Проблеми соціялізації

Карл Каутський

Передмова.

Московські большевики з великою впертістю й самопевністю, але з меншим успіхом, намагаються обгрунтувати й поширити ідею, ніби-то їхній учитель Лєнін є основоположником цілком нового напрямку теоретичної соціялістичної думки й творцем нової правдиво-соціялістичної та дійсно-пролетарської методи будування соціялістичного ладу в умовах економічно-відсталої країни. Цю ідею вони силкуються прищепити не тільки пролетарським масам С. С. С. Р., але й намагаються культивувати її поза межами свого Союзу, називаючи свою науку «лєнінізмом», який мав-би доповнити й «удосконалити» марксизм.

Критичну оцінку московсько-большевицького «лєнінізму» з погляду наукового соціялізму, ц. т. з погляду марксистського, ми маємо намір дати незабаром в ннших наших виданнях. Тут же зазначимо лише те, що московські большевики безперечно мають рацію, коли себе самих і своїх прихильників відмежовують од всього міжнароднього пролетарсько-соціялістичного руху. Цей рух, писав К. Каутський в недавній своїй праці, в практичній своїй чинності все йшов тими шляхами та користувався тими методами боротьби і позитивно-творчої праці, які вказував марксизм, хоч правда не всі течії пролетарсько-визвольної думки та не всі класово-партійні орґанізації міжнароднього пролетарського руху також і теоретично визнавали себе прихильниками науки К. Маркса й Фр. Енґельса. «Лєніністи-комуністи та марксисти-соціял-демократи ріжняться між собою не самою тільки назвою, але й ідеолоґічним та методолоґічним підходом до справи соціялістичного будівництва нового суспільного ладу.

Відповідь Н.Лєніна Розі Люксембурґ

Владімір Лєнін

Стаття тов. Рози Люксембурґ в 42 і 43 номерах «Die Neue Zeit» є критичним розбором моєї російської книги про кризу в нашій партії. Я не можу не висловити подяки ґерманським товаришам за їхню увагу до нашої партійної літератури, за їхні спроби ознайомити із цією літературою ґерманську соціял-демократію, але я маю зазначити, що стаття Рози Люксембурґ в «Die Neue Zeit» знайомить читачів не з моєю книгою , а з чимось иншим. Це видно з таких прикладів.

Тов. Люксембурґ говорить, наприклад, що в моїй книзі чітко і яскраво виразилась тенденція «вимоги безумовного централізму». Тов. Люксембурґ вважає, таким чином, що я відстоюю одну орґанізаційну систему проти якоїсь иншої. Але насправді це не так. Протягом всієї книги, від першої до останньої сторінки, я захищаю елєментарні положення будь-якої системи будь мислимій партійної орґанізації. У моїй книзі розбирається не питання про відмінність між тією чи иншою орґанізаційною системою, а питання про те, яким чином будь-яку систему слід підтримувати, критикувати та виправляти, не суперечачи принципам партії. Роза Люксембурґ говорить далі, що «згідно з його (Лєніна) розумінням ЦК надані повноваження орґанізовувати всі місцеві комітети партії». Насправді це не так.

Організаційні питання російської соціал-демократії

Роза Люксембург

Згідно з однією з наших найстаріших азбучних істин, соціал-демократичний рух відсталих країн має вчитися у старішого руху розвинених країн. Цьому постулату ми наважуємося протиставити протилежний: старіші та розвинутіші соціал-демократичні партії так само годні та мусять вчитися, ближче знайомлячись із досвідом молодших партій-побратимів. Так само як для марксистського економіста — на відміну від класичного буржуазного економіста, не кажучи вже про вульгарного економіста — всі ті економічні стадії, які передували капіталістичному ладу, є не просто формами «недорозвиненості» в порівнянні з вінцем творіння, капіталізмом, а історично рівноправними відмінними формами господарства, так само й для марксистського політика відмінним чином розвинуті соціалістичні рухи являють собою конкретних історичних індивідуумів. І чим ближче ми вивчаємо риси соціал-демократії в усій багатоманітності її соціального довкілля, тим краще ми здатні осягнути, що є суттєвим, вирішальним та принциповим у соціал-демократичному русі, тим краще нам вдається подолати обумовлену локалізмом обмеженість погляду. Недаремно в революційному марксизмі інтернаціольна нота вібрує з такою силою, недаремно до заключних акордів опортуністського ходу думки завжди належить національне відособлення. Ця стаття, написана для «Іскри», органу російських соціал-демократів, могла би виявитися цікавою також і для німецької публіки.

Альтернатива парляментаризму

Іштван Месарош

1.

У 1995-му, за два роки до формування в Британії уряду Тоні Блера, я відверто неґативно писав про «майбутню Піррову перемогу на виборах» «нових лейбористів». В очікуванні суспільно-політичної катастрофи, що вона неминуче мала настати по самообманній «перемозі» на виборах, найбільше непокоїв мене навіть не стан британської Лейбористської партії — йшлося радше про набагато ширше значення того розвитку політичних подій, свідками котрого нам випало бути протягом тривалого часу, що він призвів до реґресу робітничого руху не тільки Британії, але й Західного світу в цілому. Я відстоював ту точку зору, що «сьогодні робітництво, як антаґоніст капіталу, змушене захищати свої інтереси в положенні, коли за спиною в нього зв’язана не одна, а дві руки: одна зв’язана силами, що ставляться до робітництва відверто вороже, а инша — його ж власною реформістською партією та керівництвом профспілок».[1] Роз’яснення своєї позиції я завершив наступними словами:

«У цих умовах перед робітничим рухом стоїть альтернатива: або змиритися з цими обмеженнями та прийняти їх, або вжити заходів, необхідних для з’єднання своїх рук, хай там яким важким може виявитися цей рух на з’єднання. Адже сьогодні колишні реформістські керівники лейбористської партії відкрито визнають, як це під час свого виступу в Дербі — у цілком підходящий для такої нагоди день дурнів — проголосив Тоні Блер, що „Лейбористська партія є партією сучасного бізнесу та промисловости Британії”.[2] Це означає остаточну зраду всього, пов’язаного зі старою соціял-демократичною традицією, що тільки можна було зрадити… Єдине питання полягає в тому, як довго робітнича кляса дозволятиме поводитися із собою як з дурником і як довго можна буде дотримуватись цієї стратеґії капітуляції перед крупним бізнесом після майбутньої Піррової перемоги на виборах.»[3]

Соціалізм і соціал-демократизм

Іван Франко

Соціалізм — велике культурне придбання новіших часів. Хоча його провідні думки, можна сказати, такі ж давні, як людське думання над суспільним устроєм взагалі, то тільки в найновіших часах засоби інтелігенції людської і розмір опанування сил природи змоглися до того ступня, що люди могли поважно подумати про те, щоб самим узятися свідомо за впорядкування свого суспільного стану і щоб той суспільний стан відповідав найвищим ідеалам справедливості і братерства. Кричуча нерівність між людьми, визискування і неволення одних другими, все те чимраз більше обурює і ворушить уже не рідкі одиниці (пригадаємо, як несміло і які рідкі одиниці колись виступали проти палення чарівниць та проти тортур в судовім поступуванню!), але цілі маси інтелігенції; явних і цинічних оборонців нерівності та визискування робиться чимраз менше. Все те вказує на неперечний факт, що ідеальний напрям розростається чимраз ширше в масах, підноситься чимраз вище в найкращих одиницях, що є, як і завсігди були, дорогосказами на шляху поступу. Пристрастне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість строєння заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося окликом новочасної штуки. Стара Протагорова думка: ανεωποσ (чоловік є мірою всього), висміяна ідеалістами, зробилася підвалиною новочасної цивілізації. Чоловік перестав шукати знання поза обсягом своїх змислів, заострених критикою та всякими корективами, опертими на многовіковім досвіді, перестав шукати собі мети поза границями земного життя, зробився скромніший у всіх претензіях, та за то в тих нібито, затіснених границях свого буття знайшов безмірно широке поле для взаємної любові, праці для добра загалу, дбання про поступ і досконалення нових поколінь, із от цього новочасного змагання виплив і соціалізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б, зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск позволяла одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ця думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників у особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур’є і багато інших діячів та писателів. Вона породила великі і дуже важні в своїх наслідках спілкові рухи в Англії, Франції, Америці і інших краях (згадаємо тільки англійські Trades-Uniones, французьку революцію 1848 і комуну 1871 року, робітницькі страйки і т.п.), виплодила обширну наукову і популярну літературу, що становить, може, один із найхарактерніших проявів духовного життя XIX віку.