Лєнін в Анґлії

Маріо Тронті

Зачинається нова епоха клясової боротьби. Робітники ставлять капіталістів перед фактом боротьби вже тим, що їхня маса, переважно заводська, сама собою є об’єктивною силою. Влада, здається, держить рівновагу; співвідношення сил є несприятливим. Та що більше панує капітал, то більшає невдоволення робітників, хоча дехто воліє не бачити цього. Треба довго та пильно вивчати клясове становище робітників. Капіталістичне суспільство має свої закони розвитку: відкрили їх економісти, застосовують — правителі, а зазнають на своїй шкурі — робітники. Але закони розвитку робітничої кляси — хто відкриє їх? Капітал має свою історію, написану його істориками. Але історія робітничої кляси — хто напише її? Було досить преріжних форм політичного панування капіталістичної експлоатації. Але якою буде наступна форма диктатури робітників, орґанізованих у панівну клясу? Треба терпляче провадити роботу межи цим вибухонебезпечним суспільним матеріялом.

Раніше ми теж думали, що капіталістичний розвиток передує робітничій боротьбі. Це помилкова думка. Послідовність необхідно перевернути — змінити полюси, почати з найголовнішого, а найголовнішим є боротьба робітничої кляси. На стадії суспільно-розвиненого капіталу капіталістичний розвиток підпорядковується робітничій боротьбі, наслідує їй і має пристосовувати до неї політичний механізм власної продукції. Це не словесна еквілібристика чи яка вигадка, що її запропоновано на ліки від непевности. Справа стоїть так, що треба подолати гіркоту поразки робітників, що десятиріччями тяжіла над тим, що народилось як єдиний революційний рух нашої епохи. Проте практичної терміновости не завжди досить, щоби підтвердити наукову тезу, — посеред історичної плутанини матеріяльних фактів теза має твердо стояти на ногах. Уже ніхто не піддає сумніву те, що у липні 1848 року (тисячу разів проклятого буржуазією) робітники вийшли на сцену та відтоді більше ніколи її не полишали: вони добровільно час од часу змінювали ролі — виступали то як актори, то як суфлєри, працівники сцени, вижидаючи, коли ж нарешті зможуть спуститися у партер, аби напасти на глядачів. Ким вони є сьогодні, на сучасній сцені?

Марксизм: наука чи революція?

Лючіо Коллєтті

Марксизм, це — наука чи революція? Се питання досі не вирішено, і це не так просто зробити, як звичайно думають. Спершу скажу про першу складову дилєми — про марксизм як науку. Можна сказати, що загалом йдеться про таке. Марксизм — теорія законів становлення людського суспільства. В «Капіталі» Маркс вивчив і проаналізував закони, що керують становленням капіталістичного виробництва, описавши функціонування цього особливого «механізму». Щодо нової доктрини, марксизм по суті шукає об’єктивних причинних зв’язків. Він відкриває та аналізує закони, що урухомлюють систему, описує суперечності, що загрожують системі зсередини та визначають її долю. Проте настільки, наскільки він є твором науковим, а не ідеолоґічним, «Капітал» не дозволяє, щоб ця аналіза потьмарювалася «оцінними судженнями» чи особистими вподобаннями, — вона має виражати лише «судження, базовані на фактах», об’єктивні судження, твердження, що врешті-решт є переконливими для всіх. Наукові судження є твердженнями. Тут не передбачено «вибору» чи доцільности. З об’єктивних і неупереджених наукових констатацій неможливо вивести імперативи. Таким є — як уже сказано — підхід, описаний Гільфердінґом у передмові до «Фінансового капіталу» (підхід — ми не передамо куті меду, якщо заявимо так, — усього ортодоксального марксизму II Інтернаціоналу).

Шахтарська субкультура в контексті урбанізаційних процесів на Донеччині*

Леся Гасиджак

Кам’яновугільна промисловість Донбасу почала свою історію з дрібного, переважно селянського, промислу. Про поклади вугілля в надрах землі місцеві жителі знали задовго до того, як у 1721 р. рудознавець Г.Г.Капустін відкрив значні запаси вугілля у районі Бахмута (Артемівська). Промисловий видобуток почав розвиватися лише наприкінці XVIII ст., у 1820-х рр. російський уряд розгорнув активну діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні імперії. У 1826 р. було видано закон про попудний платіжний акциз – видобування вугілля ставало оброчною статтею. Проте згодом, через різке скорочення вуглевидобутку, цей порядок було скасовано і в 1829 р. видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів. У 1837 р. вугілля видобували в 13 місцях сучасної Донецької області, у селянських та приватних поміщицьких копальнях. А в 60-х рр. XIX ст. на цій території закладаються перші шахти, власниками яких були іноземці. Першою, в 1867 році, була шахта «Горлівська» (пізніше – «Кочегарка») [1]. Приблизно з цього періоду й бере свій початок процес формування шахтарства – особливої соціальної та професійної групи.

Що ж стосується дослідження шахтарства, то воно частково знайшло висвітлення в літературі. Ще в 20–30-і рр. XX ст. на Донбасі працювали етнографи і фольклористи з ВУАН, які залишили по собі багату, до кінця не вивчену, наукову спадщину [2]. У повоєнний період в радянській історичній науці це була одна з найпопулярніших тем досліджень, як в контексті становлення та відбудови цього регіону [3], так і з позиції порівняльної ілюстрації зростання рівня побуту і культури шахтарів, робітників промислових підприємств у дореволюційний та радянський періоди [4]. Щоправда, треба зазначити, що деякі з цих праць мають більше популістський, пропагандистський характер, ніж науковий.

33 тези

Герберт Маркузе

1. Після військової поразки гітлерівського фашизму (що був незрілою та ізольованою формою капіталістичної перебудови) світ переживає розділення на неофашистський і радянський табори. Залишки демократично-ліберальних форм будуть або розплющені двома таборами, або поглинутими ними. Держави, що в них стара правляча кляса вижила у війні економічно та політично, у передбачуваному майбутньому чимдалі більше фашизовуватимуться, тоді як инші увійдуть до радянського табору.

2. Неофашистські та радянські суспільства є економічними та клясовими ворогами, і війна між ними вірогідна. Але й перші, й другі, у властивий їм спосіб панування, є антиреволюційними та налаштованими вороже до соціялістичного розвитку. Війна могла б змусити радянську державу зайняти нову, радикальнішу «лінію». Зсув такого штибу був би поверхневим і оборотним за характером: у разі успіху його би нейтралізовало значення зростання моці радянської держави.

3. За цих обставин для революційної теорії є тільки одна альтернатива: нещадно та відкрито критикувати обидві системи та безкомпромісно підтримувати ортодоксальну марксистську теорію у противенство обом. Перед лицем політичної дійсности така позиція була б безпорадною, абстрактною та аполітичною, одначе в умовах, коли хибною є політична дійсність загалом, тільки аполітична позиція, можливо, є єдиною політичною істиною.

Лист до «нової лівиці»

Чарльз Райт Міллс

Коли я оце взявся написати Вам, я почуваюся трохи «вільніше», ніж зазвичай. Причина, мені здається, в тім, що більшість часу я пишу для людей, чиї неясні переконання та цінності здаються мені такими, що від моїх відріжняються. Але у випадку з Вами, я відчуваю, що у нас є щось спільне, що воно дозволяє нам скоріше та вірніше «знайти спільну мову». Ваша книга «Подолати апатію» спонукає мене написати Вам з приводу кількох проблєм, перед якими, на мою думкую, ми опинились. Я не сподіваюсь запропонувати остаточного вирішення жодної з них; я лише хочу підняти кілька питань.

Не буде перебільшенням сказати, що по завершенню другої світової війни в Британії та Сполучених Штатах самовдоволені консерватори, втомлені ліберали та розчаровані радикали продовжували старі розмові старою мовою, в якій питання розмиваються, а потенційна дискусія заглушається. Панує залізобетонна самовпевненість, процвітає пошліть двопартійности. Немає потреби — після Вашої книжки — пояснювати, чому все це стало можливим серед «людей взагалі» країн-членів НАТО; разом з тим, можливо, варто звернути увагу на один напрямок роботи у царині культури, а саме прославляння апатії інтеліґенцією.

Життєвий стандарт українського робітника

В.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Наукових досліджень розвитку життєвого стандарту в СССР є дуже мало. В СССР останні опубліковані досліди переводились в часи НЕПи, а закордоном, хоч і з’явилося кілька книжок, проте вони далеко не повні й не досконалі. Дослідження ж життєвого стандарту українського, на відміну від всесоюзного, тим більш немає. З огляду на брак таких досліджень, в літературі зустрічаються імпровізації, які іноді приводять до хибних висновків.

Ми поставили собі за мету зробити порівняльну студію реальної зарплатні українського робітника в роках 1913, 1927, 1940 й 1954, тобто в періоди дореволюційний, непівський, передвоєнний і сучасний. (В наступній статті ми опублікуємо подібну ж студію міжнародних порівнянь сучасної реальної зарплатні робітника на Україні, в Зах. Німеччині, в Франції й США). Об’єктом нашого досліду ми взяли пересічного робітника у великій промисловості України; отже, не пересічну одиницю з статистичної ґрупи «робітники і службовці» і не пересічну одиницю всіх робітників взагалі.

Проти бухгалтерії в національному питанні

Микола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.