Політик Винниченко і його ювілей: кілька некон’юнктурних міркувань

Валерій Солдатенко

Володимир Винниченко посідає помітне місце в історії України. З його ім’ям пов’язані не лише надзвичайно яскраві, неповторно-самобутні сторінки національного літературного процесу. Винниченко виявився причетним до найважливіших політичних процесів перших десятиліть ХХ століття — створення і функціонування впливових національних політичних партій, піднесення національно-визвольної боротьби, вибуху Української революції, відродження нації й національної державності, реалізації ідеї соборництва. Перший голова першого національного уряду України — Генерального Секретаріату, організатор антигетьманського повстання, глава Директорії УНР… А було ж іще чимало справ, участь у яких — незаперечний актив В. Винниченка-політика!

Він сам виділив у своїй політичній біографії три найважливіших епізоди, які карколомно поєднали в собі апогейні віхи Української революції з особистими катастрофами. Схильний до образного мислення й художніх оцінок — паралелей, історичних порівнянь, В. Винниченко-атеїст назвав сходження на владні олімпи трьома біблійними сходженнями на Голгофу.

Справді, стрімкі, зоряні злети, гучна слава прийшли надзусиллями й переплелися з падіннями з вершин влади у прірви ненависті, з публічною ганьбою одного з ключових політиків національного поступу. В них своєрідно закумульовані й рельєфно віддзеркалені глибинна суперечливість Української революції і весь смисл життя В. Винниченка та його однодумців. Чи не тому проблема «Винниченко-політик» надто непросто освоюється суспільствознавчою наукою, викликає не завжди адекватну реакцію?

Донецько-Криворізька республіка — ілюзії й практика національного нігілізму

Валерій Солдатенко

Однією з примітних ознак масової тривоги, яка останнім часом охопила українське суспільство, стали сепаратистські гасла. Вони досить потужно зазвучали на сході держави, виливаючись чи то не у вельми ясні заклики запровадження «південно-східної автономії», проведення для цього референдуму, чи у дещо призабуті на сьогодні, однак конкретніші вимоги створення Донецько-Криворізької республіки. Здавалося б, останні взагалі давно втратили будь-яке реальне підґрунтя і вороття до них ніколи не буде. Однак виборча кампанія, що супроводжувалась сплеском регіональних емоцій, винесла їх на гребінь політичного життя, привела навіть до оформлення у відповідні рішення. Не дивно, що вони викликають зворотну реакцію

Між тим, бодай якихось ґрунтовних знань про досвід реалізації подібних ідей, зокрема й Донецько-Криворізької Радянської Республіки, який мав місце в історії, явно бракує. Думаю, не так багато їх у широкого загалу й у новітніх реаніматорів нездійсненних раніше намірів. І в будь-якому разі виступи на різних мітингах, у яких порушувались ті чи інші аспекти проблеми, часто грішать очевидним непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків.

Схоже, що й владний істеблішмент у певній розгубленості, він неготовий до подібного повороту подій. Влада не дуже оперативно й позірно мляво, а відтак зовсім неадекватно реагує на ці лихоманкові ініціативи. За таких обставин предметне розуміння сутності схожих процесів, що розвивалися 86 років тому, засвоєння їх повчальних уроків видається нагальним, здатним допомогти запобігти повторенню прикрих, небезпечних помилок.

Проголошення Донецько-Криворізької Радянської Республіки у кінці січня 1918 р. мало свою передісторію, логіку і зумовленість. Повалення самодержавства у лютому 1917 р. привело до влади Тимчасовий уряд у Петрограді, а в Україні мало своє продовження — вибухнула національно-демократична революція.