Від Рабле до Вольтера

Микола Рябчук

Багато хто, мабуть, пам’ятає восьму пісню знаменитої «Орлеанської діви» Вольтера, опублікованої на Україні завдяки майстерному перекладові М. Рильського ось уже у чотирьох виданнях (1937, 1956. 1962 та 1985 рр.). Розповідається там про поєдинок французького рицаря Ля Трімуйля та англійця д’Аронделя, кожен з яких обстоює чесноти своєї коханої. З численних рицарських романів ми знаємо чимало таких поєдинків, як, зрештою, і пародій на них, — досить згадати хоча б геніального Сервантесового «Дон Кіхота» чи «Несамовитого Роланда» Аріосто. Останній твір, очевидно, мав на увазі й Вольтер, зокрема — аналогічний поєдинок між християнином Феррау та сарацином Рінальдо, котрі, завдавши один одному важких ран, усе-таки припинили бій разом, на одному коні, кинулися в погоню за Анжелікою, яка, очевидно, знудилась їхнім поєдинком. У Вольтера цей пародійний момент посилено: обох дам у його поемі викрадає «бандит із папиних підданців», що означає або радісну покірність обох панночок у цій пікантній ситуації, або ж цілковиту глухоту обох рицарів до їхніх криків про допомогу. До того ж Ля Трімуйль та д’Арондель у Вольтера залишаються цілком голими: вкрадено весь їхній одяг — адже ще перед початком поєдинку вони погодились:

Надворі спека — будем голі биться
І тим полегкість зробимо для дам,
Які за суддів мають бути нам.

Зрозуміло, що не заради спеки роздягає своїх героїв Вольтер, а таки передусім задля «полегкості» — у досить таки специфічному, «еротичному» розумінні.

Перевинахід нації

Микола Рябчук

Письменник, публіцист, автор багатьох книжок і літературно-критичних, наукових та науково-популярних статей про громадянське суспільство, національну ідентичність і націоналізм Микола Рябчук рецензує знамениту книжку Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти», що її цього року видала «Критика»: «Послiдовна анти-європоцентричнiсть, пiдкрiплена грунтовним знанням орiєнтальних, iсторично поневолених культур, дає Андерсоновi надзвичайно гнучкий i проникливий погляд на неоднозначне явище модерного нацiоналiзму, спонукаючи водночас до полемiки з “прогресивними iнтелектуалами-космополiтами”, котрi “звично наголошують на майже патологiчному характерi нацiоналiзму, на тому, що вiн живиться страхом i ненавистю до Іншого, й на його спорiдненостi з расизмом”».

До певної міри, Бенедикт Андерсон став жертвою власної дотепності. Як це часто буває з афористичними висловами, впроваджена ним двадцять років тому в науковий обіг формула «уявлені спільноти» зажила своїм власним, незалежним від автора, інтелектуальним життям — подібно до «кінця історії», «зіткнення цивілізацій» та інших інтелектуальних «хітів» нашої невгамовної фейлетонної доби.

Те, що цей десятки разів перевиданий, перекладений і тисячоразово цитований у безлічі наукових і не зовсім наукових праць «хіт» з’явився нарешті й українською мовою, не може не тішити, попри деякі (зрештою, не фатальні) перекладацькі огріхи. Український читач може нарешті на власні очі побачити, що воно за інтелектуальний бестселер кружляє по всіх континентах під такою зухвалою, провокативною назвою, а заразом і приміряти деякі його тези та спостереження до свого власного «націєтворчого», «розбудоводержавчого» досвіду.

Колоніальна спадщина і совєтська спадковість. Парадокси десовєтизації

Микола Рябчук

Схоже, що за кілька років української незалежності на Заході з’явилося більше книжок і статей про сучасну Україну, ніж за всі попередні десятиліття її колоніального напівіснування. Україністика перестала бути екзотикою чи навіть ексцентрикою — об’єктом уваги кількох дивакуватих американців або канадців (зазвичай українського походження).

Кетрін Ваннер, подібно до багатьох „новоприбульців” у цю галузь, має ґрунтовну освіту в ділянці русистики. Це, як відомо, часто не полегшує, а ускладнює опанування „суміжної”, такої „близької”, здавалося б, галузі. Але задля справедливості зразу зазначимо, що загалом книжці Ваннер „Тягар мрій. Історія та ідентичність у постсовєтській Україні” (Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998) москвоцентризм не притаманний, хоча деякі її побіжні й надто вже поверхові оцінки та формулювання й зумовлені певними совєтологічними штампами. Наприклад, складне і справді двозначне становище українців напередодні й під час Другої світової війни вона зводить до цілком однозначних, примітивно-пропагандистських тверджень про „колаборацію українських націоналістів із нацистами, підготовлену Степаном Бандерою”; цілком безпідставно називає Києво-Могилянську академію „вкрай націоналістичною”; за подібною, вочевидь, логікою окреслює одну з приватних шкіл у Львові як „гіпернаціоналістичну”; без видимих сумнівів стверджує, що „Петлюру асоціюють із сумнозвісними погромами, що їх учинили війська УНР”.

Подеколи вона явно з чужого голосу висловлює судження, що мають мало спільного з українською дійсністю, зате багато — з колоніальними уявленнями про неї: „Маючи у своєму розпорядженні обмаль культурних надбань, політичні й культурні лідери України звернулися натомість до історії”. Або: „Щораз менше російських газет, журналів, книжок, телевізійних програм проникає в Україну, поглиблюючи й без того помітний інформаційний вакуум”.