Ленін як учений*

Микола Скрипник

Коли ми говоримо про Леніна, як про вченого, то може не один, як з закордонних, так і з наших кваліфікованих професорів-академиків, запитати: „А де ж наукові твори Леніна, де ті фоліянти грубих книжок із посиланнями на сотні матеріялів, де б на кожній сторінці рябіло від цитат, де була б уся амуніція звичайного академічного твору?” Треба визнати, що у Леніна таких творів нема. Але чи це свідчить про те, що у Леніна нема наукових творів? Ні. Це свідчить про те, що у нього нема звичайних „гелертерських” творів. Це свідчить про те, що Ленін прокладав цілком нові шляхи в науці, що якраз і характеризує його наукові твори.

Треба заздалегідь сказати, що вже перші Ленінові кроки, що характеризують його наукову творчість, вказують, що його твори не мають нічого спільного з творами офіційної академічної роботи. Наукова діяльність Леніна не була розрахована на визнання його науковости в офіційних наукових колах. Як порівняти Ленінові твори навіть із творами його попередника Плеханова, то побачимо велику ріжницю у зовнішньому їхньому вигляді.

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту.

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)

М. О. Скрипник

V. БОРОТЬБА ЗА ЖОВТЕНЬ НА УКРАЇНІ.

Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.

Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового Уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Киїзі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі. Контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцеріз, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських Депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах.

Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)

М. О. Скрипник

І. НА ПЕРЕДОДНІ.

Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Росії.

Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського походження, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько-господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902-1907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об’єднаних непереривним розвитком.

Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ’єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь де-які кроки до крайового об’єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в’язниці та на заслання.

Есперантизація чи українізація

Микола Скрипник

Записки*, що мені їх послано, майже всі говорять про одне і те ж. Усі записки, крім декількох, можна розбити на дві групи. Одні записки говорять про українізацію, а другі записки говорять про есперанто.

Одна записка говорить так: — «Тов. Скрипник, как смотрит Наркомпрос на международный язык эсперанто и почему он до сих пор не введен в школи. Просьба в Вашем докладе коснуться эсперанто и значения его для международной связи, о целесообразности введения эсперанто в школах, как предмета. Сообщите Ваше мнение и мнение Наркомпроса в этом вопросе». Таких записок є ціла низка. Про те ж промовляв тут і один із промовців, молодий інженер із сталінського заводу.

Друга група записок торкається питання українізації. Одне запитання таке: — «Чому кепсько стоїть справа з українізацією Сталінщини та взагалі Донбасу?»

Промова на червневому пленумі ЦК КП(б)У 2-6 червня 1926 р.

Микола Скрипник

Товариші, в свойому виступі тов. Шумський заявив, що доповідач тов. Затонський зробив свою доповідь не за тезами. Треба відрізняти самі тези і характер доведення цих тез. Зрозуміло, кожний доповідач може тим чи іншим робом доводити тези, наводити ті чи інші ілюстрації, більш чи менш дотримуватись пропорції чи диспропорції в своїй доповіді. Справа не в цьому, не в ілюстраціях, а в лінії, що проведена в доповіді, і в тезах, що їх захищають. І тому треба нам менше в нашому обговоренні питання, що стоїть на порядку денному, звертати уваги на побічні питання, як-от: літературну дискусію та окремі хиби того чи іншого письменника. Вони можуть бути скористовані для ілюстрації, вони мають значіння, але справа в головних питаннях, що стоять перед партією, що зазначені в наших тезах. Які вони? Я вважаю, перш за все, це є визначення найголовнішого питання — чи правильна була лінія і робота партії в справі українізації за минулий рік. Тези відповідають — правильна.

Друге питання — чи нам треба зрікатися відповідного курсу українізації, що ми його визнали на минулому пленумі ЦК, і як нам переводити це друге основне питання. Тези говорять: ми не відрікаємось ні в якому разі від завдання, що ми його поставили на попередніх з’їздах та Пленумах ЦК. Але ж — і в цьому є нове дещо, що дають нам тези. Ми зараз проводимо диференційований курс, диференціюємо завдання щодо українізації. Це нове дають партії ці нові тези. Ми не можемо з однією тією ж міркою підходити до різних галузей суспільного життя, коли ми говоримо про українізацію і про темп її. Темп українізації ми повинні регулювати в залежності від того, де ми її проводимо: серед тієї частини робітничої кляси, що складається з пролетарів-росіян, чи серед тієї частини робітничої кляси, що говорять мішаною напівукраїнською мовою. Партія ставить собі питання про українізацію напіврусифікованих робітників, про поглиблення лінії українізації, про призвичаєння до української культури всіх українських кол робітників, що говорять ламаною, напів-українською мовою. Разом з тим ми повинні твердо сказати, що не буде провадитись ніякої примусової українізації щодо російської частини робітничої кляси і взагалі росіян-робітників і селян. Тут стоїть справа аґітації, справа переконання робітників, що їм конче потрібно завоювати знання української мови, справа показу неминучої необхідности українізації. Економіка диктує безумовну неминучість українізації. Економічний розвиток приводить до шерег пролетаріяту все нові маси пролетарізованого селянства. Міста, що були до цього часу російськими, об’єктивним процесом будуть приведені до того, що вони стануть українськими. Кляса робітнича тим і відрізняється від інших кол суспільства, що вона розуміє темп суспільного життя й ті причини, що ведуть до цього, і свідомо ставить своїм завданням керувати тим процесом.

Проти бухгалтерії в національному питанні

Микола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.

Феномен Миколи Скрипника через окуляр сьогодення

Марія Кармазіна

Як відомо, минуле не зникає безслідно. В той чи той спосіб воно присутнє в сьогоденні. Саме минуле, чи точніше — сприйняття його і ставлення до нього об’єднують нас або розводять на полярні позиції, політизуючи свідомість, обумовлюючи наше нинішнє мислення, дії та вчинки.

Сьогодні ми вже, безперечно, можемо говорити про позитивні результати праці тих вітчизняних науковців, котрі відмовилися від творення «маніпулятивної» історії й утверджують історію «для розуміння», досліджуючи її «по слідах» (документальних) через спостереження, аналіз-пояснення і, зрештою, з виходом на рівень рекомпозиції фактів.

Скрипник: український патріот… більшовик, інтернаціоналіст

Геннадій Ефіменко

Головною рисою історії України ХХ ст. була її суперечливість. Однак вона була похідною від суперечливості вчинків осіб, які творили українську історію. Такою особою був Микола Скрипник (1872-1933), один з найбільш визначних українських радянських діячів; 7 липня виповнюється 70 років з дня його трагічної загибелі. З погляду сьогодення іноді буває важко зрозуміти мотиви та мету його вчинків. Він обіймав чимало державних посад: голова Народного секретаріату (уряду більшовицької УНР), нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор, голова Держплану УСРР тощо. Однак в Історію він увійшов саме як нарком освіти (1927—1933), що провів гігантську роботу на ниві національно-культурного розвитку України та сприяв національному відродженню.

Діяльність М.Скрипника не вкладається у якесь прокрустове ложе, іноді здається, що одні його вчинки логічно заперечували інші. Беззаперечна підтримка основних напрямків соціально-економічної політики більшовицького керівництва, його методів внутріпартійного і державного управління та відданість ідеї «окремішності» національно-культурного розвитку української нації. Визнання «злиття націй» кінцевою метою у національному питанні та наміри здійснювати нічим не обмежене національне будівництво і розвинути національну самосвідомість українців.

Чи має комуніст Вітчизну? Українська відповідь

Володимир Свербигуз

“День”, Київ. №196, 27 жовтня 2001.

Трагічна доля провідників українського націонал–комунізму… На цю тему написано вже чимало; але досі аж ніяк не тільки архівних дослідників, але й активних політиків хвилює питання: якою мірою можна поєднати щирі комуністичні переконання та відданість Україні, її інтересам? Так, вони вірили, чи хотіли вірити в «світле майбутнє», борсалися між комунізмом і патріотизмом, поки Кремль «залізною рукою» не зламав їхні, загалом ідеалістичні потуги вщент. Враховуючи той вплив, що його має у нашому суспільстві Компартія України, поставлене питання здається зовсім не риторичним. Чи мають право сучасні комуністи або інші рухи, що вважають себе лівими, називатися продовжувачами справи націонал-комуністів? На це, та багато інших запитань можна отримати відповідь у матеріалі В.Свербигуза, що розглядає маловідомі аспекти історичного шляху цього своєрідного, суто українського політичного напрямку, пов’язаного з іменами Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Миколи Хвильового. Стиль та орфографію архівних документів збережено.