«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (V)

Марсель ван дер Лінден

Глава п’ята. Від ХХ з’їзду КПРС до придушення «Празької весни» (1956–1968)

1956 рік ознаменував поворотний пункт у світі «реального соціялізму». Було розпущено Комінформ, від заснування якого не минуло ще й 10 років. На ХХ з’їзді КПРС знамениту промову зі засудженням Сталіна й сталінізму виголосив Хрущов. У Будапешті буйна юрба скинула статую диктатора, що він помер три роки тому, а у польському місті Познані почалося повстання. Так в Угорщині, як у Польщі формувалися робітничі ради. Лад у придунайській республіці відновили російські танки.

Ці події, що недивно, наробили чимало галасу в гурті західних комуністів. У багатьох країнах сформувалася опозиція. До прикладу, велика ґрупа інтелєктуалів, в тому числі Едвард Томпсон і Джон Севіл, — ґрупа, що вона згодом почне видавати журнал «Нью лефт рів’ю», покинула Комуністичну партію Великої Британії. Розкололася комуністична партія у Данії: орґанізацію покинув і створив нову партію колишній лідер партії Аксель Ларсен. Французьку компартію покинув Еме Сезер; крім нього, з партії пішли такі інтелєктуали як Роже Вайян, Клод Руа і Жак Франсіс Ролян.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (IV)

Марсель ван дер Лінден

Глава четверта. Від «Великої Вітчизняної війни» до уподібнення структур Східної Европи (1941–1956)

Раптовий напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року остаточно поклав край договору, що упродовж двох років істнував між двома країнами. Швидкісне просування вперед німецької армії змусило радянський режим вдатися до жорстких заходів. На додаток до звичайних військових заходів (мобілізація, проголошення воєнного стану на европейській території СРСР тощо) було вжито низку економічних заходів, таких як переведення на воєнні рейки сільського господарства та промисловости і повна евакуація багатьох промислових підприємств на схід. Героїчні зусилля, які доклали салдати, робітники та інженери підчас евакуації, можна пояснити лише тим, що від самого початку війна велась як народна, оборонна війна. Центральною темою всієї офіційної пропаґанди були патріотизм і ненависть до підступного ворога. Спочатку здавалось, що німецький наступ неможливо зупинити, але під час битви за Москву (взимку 1941/1942 р.) відбулися перші контрнаступи, що вони повторились з подвійною силою під Сталінградом і Курськом (1943 р.). На міжнародному рівні Сталін утворив союз з Великою Британією і США. Щодо своєї гаданої мети «світової революції» він намагався якомога переконливіше заспокоїти заморських союзників, зокрема розпустивши 1943 року Комуністичний Інтернаціонал.

Апотеоза шовінізму і імперіялізму

М. Стиранка

З приводу 150-тиріччя перемоги царсько-російських військ над Наполеоном під Бородіно розгорнулася в СССР хвиля російського імперіялістичного шовінізму. Для ствердження цього факту було б уже досить матеріялів, що появилися на сторінках центральної московської преси. Проте партія вважала за потрібне поширити святкування так званої вітчизняної війни проти Наполеона — під цим гаслом проходить уся кампанія — і на всі національні республіки, зокрема на Україну та Білорусь.

Діялектика Бородінських святкувань зовсім нескомплікована і носить на собі відпечаток усього того примітивізму, що вспів розгорнутися в умовах тоталітарного совєтського режиму за сорок років. На урочистих зборах, присвячених 150-річчю «Вітчизняної війни» у Кремлівському палаці з’їздів, що відбулися в половині жовтня і в яких взяла участь уся кремлівсько-совєтська знать — прийнято в зв’язку з тим цілий ряд історично-політичних догм. Вони мають мало що спільного з історичною правдою, але зате так конструйовані, щоб стали ще однією опорою заплянованої на XXII з’їзді програми «відмирання» націй в СССР, та цементом для зміцнення єдности так званого совєтського народу.

Милован Джілас: Розмови з Сталіном

Панас Феденко

Милован Джілас: Розмови з Сталіном, Нью Йорк, 1962, стор. 214. (Milovan Djilas: Conversations with Stalin, Harcourt, Brace et World, Inc., New York, 1962.

Автор відомий своїми попередніми книгами, що були видані англійською мовою: «Нова кляса» і «Країна без справедливости». Джілас був у комуністичній Югославії другою особою після Тіта. Однак його натура, що шукає справедливости в суспільстві, не могла миритися з комуністичною практикою, яка суперечить теорії комуністів. Джілас «збунтувався». За свою критику комуністичного режиму в Югославії він був засуджений на ув’язнення. Однак ця кара не змінила його поглядів і намірів розкривати злочини і всякі неподобства комуністичного режиму. Джілас, випущений на волю, написав спомини про свої зустрічі з Сталіном і передав їх видавництву в вільному світі. Ця книжка вийшла саме в час політичного зближення між Хрущовим і Тітом. Тому що в цій книжці Джілас описує факти з життя Сталіна і згадує непохвально також Хрущова, югославський диктатор рішив поставити автора книжки перед суд, і Джіласа засуджено знову на довголітнє ув’язнення «за розголошення державних тайн».

Книга Джіласа дає більше ніж каже її заголовок. Автор описує в ній не тільки свої розмови з Сталіном, але й зустрічі з найвидатнішими діячами Комуністичної Партії Сов. Союзу, як в ділових розмовах, так і на інтимних сходинах з «дачі» Сталіна, під Москвою. Джілас згадує, як він, бувши в Югославії, ідеалізував Сталіна і його режим. Навіть при перших відвідинах совєтської держави при кінці другої світової війни Джілас не хотів бачити непривітної дійсности в комуністичній імперії і холодного цинізму та жорстокості! а диктаторів. Джіласа посилав уряд Югославії до Сталіна як до «старшого брата», в надії на його поміч (політичну й мілітарну) для комуністичного уряду Тіта. Зустріч з совєтською бюрократією та її вождями принесла Джіласові і його товаришам гірке розчарування.

Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)

Лев Троцький

Зовнішня політика сталінської бюрократії — по обох своїх каналах: головному, дипльоматичному і допоміжному, комінтернівському — завершила різький поворот в сторону Ліги Народів, status quo, союзу з реформістами і буржуазною демократією. Внутрішня політика повернула одночасно в сторону ринку і «заможнього колгоспника». Новий розгром опозиційних, півопозиційних груп і окремих більш-менш критичних елементів, нова масова чистка партії мають за завдання розв’язати Сталінові руки для правого курсу. Фактично справа йде про поворот до старого органічного курсу (ставка на кулака, союз з Гомінданом, Англо-російський комітет і пр.), тільки в ширшому маштабі і в незрівняно трудніших умовинах. Куди провадить цей курс? Слово «термідор» знову багатьом на устах. На жаль, це слово стерлося від вжитку, втратило конкретний вміст і стало недостаточним для характеристики як того етапу, через котрий проходить сталінська бюрократія, так і тої катастрофи, котру вона підготовляє. Перше всього треба умовитися про терміни.

Спори про «термідор» в минулому.

Питання «термідору» тісно звязане а історією лівої опозиції в СРСР. Зараз булоб не легко встановити, хто перший вдався до історичної аналогії з Термідором. У всякому разі в 1920 р. позиції розпреділилися приміром так. Група «демократичного центризму» (замучений Сталіном на засланні В. М. Смирнов, Сапранов і др.) твердили: «Термідор, доконаний факт»! Сторонники платформи лівої опозиції, більшовики-леніііці, категорично опрокидали це твердження. По цій лінії й наступив розкол. Хто був правий? Щоби відповісти на це питання, треба точно опреділити, що властиво обі групи розуміли під «термідором»: історичні аналогії допускають рівні толкування, а тим самим і зловживання.

За порогом «третього світу»

Роман Тиса

Цього року, напевне, побачимо багато статей, інтерв’ю, телєвізійних проґрам, документальних фільмів, круглим столів, присвячених тридцятиріччю розпаду Радянської Союзу, а також — хотілося би бачити і такі — підсумкам перших тридцяти років розвитку України. Можливо, побачимо огляди старих проґнозів. А деякі проґнози тридцятирічної давнини щодо місця країн колишнього СРСР на політично-економічній мапі світу справдились. Писались вони, так би мовити, на порозі «третього світу». Тім цікавіше їх читати сьогодні, сидячи за порогом «третього світу».

У березневому числі московського журналу «Век ХХ и мир» за 1990 рік у статті «Нове повстання мас. СРСР на порозі „третього світу“» Татьяна Ворожєйкіна застерігала від західоцетризму та закликала серйозно цікавитися «третім світом»:

«Коли ми, спираючись на власний неґативний досвід, розмірковуємо про переваги соціяльно-економічної еволюції, то у свідомості нашій, зазвичай, істнує образ сучасних західних суспільств. Вони набагато успішніше за  нас розв’язали не тільки економічні й політичні, але також соціяльні проблєми, забезпечивши більшості громадян гідний людини рівень життя. Одначе такий розвиток, що інтеґрує суспільство, досі мав місце лише у центрах світової капіталістичної системи. Його не повторили ані в дореволюційній Росії, ані в країнах сьогоднішньої Латинської Америки. …

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (II)

Марсель ван дер Лінден

Глава друга. Від Жовтневої революції до сталінських часів (1917-1929)

Роки 1917–1929 позначили період, коли соціяльна ситуація в Радянському Союзі була у всіх відношеннях непевною і нестабільною. Спочатку новий режим вважав, що він швидко вирветься з політичної ізоляції завдяки революції у Західній Европі. Але ця революція не відбулась. Постійно відчувалась загроза іноземної інтервенції. Коли минули хаотичні роки «воєнного комунізму», настали часи «нової економічної політики», що вони відзначились напруженими відносинами між державою і ринком. На той час ніякого «плянового розвитку» не відбувалось.

Якщо Радянський Союз чимось відржнявся від західних капіталістичних країн, ця ріжниця, схоже, полягала насамперед у непропорційно великому державному секторі економіки, а також у тому, що нові керівники державного апарату прийшли до влади через повстання робітників і селян, керовані марксизмом (а пізніше лєнінізмом). Суспільні орґанізаційні форми, які в 1930-і рр. нададуть Радянському Союзу нового вигляду (колєктивне сільське господарство, п’ятирічні пляни), були ще невідомі та їх ніхто не міг передбачити. Сама ідея суспільства нового типу — ні капіталістичного, ні соціялістичного — відповідно теж ще не народилась. Отже, марксистські дискусії не виходили за рамки однолінійної схеми: представники протилежних поглядів на розвиток подій у Радянському Союзі зосереджували свою увагу переважно на питаннях, чи була Жовтнева революція буржуазною чи соціялістичною, чи потенційно пролєтарська революція виродилась у буржуазну під впливом низки чинників (відсутність західноевропейської революції, політичні прорахунки більшовицьких лідерів). Припущення про невідповідність самої однолінійної схеми потребам аналізи у цих дискусіях не звучало, проте з огляду на тогочасні суспільні відносини в Радянському Союзі така ідея навряд могла у когось зародитися.

Большевицький бонапартизм

А. Бабенко (Іван Майстренко)

Роздумуючи над подіями Великої Французької революції мимо волі задаємо собі запитання: що було б якби Робесп’єр не дозволив якобінському «болотові» в Конвенті 9. термідора арештувати й ґільотинувати себе, а, навпаки, якби він сам заарештував й розправився з своїми супротивниками?

Років з двадцять тому це запитання було б схолястичне й безпредметне. Тепер воно є глибоко актуальне, бо дуже нав’язується з дійсністю большевицької революції, яка має дивовижну подібність з революцією якобінською.

Большевизм так само як і якобінська партія мав три течії: ліву, праву й центр. І тай само як тоді Робесп’єр, спираючись на центр, розгромив с п о ч а т к у лівих гебертистів, потім правих дантонистів, потім сам був усунутий термідоріянським переворотом безпринципного центру (болота), так і в Росії Сталін, очоляючи центр, ліквідував с п о ч а т к у ліве крило в партії (троцькістів), потім праве крило (бухарінців) і тільки сам Сталін зумів врятуватися від термідору; не дозволивши, щоб большевицьке болото (центр) скинуло його, як то сталось з Робесп’єром, а, навпаки, сам усунув центр державним переворотом 1937 року (так звана «єжовщина»).

Якобінська революція йшла вгору до ліквідації лівої й правої течій в якобінстві. Так само большевицька революція йшла вгору, до ліквідації троцькізму й правого ухилу. Якобінська й большевицька партії були революційно-творчими доки вони очоляли народну революцію. Революція завжди має в собі абсолютно чисті від всякого компромісу з минулим ідеали (ліві тенденції) і спробу поступитися тими ідеалами перед реальною дійсністю (праві тенденції). Ці тенденції відбиваються в партії, що очоляє революцію, в формі ухилів — лівого (гебертисти в якобінстві і троцькісти в большевизмі) і правого (дантонисти в якобінстві і бухарінці в большевизмі).

Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»

Роман Тиса

Інакомислячий марксист

Нічого в біоґрафії Рудольфа Баро не вказувало на майбутнє перетворення з відданого марксиста-лєнінця на комуніста-дисидента. Він народився 18 листопада 1935 року у курортному містечку Бад-Флінсберґ в Пруссії (сьогодні Сверадув-Здруй в південно-західній Польщі) й був типовим представником свого покоління. Спочатку кандидат у члени Соціялістичної єдиної партії Німеччини, правлячої партії Німецької Демократичної Республіки, пізніше член партії, Баро вчився і працював. Після навчання на філософському факультеті Університету ім. В. Гумбольдта (Східний Берлін), який закінчив 1959 р., він займався ріжною роботою: був редактором партійних видань, заступником редактора ґазети для студентства та молоді «Форум», співробітником центрального апарату профспілки наукових працівників і економістом на заводі гумових виробів.

«Празька весна» та її придушення військами країн-учасниць Варшавського договору стали подіями, що вирішальним чином вплинули на еволюцію політичних поглядів Баро та підштовхнули до ґрунтовних теоретичних зайнять. Ще під час роботи в партійній пресі він позбавився ілюзій щодо «реального соціялізму» (real existierender Sozialismus) та ставлення до нього з боку партійно-господарської верхівки і робітництва. Одначе на відміну від багатьох інтелєктуалів 1960-х — 1970-х рр. кінець періоду лібералізації східноевропейських режимів, що розпочався у залі засідань Верховної ради РРФСР у лютому 1956 р., а завершився на вулицях Праги у серпні 1968 р., не перетворив Баро на циніка й антикомуніста. Енерґію розчарування він спрямував не на викриття «злочинів тоталітарних режимів», а на пошук відповідей на фундаментальні питання сучасности, головними з яких були: що таке соціялістичне суспільство? чи є східноевропейські країни соціялістичними? якщо вони не соціялістичні, чому? як здійснити перехід до соціялізму?

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3].

Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду».

Афґаністан — СРСР

Тарас Легкий

I. Минула перша річниця інвазії Афґаністану військами Радянського Союзу. Спроби Кремля скріпити авторитет режиму Народно-демократичної партії Афґаністану (НДПА) затягуються довше, ніж було сподівано. Представники бюрократії радянської і кабульської держав недавно проголосили успіхи на шляху «нормалізації», хоч не подали і ніде не можна знайти жодного доказу таких успіхів. Навпаки, число біженців в таборах у Пакістані і в Ірані чимраз більше зростає; цілий ряд партизанських груп далі бореться проти окупаційного війська і залишків афґанського війська; поширюється вороже ставлення до окупації серед міського населення, не оминаючи й членів НДПА. Огляд подій на переломі — від краху режиму і інвазії СРСР, до першої окупації — доказує, що мілітарна «розв’язка» тільки призвела до ще глибшої внутрішньої кризи.

Команда Червоної Армії старалась обмежити ролю своїх частин до утримання спокою в містах і до контролі головних шляхів і аеродромів; афґанське військо мало продовжувати боротьбу з партизанськими групами. Такий поділ функцій не вдався через постійний розклад афґанського війська і перехід значної його частини до партизанів, і через зріст спротиву міського населення після інвазії. Червоноармійці мусіли взяти участь у боях поза головними містами, вживаючи для цього танки і МіГи. Нездатність танків на гірському терені Афґаністану незадовго показалася; тому якихось 240 озброєних гелікоптерів і моторизовану піхоту чинено до антипартизанських походів. Ряд заворушень в Кабулі та провінційних столицях примусив команду Червоної Армії асигнувати все більше солдатів на нічну стійку і на /62/ придушення страйків і демонстрацій. В афґанському війську придушували заколоти. В результаті роля Червоної Армії в Афґаністані значно збільшилася; за перший рік згинуло коло 12 000 червоноармійців. Немає перспектив на скорий вихід радянських військ з Афґаністану.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (VI)

Марсель ван дер Лінден

Глава шоста. Від придушення «Празької весни» до перебудови (1968-1985)

Придушення «Празької весни» спричинило широкосяжний шок серед лівого гурту. Американський марксист Пол Свізі вважав, що орієнтований на Москву комунізм завдав власному впливу на Заході смертельного удару: «Чеська криза позначила початок кінця московського політичного та ідеолоґічного впливу в розвинутих капіталістичних країнах»[1].

Велике піднесення студентського руху, що вже почалося раніше та досягло найвищої точки в Парижі в травні 1968 року, означало радикалізацію широких верств (майбутніх) інтелєктуалів. Сприймаючи себе за соціялістів чи комуністів, вони займали незалежну позицію щодо «реального соціялізму» в Радянському Союзі та його буферних держав. За декілька років поміж них виникла небувала дискусія стосовно природи СРСР. Тоді, як і на початку 1960-х рр., учасники спершу звернулись до старіших теорій, але швидко додали нові варіянти. Поки знову визнано рацію за наявними теоріями «державного капіталізму», «деформованої робітничої держави» та «бюрократичного колєктивізму», значно побільшало ориґінальних суджень, що стали новим внеском до теорії «нового способу виробництва».

6.i. Теорії державного капіталізму

Течія Кліффа

У рамках теорії Кліффа в період з 1956 по 1968 рр. не було запропонвано нічого нового, і загалом повторювалися наявні положення. Дискусія серед послідовників Кліффа зосередилась на соціяльному положенні радянських робітників.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (III)

Марсель ван дер Лінден

Глава третя. Від сталінського «великого стрибка» до «Великої Вітчизняної війни» (1929-1941)

З висоти історичного досвіду, не твердячи про історичну неминучість, можна вважати, що роки «нової економічної політики» (неп) були відносно спокійним інтермецо в процесі державного будівництва, що він розпочався 1917 року та завершився близько 1939 року. Соціяльна революція «знизу», що відбувалась наприкінці 1920-х рр., позначала другий етап цього процесу. Політика, якої дотримувались на цьому етапі, була безпрецедентною як своїми маштабами, так й абсолютною жорстокістю.

За ці роки вигляд Радянського Союзу радикально змінився. З 1927 по 1930 р. одночасно відбулись три структурні перетворення. По-перше, режим спромігся закріпитися і зміцнитися. Одночасно зі знищенням внутрішньої політичної опозиції, що гуртувалась навколо Троцького та Бухаріна, себто опозиції всередині партії, та убезпечення центрального політичного апарату від инших нападів режим розширював зовнішню владу на чимдалі ширші сфери суспільного життя. Зокрема профспілки, що їхню відносну автономію суттєво обмежили під час непу, повністю перетворили на орґани партії. По-друге, в сільськогосподарському секторі 1927 року виникло величезне напруження, що призвело до часткового паралічу ринку зерна (спричиненого крім всього иншого «ножицями цін», що вплинуло на відносні ціні на сільськогосподарську та промислову продукцію). Тоді новий режим узяв бика за рога, й у швидкому темпі із застосуванням терористичних метод було колєктивізовано сільське господарство — процес, що він так через фізичну ліквідацію кулаків, як і через подальший голод призвів до безлічі смертей. І, по-третє, із запровадженням п’ятирічних плянів, про що ухвалили рішення 1 квітня 1929 р. (насправді втілення першого п’ятирічного пляну мало розпочатися 1 жовтня 1928 р.), розгорнулась проґрама форсованої модернізації. Абсолютний пріоритет було надано важкій промисловості (надто металюрґії, машинобудуванню і енерґетиці), при цьому не дуже задумувались над наслідками такого розвитку для суспільства загалом.

На захист соціалістичного планування

Ернест Мандель

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Період «Холодної війни» став часом ідеологічного гартування і трансформації соціалістичної традиції. Оцінка західними лівими соціальної політики Радянського Союзу відобразилася, з-поміж іншого, у гострій полеміці між адептами й критиками «ринкового соціалізму». Головне питання, довкола якого точилася дискусія, стосувалася, ясна річ, відповідності радянської економіки марксистським критерієм соціалізму.

«Ринковий соціалізм» — це вчення про «органічну сумісність» колективної власності на засоби виробництва з принципами ринкової економіки.  Прихильники такої моделі протиставляли її т.зв. «реальному соціалізму» (офіційний термін брежнєвської пропаганди), буцімто «в основному» побудованому в СРСР та його європейських країнах-сателітах. У цьому сенсі важливою віхою стала стаття відомого економіста (і переконаного троцькіста) Ернеста Манделя (1923–1995), що з’явилася на шпальтах британського часопису «New Left Review» у вересні 1986 року як реакція на поширення й популярність в колах лівих (і не лише лівих) інтелектуалів ідей авторитетного «радянолога» Алека Ноува (Александра Новаковського), викладених ним у книзі «Економіка життєздатного соціалізму» (The Economics of Feasible Socialism, 1983). Як і решта представників «ринкового/демократичного соціалізму» (чеський реформатор Ота Шик, югославський економіст Бранко Горват та ін.), у своєму аналізі Радянського Союзу Ноув виходив з двох фундаментальних припущень.

Мао Цзе-дун як марксист

Россана Россанда

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкрито звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію!

З приводу відвідин Го Чи-Мина

Л. С-ко

Минулого місяця приїжджав до Москви з офіційною візитою президент Північного Вьетнаму Го Чи-мін. В Москві він одержав економічну допомогу для своєї країни розміром 100 мільйонів американських долярів. Перед цим кілька тижнів Го Чи-мін пробув у Пекіні, де одержав від Китаю допомогу розміром 340 мільйонів американських долярів. Така різниця в розмірах допомоги від багатого СССР і бідного Китаю примусила нас ближче приглянутись до економічної допомоги СССР і Китаю в Азії.

Відомо, що совєтські публіцисти дуже багато списали паперу, пропаґуючи совєтську допомогу Китаєві. Одначе, всю писанину легко випарувати до такої соли на дні. Економічна допомога СССР Китаєві за весь час, тобто від 1950 року, виявляється в таких цифрових показниках. В лютому 1950 р. СССР дав Китаєві довготермінову позику розміром 300 мільйонів амер. долярів. Другу довготермінову позику китайці виторгували у Хрущова, коли той був у Пекіні в жовтні 1954 року. Ця позика дорівнює 130 мільйонів долярів. В межичасі, в наслідок переговорів у вересні 1953 та жовтні 1954 року, СССР погодився побудувати в Китаї 156 промислових підприємств. Офіційно ніколи не було сказано, скільки ці підприємства коштують та на яких умовах вони будуються. Лише лондонський «Економст» (від 5.ІХ.1953 р.), який завжди є добре поінформований і серйозний, сказав, що мова йшла про довготермінову позичку розміром 5 мільярдів крб., на які й мали б бути побудовані в Китаї 141 підприємство. В 1954 ж році Хрущов погодився на будівництво ще 15 підприємств, вартість яких було названо 400 мільйонів крб. Отже, якщо мати на увазі, що офіційна вартість карбованця є 25 американських центів, то всі 156 підприємств мають коштувати 1350 мільйонів американських досярів.

Щодо стратеґії переходу

Самір Амін

Совітська модель продукції

Де соціялізм сьогодні? Якщо ми відштовхуватимемося від принципу, що соціялістичний спосіб продукції не є товарним способом, що продукти та робоча сила в рамках цього способу не є товарами, тоді совітську модель не можна вважати соціялістичною. Так само, звісно, як не є вона капіталістичною. Капіталістичний спосіб не тільки характеризується загальним поширенням товарної форми продукту та товарної природи капіталу, але також розподілом додаткової вартости пропорційно до вкладеного капіталу, себто додаткова вартість перетворюється на прибуток, а вартість — на ціну. Цю рису не спостерігаємо у совітському способі продукції, тому що капітал замість приватних власників (що їх завжди кілька) повністю належить державі.

Саме цю ріжницю наводять як обґрунтування того, що совітська система є соціялістичною. Що це означає, одначе, так це зведення поняття продукційних відносин до відносин власности, себто зведення суспільства до його економічного базису та нехтування відносинами між економічним моментом й ідеолоґічно-політичним моментом. Саме через спробу підходити до питання у такий спосіб у Совітському Союзі зниклі дослідження заснованого на сплаті данини («азійського») способу продукції. За цього способу продукції продукційні відносини не можна звести до відносин власности, адже відсутнє привласнення землі, й правомірно говорити лише про управління засобами продукції — колєктивне, клясове управління, що здійснюється державою. Чи може совітська модель продукції вважатися способом продукції, базованим на сплаті данини? Очевидно, що ні; адже заснований на сплаті данини спосіб продукції не знає товарної форми продукту та не знає робочої сили, а додатковий продукт видобувається в натурі та згідно із законами, не пов’язаними з ринком.

Клясовий поділ в совітськім суспільстві

[ невідомий автор ]

Економічні кляси творить, ділить і відрізняє їх відношення до багацтва краю, а багацтвом є передусім засоби продукції всякого добра — земля, фабрики, машини, копальні. Та суспільна група, що їх має в своїм розпорядженні, є пануючою і владною клясою. Люди, що тих засобів не мають, мусять для свого прожитку працювати на користь пануючої кляси і становлять клясу працюючу і підвладну.

В Совітськім Союзі всіма засобами продукції розпоряджає держава, тобто державні чиновники, б’юрократія. Вони є пануючою клясою. Працюючою і підвладною є робітники, що наймаються на роботу в промисловости або на землі, і колгоспники, що віддають продукти своєї праці державі, залишаючи собі стільки, щоб лиш вистачило для прожитку.

Китайська критика СРСР і майбутнє комунізму

Всеволод Голубничий

РІЗНИЦІ В ДЕРЖАВНИХ ІНТЕРЕСАХ КИТАЮ І РОСІЇ

До глибших причин радянсько-китайських ідеологічних розходжень, — глибших, ніж відмінні зовнішньо-політичні концепції поширення комунізму на весь світ, — належать фактичні і уявні різниці в інтересах російської і китайської націй, а ці різниці проявляються зокрема у площинах державній та економічній. Питання взаємин між націями завжди було складною амальгамою раціональних та ірраціональних елементів. Комунізм теж не спромігся ні розв’язати, ні навіть спростити це питання. Як змушений був визнати радянський уряд у своїй декларації 30 жовтня 1956 року, під час польської та угорської революцій, у взаєминах з сусідами у нього «було багато труднощів, нерозв’язаних проблем і просто помилок», зокрема «помилок і порушень, що принижували принцип рівности у стосунках між соціялістичними державами».[1]

Але, щоб докопатися до справжньої суті розходжень державних та економічних інтересів СРСР і Китаю, необхідно почати з критики деяких фантастичних уявлень про ці розходження. Скрізь поширеною є вульґарна «геополітична» концепція, що виводить конфлікт китайсько-російських інтересів з того, що, мовляв, у Китаї вже забагато населення і воно швидко зростає далі, а території, землі та харчів не вистачає, і тому китайці мусять посунути в Сибір і взагалі на територію СРСР. Таке часто пишеться в західній пресі, а з численних розмов з радянськими бюрократами відомо, що й вони мають таке в голові. Що гірше, навіть де Ґолль, президент такої освіченої і культурної країни, як Франція, говорить публічно про «жовту небезпеку» для Европи та Росії і пророкує, що Росія рано чи пізно піде на об’єднання з Европою, щоб протиставитися «китайській навалі».