Питання російського колоніалізму в українській думці. Політична залежність, ідентичність та економічний розвиток*

Степан Величенко

До 90-річчя видання книги С.Мазлаха та В.Шахрая «До хвилі»

«Але [чи] обурюються продукційні сили великих держав? Навпаки, продукційні сили колоній обурюються проти об’єднання». — В.Шахрай і С.Мазлах, «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919)

Якщо Росія мала імперію, то чи була Україна колонією?

Протягом 1989-1991 рр. 8 з 13 українських політичних партій у своїх програмах визначали Україну як експлуатовану колонію[1]. після 1991 р. літературні критики, використовуючи «колоніальний дискурс-аналіз», застосовували термін «постколоніальний» щодо незалежної України, що передбачає її колишній колоніальний статус[2]. політичні аналітики також визначають Україну до 1991 р. як колонію. Вони теж указують на невтішні наслідки російського правління в Україні після 1991 р., на загрозу, яку становить залежність від російських енергоносіїв, і привертали увагу до подібностей між Україною та колишніми колоніями «третього світу»[3]. Проте вони не намагаються аналізувати українсько-російські стосунки в категоріях «теорії залежності» (dependency theory) і не розглядають російський «неоколоніалізм» після 1991 р. як проблему. В іноземній науці це є віддзеркаленням хибного (але модного) неоліберального погляду, що в ХХІ ст. економічна самодостатність для політичної незалежності нібито не є доконечною, а внутрішній розвиток вимагає інтеґрації до світової економіки, спеціалізації виробництва та безмежних нерегульованих чужоземних інвестицій. Тим часом, хоча українські дослідники й показують, що оскільки майже всі важливі українські компанії та корпорації, як і майже всі їхні засоби виробництва, а також ЗМІ належать росіянам, то Україна не інтеґрується в світову економіку, а реінтеґрується в національну російську економіку, їхні дослідження не мають впливу ані на чужоземних науковців, ані на урядову політику чи на свідомість пересічних громадян[4].