Ідеологічний стан новітньої французької літератури

Віктор Серж

Країна завжди має літературу, якої вона варта, або, краще сказати: вона має такий літературний крам, якого потрібує її владуща класа. Її потреби так само не однакові, як не однакові її суспільні чинники. Звідси виходить, що в кожній країні існує не одна, а багато ріжних літератур. Сучасна Франція має письменників католицьких, письменників фашистичного напрямку, що слугують буржуазії, заклопотані систематичною підготовкою превентивної контр-революції; гумористів, повних сарказму, — порнографів, що з усієї сили використовують розпусту побуту в годину смеркання й занепаду цивілізації; фабрикантів, які печуть авантурні романи для молоди й для широкої публіки, жадібної на легку розвагу; романістів салонів, альковів та будуарів; романістів- майстрів, акробатів і жонглерів слова. Крім того Франція має літературу корчів і суму, яка переходить від систематичних екстраваганцій до безмежного розпачу. Нарешті, вона має творчість невеликого числа чесних письменників, яким болить сучасність, болять рани й недуги минулого. Але глибоко захоплені старою буржуазною культурою, ці письменники не годні добачити на похмурих небосхилах першого сяйва будуччини.

Правда про атентат в Сараєві*

Віктор Серж

МІТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТИ

Після чверти століття озброєнь, колоніяльного суперництва та різноманітних війн, загаяних або передчасно виниклих, після Фашоди, Абадіру, Боснії, Герцоговіни, Тріполісу, мирних конференцій в Гаазі, Европа, уквітчана гарматами, роз’єднана офіціяльними союзами, розмежована секретними договорами, від приводом гулящих нероб, Европа 1914 р., цілком природно, що-раз швидче й швидче наближалась до війни. Та незлічиме юнацтво, що прагнуло лише жити і що його військова промисловість заприсяглась повернути в купу бездушного м’яса, не думало підкоритись такій жорстокій операції. Робітнича класа, що кров’ю її незабаром захлинеться Европа, здавалась тоді ще досить могутньою. І через те між озброєним миром, хронічною й послабленою формою безконечної боротьби імперіялістичних держав, не завадило-б провести глибоку паралелю між збройним миром і позиційною війною, – та справжньою війною, цеб-то гострою відміною тієї самої боротьби, – перехідний період був доконче потрібний. Треба було переконати маси, що масанер потрібен та винайти ідеологію колективного вбивства. Останніми місяцями озброєного миру, особливо за тих трицять день, що відмежовують сараєвський атентат від оголошення війни, великодержавні уряди з дивним мистецтвом узялись за це ганебне діло. Всі їхні вчинки, за цих тривожних моментів надихатись одним одиноким бажанням виробити собі як найприхильнішу громадянську думку. Цей період був період витворення ославлених мітів відповідальности. І оці-то міти, створені европейською буржуазією в 1914 році, щоб замаскувати нечуваний злочин, не заснули навіть після кривавого бенкету, що на нього з такою щедрістю постачали незлічиме число жертв у нічому неповинних працівників. Та все-ж ці міти треба доконче вбити. В наших руках, на щастя, один кінець серпанку, що у нього так зручно їх прибрано. Розірвім його.