовується не для заподіяння шкоди здоров’ю, а для лікування і духовного відродження (у всякому разі так заявляють вони самі). Зрештою, Ренн, що в його свідомості поступово зовсім стирається грань між дійсністю і видимістю, стає маріонеткою в руках спочатку одних змовників, потім — инших. У фіналі він покінчує життя самогубством. Фільм знято в естетиці, близькій до естетики «сміттєвого кіно» (trash cinema): натуралізм у ньому доведено до крайнощів, надто в сценах мутації і розпаду людського тіла.

Про телебачення і журналістику

Пьєр Бурд’є

Приховувати, показуючи

… А зараз мені б хотілося поговорити про те, що є менш помітним, і показати, яким чином телебачення може, як це не парадоксально, приховувати, показуючи: або показуючи не те, що треба б було показати, якщо взяти до уваги, що завдання телебачення – інформувати людей; або показуючи те, що потрібно показати, але не показуючи насправді, а роблячи так, що показувані факти втрачають будь-яке значення; або показуючи події таким чином, що вони набувають сенсу, який не відповідає дійсності.

Я скористаюся двома прикладами, узятими з робіт Патріка Шампаня (Patrick Champagne). У книзі «La misere du monde» Патрік Шампань присвятив одну із її глав тому, як засоби масової інформації висвітлюють так званий феномен «міських околиць». Він показав, яким чином журналісти, під впливом характерних для цієї професії якостей та бачення світу, професійних навичок й диспозицій, а також самою логікою цього ремесла, виділяють із тієї особливої реальності, якою є життя міських околиць, специфічний аспект, що відповідає їхніх власним категоріям сприйняття. Метафора, найчастіше використовувана викладачами для пояснення поняття «категорії», тобто тих невидимих структур, які організовують сприйняття й визначають, що люди бачать і чого вони не зауважують, – це окуляри. Ці категорії є результатом нашої освіти, історичного процесу й т.п. Журналісти мають особливі «окуляри», крізь які вони бачать одне й не бачать инше, завдяки цим окулярам вони бачать речі доволі специфічно. Вони роблять вибір і конструюють відібрані ними факти.