М.Волобуєв, В.Доброгаєв та їх опоненти

Всеволод Голубничий

Так звана „волобуєвщина” цікавить нас у цій статті головно як історичний факт постання певної концепції в українській економічній науці. Ми маємо на меті зібрати докупи порозкидані факти про постання її, описати її головні риси та те, як вона була зустрінута в час постання. Нашою метою не є оцінка цієї концепції. Ми самі розцінюємо мету статті лише як внесок до пізнання історії ідеологічної боротьби в Україні в 20-х роках біжучого [XX] століття, як додаток до історії хвильовизму й інших проявів українського націонал-комунізму.

Михайло Волобуєв увійшов у сучасну історію України через факт написання лише двох статей, п.з. „До проблеми української економіки”, що були надруковані в центральному теоретичному органі ЦК КП(б)У „Більшовик України” в чч. 2 й З за 1928 рік. Сам цей факт вже вказує на те, якої історичної ваги були ті дві статті!

Свідки, що знали М.Волобуєва ближче, говорять, що він не був економістом, а лише педагогом[1]. Таке свідчення підтверджується до певної міри й нашим власним спостереженням в українських і російських економічних публікаціях 1920-х років, у яких ніде не зустрічається ім’я М.Волобуєва. Щобільше, не був М.Волобуєв до написання цих статтей відомим і читачам головних партійних газет і журналів, включаючи й „Більшовик України”. Не можна знайти його прізвища і серед більш-менш видатних партійців України того часу. Одначе, надрукування його статтей у центральному органі ЦК КП(б)У може промовляти лише за те, що або М.Волобуєв був викладачем у якійсь партійній школі, або в ЦК, а в редакції „Б.У.” він мав сильних заступників, або ідеї, що він їх висунув, були співзвучні з цілеспрямованнями тодішнього ЦК.

Ми — «націоналісти», ми — «шовіністи»

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Каравул! Націоналісти, шовіністи народилися! — чуємо ми вже зарані вигуки в наш бік. Так, ми — «націоналісти», ми — «патріоти», ми — «шовіністи»! «Каємося», грішні, є така «хвороба» «в нас для нас». Але ми «заслуживаем снисхожедния» за наше чистосердечие «каяття» і «признання». А щоб переконати читача, що ми дійсно сердечно «каємося», ми розкажемо йому все, що тільки ми не наміряємося робити. Ми мусимо йому признатися, що ми хочемо прищепити свою «хворобу» російському і українському («російського походження», бо «українського походження» давно «хворобливі») пролетаріятові, ми бажаємо «розплодити» отруту українського «націоналізму» і «шовінізму» поміж колами російського й українського («російського походження») робітництва, зробити їх прихильниками самостійної України.

Се дуже тяжкий гріх, але… зате ми «каємося».

А для всякого «кающогося» не тільки дворянина денебудь у Москві на Тверській (тільки не на Фрідріхштрассе, ми гадаємо) обов’язково шукати ще захисту в авторитетів, посилатися на когось другого, щоб виправдати самого себе: «каятися я каюсь, але се залежить від того, що я гарний, щирий чоловік, бо я б міг і не каятися».

Чи можлива незалежна від Росії Україна?

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Так то так, да з хати як? Ми не віднімаємо, що тенденцією українського руху є стремління утворити самостійну незалежну державу, з’єднатися, зібратися, сконституюватися яко нація. Але стремління до утворення самостійно-незалежної держави не є чимось лише українському рухові властивим, воно є тенденцією всякого національного руху. Наша марксистська програма у § 9 виставила гасло: право націй на самовизначення. А зміст сього гасла лише єдиний: право кожної нації на утворення самостійної незалежної держави, бо, як показує історичний досвід, нація самовизначалася, мала таку тенденцію, лише в самостійну державу. Але се ще не означає, що всяка нація може скластися в самостійну незалежну державу. Той же історичний досвід переконує нас, що багато націй згинуло зовсім, інші розсипалися, треті напівасимілювалися, четверті залишилися в. межах чужої держави і т. д. І той же український національний рух, його історія, його результат (гетьманщина) переконує нас, що «в сучасних умовах нинішнього світового господарства самостійна Україна не можлива».[1] — Так можуть нам сказати.

Се дуже добре, — скажемо ми, що ви пригадали зміст «абстрактної» формули «право націй на самовизначення». Краще пізно, ніж ніколи.

Але в якій мірі справедливе твердження «тез Орг. Бюра», що історичний національно-революційний рух на Україні є «політичним висловленням того факту, що самостійна Україна в умовах нинішнього світового господарства неможлива»? Дійсно, коли б се було так, то було б безглуздим змагатися за самостійну Україну. Отже, наскільки се справедливе?

Лев Троцький як ідеолог українського самостійництва (один епізод із історії IV Інтернаціоналу)

Сергій Гірік

Теоретичне обґрунтування ідеї незалежності України в сучасному публічному дискурсі представлено майже виключно осмисленням праць політичних мислителів правого спектру. Єдиним винятком є маргінальна за резонансністю дискусія навколо першої спроби пропагування суверенітету України в марксистському таборі – брошури Юліана Бачинського «Україна irredenta». Натомість, одна з найбільш голосних свого часу спроб актуалізації ідеї української незалежності зліва, яку було здійснено Левом Троцьким 1939 року (тобто на самому початку активної діяльності Четвертого Інтернаціоналу), в Україні майже не згадується. Це тим більш дивує, що вона є широковідомою в середовищі західних лівацьких груп і стала поштовхом до дискусії навколо підтримки троцькістами незалежності Косова 1999 року [Див. 5; 8].

Ідею державної незалежності України Л.Троцький уперше висловив у своїй статті «The Ukrainian Question», опублікованій навесні 1939 року в американському троцькістському часописі «Socialist Appeal» (тоді ж передруковано російською мовою в «Бюллетене Оппозиции»). У цій праці Троцький підкреслив важливість українського питання в тогочасних міжнародних відносинах: «Украинскому вопросу суждено в ближайший период играть огромную роль в жизни Европы. Недаром Гитлер с таким шумом поднял вопрос о создании „Великой Украины” и недаром, опять таки, он с такой воровской поспешностью снял этот вопрос» [3].

Програма Української Партії Самостійників-соціалістів

Довідка:

Українська Партія Самостійників-соціалістів (УПСС) — заснована у Києві 30 грудня 1917 року, складалася з членів колишньої Української Народної Партії та з військових елементів. Домагалася негайного проголошення самостійности України, визнавала соціальну програму, за якою земля мала належати хліборобам, а фабрики й заводи — робітникам.

За Центральної Ради УПСС стояла в опозиції до уряду, критикуючи земельну політику і ліберальне ставлення до меншостей.

За Гетьманату УПСС ставилася критично до офіційної політики і належала до ініціаторів створення Українського Національно-Державного Союзу (травень 1918), брала участь в Українському Національному Союзі та мала свого представника в Директорії (О. Андрієвський).

Самостійна Україна

Микола Міхновський

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої „боротьбою націй”, вже начався і закінчення наближається. Ті з’явища — це уоружені повстання зневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і нарешті Боерів.

Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте, шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гааґській конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.