Скальпель Воннегута

Олексій Звєрєв

При транспортуванні нейтронної бомби сталося лихо: бомба вибухнула посеред шосе поблизу міста Мідленд-Сіті, штат Огайо. Радянські читачі пам’ятають це місто: воно описане в романі Курта Воннегута «Сніданок для чемпіонів». Звичайне, «середнє» американське місто — не краще й не гірше за інші. Тепер тут ніхто не живе. Тіла загиблих — понад сто тисяч чоловік, зокрема й п’ятьох смертників, що очікували на страту в місцевій в’язниці, — поховані під бетоном на центральній площі.

А більше нічого не змінилося після вибуху. Будинки залишилися цілі й неушкоджені. Телефонний зв’язок не перервався. В спорожнілих барах холодильні установки й далі виробляють лід для коктейлів. На екранах невимкнених телевізорів красуються естрадні зірки.

Сюди можна приїхати — на екскурсію. Туристів розміщують у навколишніх мотелях. По місту їх возять у супроводі озброєних солдатів. Категорично заборонено торкатися будь-чого руками. Чоловіки мають тримати руки в кишенях, жінки — згорненими на грудях. У Мідленд-Сіті працює спеціальна кіно-група. Вибух — подія століття. Необхідно. щоб плівка зберегла все так, як було в момент вибуху. Стрічка збере мільйони глядачів. Продюсер заробить грубі гроші. Так починається цей твір.

Сила добра

Дмитро Затонський

У сучасного реалізму багато облич. І одне з них — це творчість Леонгарда Франка, великого художника нашої епохи, чиє ім’я по праву називають серед імен видатніших зачинателів німецької літератури XX століття.

Численні книги Леонгарда Франка перекладені на десятки мов, його кращі п’єси йшли на сценах усіх європейських і багатьох заокеанських столиць. Але своїм визнанням і славнозвісністю Леонгард Франк зобов’язаний — можливо, більше, ніж хто інший з його уславлених сучасників,— саме тому, що був письменником глибоконаціональним, специфічно німецьким. Він увійшов у світову літературу перш за все як літописець міста Вюрцбурга, що було для нього тією малою сценою, де гралися великі загальнонімецькі трагедії.

Специфічно німецькими є не тільки пейзажі, колорит, місце дії більшості творів Франка; національна і їх проблематика, і характери його улюблених героїв, і своєрідне поєднання фантазії і правди в його романах і новелах. Од Гріммельсхаузена, од поетів «бурі й натиску», од німецьких романтиків тяглися нитки до його творчості, а від неї далі — до новітньої літератури Німецької Демократичної Республіки, наприклад, до Ервіна Штріттматтера, чий роман «Чудодій» виник під значним впливом автора «Оксенфуртського чоловічого квартету» та «Зліва, де серце».

Страхітливий світ Джозефа Хеллера

Леся Маланчук

«У мене аж жижки трусяться; коли я. бачу зачинені двері. Навіть на роботі, де в мене тепер усе гаразд, та й то — побачу, буває, зачинені двері, й одразу ж проймає страх; напевно, за ними відбувається щось жахливе, таке, що завдасть мені великого клопоту… Буває, навіть руки спітніють і говорити починаю не своїм голосом. Чого б це? Мабуть, колись зі мною щось сталося», — цим одчайдушним зізнанням починається” другий роман сучасного американського прозаїка, автора відомого «Параграфа-22» Джозефа Хеллера. Роман, виданий у 1974 році (нещодавно він з’явився в російському перекладі); так і називається — «Щось сталося», і весь він є, по суті, детальною сповіддю людини на ім’я Роберт Слокум.

Чому Роберт пройнятий жахом? Чому це маніакальне почуття переслідує його? Чи не божевільний він? Ні: все, що розповідає про нього автор, не підтверджує цієї здогадки. А проте читачеві, його оповіді майже фізично передається гнітюче, болісне відчуття непевності- й страху. Хто ж такий Слокум?

Герой (чи, точніше кажучи, антигерой) роману «Щось сталося» Роберт Слокум, адміністратор великої торговельної фірми, дізнається, що керівництво фірми збирається підвищити його по службі. Він і тепер міцно стоїть на ногах: пристойна посада, власний будинок у колоніальному стилі, дві автомашини — чого ще може бажати людина його суспільного кола й світогляду? Власне, він і сам визнає, що на більше ніколи й не розраховував. Але тепер він підніметься ще вище — цебто ще на крок наблизиться до ділової еліти, стане членом’ респектабельного гольф-клубу,., обзаведеться третьою машиною, переїде в. будинок з більшою кухнею… Крім того, йому тепер буде: надано право виголосити трихвилинну промову на щорічних зборах керівників фірми, — промову, яку він готує і репетирує вже кілька років; але через свого шефа, що побоюється суперництва; ніяк не може прочитати. Обмірковуючи зміст цієї, як на його думку, дуже важливої промови, Слокум думає і про своє життя, роботу, сім’ю, крок за кроком оцінює себе і свої вчинки й кінець кінцем доходить висновку, що йому нічого чекати і нікуди йти.

А молодість не вернеться, не вернеться вона…

Про молодість, революцію і круто зварене яйце

Рецензія на кн.: Терри Пратчетт. Ночная стража / пер. с англ. Николая Берденникова
Москва: Эксмо, Домино, 2011. — 528 с.

«Нічна варта» (Night Watch) Террі Пратчетта, писана 2002 року, належить до серії «Дискосвіт» (Discworld) і є його 29-ю книгою, шостою з підциклу про Варту. Ми розпочали знайомство з цим автором саме з неї, спокусившись алюзією на «Нічну варту» Рембрандта. Звісно, як і заявлено в анотації, жодного Рембрандту там нема, проте, як написано там же, «є справжнісінький Террі Пратчетт». Так це чи ні, сказати напевне тяжко, оскільки для цього треба краще знати його творчість. Вікіпедія заявляє, що письменник знаний фірмовим чуттям гумору. Оцінити це за однією книгою теж складно, хоча певні блискітки — передусім завдяки блискучому перекладові Миколи Берденнікова й редагуванню Нат Аллунан і Алєксандра Жикарєнцева — є. Гумор цей чорний, і його знати вже з характеристики героїв і деталей: доктор Газон, «трипперный докторишка»; Достабль Себе-Ріжу-Без-Ножа, який торгує пирогами зі щурятини; Цоп Загорло — голова особістів; Смерть, котрий (так, Смерть — він) не дає вельможі доїсти торт, «КІНЕЦЬ ТОРТА»; яйце на могилі як символ улюбленої їжі покійного. Дехто зі знавців фентезі радить починати відкривати Дискосвіт саме з «Нічної варти».

Загалом книга справляє похмуре враження і не тільки тому, що дія — як це звично для фентезі — відбувається у часі, подібному до Середньовіччя. Це історія про Сема Ваймса, командора, очільника об’єднаної Варти — Денної і Нічної, людину, котра ніби й досягла усього, але й в усьому розчарувалася. Саме це розчарування урухомлює сюжет: герой жаліється, що чогось бракує, він уже не той і навіть убивці вже не хочуть його вбивати як колись, ста-а-арість на порозі… І маєш: автор з думкою, що «все можна відіграти», завдяки маґічному (як же без нього!) кульбітові переміщує Сема і його затятого ворога-злочинця у минуле. Оп — і готово: абсолютно звичайна фантастична фабула є, інтриґа в наявності, навіть дві — що тепер робитиме Сем і чи повернуться обидва, є і «обтяжуючі обставини» — вдома чекає дружина з дитям, яке оце народжується…