Розум і історична практика

Міхайло Марковіч

І

Є щонайменше три ріжних причини, що через них більшість сучасних філософів або проголошують себе некомпетентними і безсилими в тому, щоби помітно вплинути на хід подій у своїх суспільствах, або — катеґоричніше — проголошують, що творення майбутнього ніяк не стосується філософії.

Перша причина полягає у тому, що філософія у принципі не має нічого спільного з реальною історією. Її завдання, згідно з аналітичною філософію, полягає у проясненні головних понять і розв’язуванні плутанини, спричиненої неправильним користуванням мовою. Инша школа — феноменолоґічна — вважає, що функція філософії — строгий опис позачасових сутностей. Навіть багато марксистів, проявляючи щиру зацікавленість у створенні нового суспільства майбутнього, залишають це завдання політикам, а тимчасом затишно займаються вивченням головних законів світу і затівають війни з конкуруючими ідеолоґіями.

Друга причина цього небажання висловлюватися щодо майбутнього — методолоґічна. Направду деякі клясичні філософи вважали питання досконалого, розумного, справедливого суспільства по-справжньому філософським питанням. Проте утопічні погляди, що постали у результаті таких роздумів, не можуть задовольнити критерію перевірки, прийнятому в сучасній філософії. Як нелоґічні твердження, яким бракує достатніх емпіричних доказів, їх не можна ані перевірити, ані фальсифікувати. Як щось, що ще не є даним, ці погляди не можуть стати предметом розгляду феноменолоґії. Як вільне дослідження ідеальних можливостей, їх не можна вивести з істнуючих «законів науки».

Філософське поняття революції

Ґайо Петровіч

ХХ століття є не лише століттям великого науково-технічного проґресу, що привів людство на поріг остаточного досягнення щастя (або кінцевої загибелі) — воно є також століттям великих революцій.

Успіхи і поразки революцій, революційні і контрреволюційні течії та рухи, дії і наміри, думки і почуття пронизують суспільне і приватне життя людей по всьому світові так, що це «явище» вже не можна не зауважувати. Хтось вважає, що ми «вже живемо у розпал світової революції». Це невеличке перебільшення, одначе зустріч з революцією у той чи той спосіб здається неминучою, а визначення відношення до неї — обов’язковим. Проте перш ніж визначитися — за революцію або проти неї, спочатку треба спитати себе, що таке революція (або чим вона може бути). У сучасній соціолоґії і журналістиці істнує багато ріжних концепцій: щоби всі ці концепції відтворити чи проаналізувати, нам би не вистачило цієї статті. Вистачить і того, якщо мені вдасться розкрити і підтвердити власну концепцію революції.

Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»

Роман Тиса

Інакомислячий марксист

Нічого в біоґрафії Рудольфа Баро не вказувало на майбутнє перетворення з відданого марксиста-лєнінця на комуніста-дисидента. Він народився 1935 року у курортному містечку Бад-Флінсберґ в Пруссії (сьогодні Сверадув-Здруй в південно-західній Польщі) й був типовим представником свого покоління. Спочатку кандидат у члени Соціялістичної єдиної партії Німеччини, правлячої партії Німецької Демократичної Республіки, пізніше член партії, Баро вчився і працював. Після навчання на філософському факультеті Університету ім. В. Гумбольдта (Східний Берлін), який закінчив 1959 р., він займався ріжною роботою: був редактором партійних видань, заступником редактора ґазети для студентства та молоді «Форум», співробітником центрального апарату профспілки наукових працівників і економістом на заводі гумових виробів.

«Празька весна» та її придушення військами країн-учасниць Варшавського договору стали подіями, що вирішальним чином вплинули на еволюцію політичних поглядів Баро та підштовхнули до ґрунтовних теоретичних зайнять. Ще під час роботи в партійній пресі він позбавився ілюзій щодо «реального соціялізму» та ставлення до нього з боку партійно-господарської верхівки і робітництва. Одначе на відміну від багатьох інтелєктуалів 1960-х — 1970-х рр. кінець періоду лібералізації східноевропейських режимів, що розпочався у залі засідань Верховної ради РРФСР у лютому 1956 р., а завершився на вулицях Праги у серпні 1968 р., не перетворив Баро на циніка й антикомуніста. Енерґію розчарування він спрямував не на викриття «злочинів тоталітарних режимів», а на пошук відповідей на фундаментальні питання сучасности, головними з яких були: що таке соціялістичне суспільство? чи є східноевропейські країни соціялістичними? якщо вони не соціялістичні, чому? як здійснити перехід до соціялізму?

Утопія з-за ґратами

Е.П. Томпсон

Р. Баро, „Альтернатива в Східній Европі”, переклад Д. Фернбаха (Нью Лефт Букс, 1978).

Ми ще чутимемо багато про Рудольфа Баро й, тому, може нам корисно було б тепер зробити резюме фактів.

Його справа важлива…, тому що пророблена Баро аналіза — найсуттєвіша, найоб’єктивніша й (кінець кінцем) найоптимістична, що досі появилася від критика, хто рішив лишитися внутрі тих суспільств і звідти боротися за зміни.

Баро родився 1935 р.; вступив до (Комуністичної) Партії Соціялістичної Єдности коли йому було дев’ятнадцять років; студіював філософію; і, до арешту в серпні 1977 р., служив на різних посадах у партії, в народному господарстві й в державному апараті. /74/

Два важливі документи описують його політичну еволюцію. Перший, це його недавній лист з тюрми (передрук у „Бюлетені в обороні Баро”…). Другий, це майстерно побудований авто-інтерв’ю, приготований ще до випуску своєї книжки — із знанням, що після випуску не дадуть висловлюватися — і який передрукований в Socialist Register за 1978 р.