Робітники та батьківщина

Роман Роздольський

Мова про той уривок, у якому автори «Маніфесту» змальовують стосунки пролетаріату та батьківщини. Читаємо в ньому:

Далі комуністам закидають, ніби вони хочуть скасувати батьківщину, національність.

Робітники не мають батьківщини. В них не можна відняти того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватись як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні.

Національна відособленість і протилежності народів зникають все більше й більше вже з розвитком буржуазії, свободою торгівлі, світовим ринком, одноманітністю промислового виробництва і відповідних до нього життьових умов.

Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення. Об’єднана діяльність, принаймні цивілізованих країн, є одна з перших умов його визволення.

В тій мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивіда другим, буде знищена і експлуатація однієї нації другою.

Разом із протилежністю класів всередині нації відпаде і вороже ставлення націй одної до одної.[1]

А за кілька сторінок до цього:

Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.[2]

Фрідріх Енґельс про Україну

Т.Прокопович (Роман Роздольський)

I

Як відомо, основателі наукового соціялізму займалися не раз і не двічі в своїх політичних писаннях справою національних взаємовідносин на Сході Европи. Мимоволі, отже, виникає питання: як ставилися вони до української національної проблеми? Чи, і поскільки відомий їм був факт існування окремішної (від російської та польської) української нації і які вони з цього робили висновки? – Відповідь на наше питання дають ті численні місця з писань Фр. Енґельсa [1], котрі трактують про Україну, про її минуле, та про національний склад її населення. Правда, Енґельс займається Україною тільки у зв’язку з іншими національними проблемами (майже завсігди з приводу польської справи).  Одначе, це цілком зрозуміло, бо українське питання в ті часи – як окрема політична проблема – ще не виявилось, а тому і не могло бути предметом «заграничної політики» зах.–европейської робітничої кляси. Масовим політичним рухом стає український рух аж у 90-х роках минулого століття – і власне ця обставина давала змогу трактувати до того часу питання України, як «внутрішнє питання Польщі» та Росії. Це треба мати завжди на увазі, розглядаючи відносини Маркса і Енґельса до української справи. З другого боку, не треба забувати, якою «terra incognita» була власне Україна ще навіть до недавна в зах.-європейській політичній літературі; тим більше мало це місце в часах діяльности Маркса і Енґельса. А зрештою, і ті скупі відомості, якими можна було тоді розпоряджати, походили у величезній більшості з польських або російських джерел, отже і подавалися переважно в дусі «історично-польської» або «єдіно-неділимської» ідеології [2]. І справді треба дивуватись, як влучно все-таки і з яким почуттям історичної правди зумів здебільшого Енґельс орієнтуватися в такій мало вивченій та страшенно заплутаній на ті часи проблемі, як українська. /161/

Невільники і смертники в двох таборах: спогади про Освенцим і Біркенау

Роман Роздольський

Шановний Товаришу Редактор!

Щире спасибі Вам, що пригадали в Вашому часописі про “музей смерти в Освенцімі”. Дозвольте, що, нав’язуючи до Ваших заміток, поділюся з читачами “Оборони” споминами про мій побут в освенцімському таборі.

Американський кореспондент, що його слова Ви переказуєте, помилився тільки в одному пункті: Освенцім був не тільки “табором смерти”, але й величезним табором примусової праці, з численними, розкинутими на широкій території, побічними лагерями, де перебувало пересічно яких 80,000 невільників німецького Райху. То була своєрідна “держава в державі”; з цілою низкою промислових, копальняних і навіть хліборобських підприємств. їх метою було витиснути з працюючих там в’язнів максімум праці при мінімумі видатків на їх прохарчування. В тому розумінні цілий табір був также величезною “фабрикою смерти”, в якій – особливо в перших роках існування -табору (1940-1942) – пересічний в’язень не залишався живим довше, як три-чотири місяці.

Листування Івана Лисяка-Рудницького й Романа Роздольського

Ярослав Грицак, Іван-Павло Химка

Якщо сприймати події 1989-1991 pp. y Центрально-Східній Європі як кінець XX ст. (в історичному, а не календарному сенсі), то сучасні дослідники післявоєнних десятиліть української історії мають справу із завершеною добою, що вимагає свого узагальнення. Це стосується рівною мірою й української історіографії. Розпад СРСР, зникнення Української PCP та постання на її місці незалежної України різко змінили політичну кон’юнктуру, в якій розвивалася українська історична наука. Старий поділ між радянською й еміграційною історіографією поступово зникає, і в розвитку досліджень історії України у пострадянські роки як на Сході, так і на Заході, спостерігається щораз більше паралелей і подібностей. Зокрема, це засвідчує майже повне зникнення марксистського напрямку та вихід української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державну школи.

У міру того, як стара доба відходить у минуле, історіографи одержують вигідну часову перспективу для неупередженої оцінки розвитку української історичної думки у XX ст. Під цим оглядом особливо цікавим і важливим джерелом є листування Івана Лисяка-Рудницького та Романа Роздольського – чільних представників й одних з останніх епігонів державницького і марксистського напрямів. Незважаючи на засадниче розходження світоглядних позицій обидвох істориків, що неодноразово проглядає у самому листуванні, та різницю поколінь (звідси надзвичайно шанобливе звертання І. Лисяка-Рудницького до свого старшого колеги), вони у своїх листах спокійно й неупереджено обговорили цілий ряд першочергових питань новітньої історії України.

Публікація цих листів повинна послужити активізації досліджень творчості названих істориків і передовсім – Р. Роздольського. Бо якщо твори І. Лисяка-Рудницького широко спопуляризовані і знайшли заслужене визнання в сучасній Україні[1], то ім’я Р. Роздольського досі залишається маловідомим. У радянські часи його праці, зі зрозумілих причин, замовчувалися. Прізвище його не згадувалось навіть там, де потрібно було би згадати. Наприклад, 1974 p. y Києві вийшов друком збірник документів «Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)», де доволі часто цитуються матеріали з двотомника Р. Роздольського «Stosunki poddańcze w dawnej Galicji», але жодного разу не згадується прізвище автора, ніби книжка сама себе написала. Звісно, про Р. Роздольського не було статей ні в «Українській Радянській Енциклопедії», ні в «Радянській Енциклопедії Історії України». Коли ж його ім’я все таки згадували, то з обов’язковими у такому разі риторичними фігурами[2]. Як не парадоксально, але цей видатний український марксистський мислитель був набагато відоміший на «капіталістичному» Заході, ніж у СРСР.

До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині (Підчасвоєнні «Драгоманівки» 1916-18 рр.)

Роман Роздольський

«Де ви, мої товариші, колишні. Розбіглись ви, немов стежки по лісі…»
(Л. Українка)

«Zpod mogi? g?osy s?ysze: Towarzysze!
… “Jakiz ty nam towarzysz?
Co my czynimy – ty marzysz…»
(A. Strzyz)

Писати про почини українського ліво-соціялістичного руху в Галичині неможливо, поминувши історію т. зв. «Драгоманівок». Сучасному читачеві, мабуть, небагато відомо про ті тайні самоосвітні гуртки молоді, сіткою яких покриті були майже всі гімназії та вчительські семінарії Сх. Галичини напередодні та під час першої світової війни1914-18 -pp. Історично Драгоманівки прийшли на зміну колишнім гімназійним «Громадам»1860-80 pp. Але, як сама назва говорить, Драгоманівки були згори ліво-поступовими організаціями з більш або менш виразною соціялістичною закраскою, і тим саме ріжнилися від давних хлопомансько-українофільських Громад.

Як постав марксизм Роздольського

Кріс Форд

Наступні спогади були написані українським марксистом Романом Роздольським (1898-1967), автором відомих книжок «Написання «Капіталу» Маркса» та «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема «неісторичних» народів». Ця сторінка історії соціалістичного руху довгий час була забута. Роздольський – єдиний, хто пережив трагедію, що безжально поглинула першопроходців, про яких він пише. Настав зручний час для нової публікації його спогадів тоді, коли українське питання знов поставлено на порядок денний повсталими масами. Але в той же час ніколи досі обізнаність про українську марксистську традицію не була на такому низькому рівні, і, що прикро, навіть у Галичині, про яку далі йтиме мова.  Відомий інтелектуал Богдан Кравченко якось прокоментував: «нас називали неісторичними народами і ми є такими в тому, що забули нашу історію». Таким чином, публікуючи цю роботу ми робимо невеличкий внесок для відновлення втраченої пам’яті про українську ліву.