Записки про сина своєї землі

Елдридж Клівер

ПРОЧИТАВШИ СВОГО ЧАСУ кілька книжок Джеймса Болдвіна, я відчув оте нагле щастя, що його завжди почуваєш, коли завважуєш появу нового неймовірно блискучого таланту, — таланту, котрий може так глибоко прозирнути в маленький світ поодиноких людей, що цей світ безповоротно змінюється і вирятовується, людина визволяється з-під руїнницької влади бісів, що її були опанували. Сам бувши неґром, я бачу, що це незвичайна річ, коли хтось із моїх братів і сестер тут, в Америці, має здатність, що її Джеймс Болдвін називає помстою, що спустошує царства, — здатність вплітати у візерунки літер примхливі орнаменти своєї душі так, як це роблять чуваки накшталт самого Джеймса Болдвіна. (І хоче хтось цього чи ні, чорношкірого, якщо він тільки остаточно не пересадовив собі «білого мозку», цей талант зачаровує ще й тому, що Болдвінова мова як мова иншого чорного дає змогу перечути досвід иншої людини та в цей спосіб краще розуміти себе, хай там що кажуть про універсальність людського досвіду.)

Я, зрештою, не я один, палко бажав прочитати все написане Болдвіном. Я б кайфував, сидячи під лоном Болдвінової друкарської машинки та схоплюючи кожну народжувану ним сторінку тоді, коли вона входить до нашого світу. Я був щасливий, що Болдвін — з його чарівними великими очима, що їхній погляд звернено до макрокосму, — міг також осягати таємниці мікрокосму. І хоча він був пойнятий звуками, він не був галасливим письменником, таким, як Релф Елісон. Він примусив мене по-новому поглянути на добрячий шмат мого особистого досвіду, який — як я гадав — я добре розумів.

Соціолоґ

Роман Тиса

У 1-му випуску київського журналу соціальної критики «Спільне» (квітень 2010 року) міститься інтерв’ю з американським соціолоґом Еріком Оліном Райтом, в якому він, на додаток до всього иншого, називає працю над фундаментальними перетвореннями суспільства та сприяння радикалізації суспільства через відмову від реформаторської діяльности неправдоподібними й виступає за варіянт боротьби за помірковані покращенні тут і зараз. Він заявляє, що його позиція опирається на емпіричний досвід, що «підтверджує історія: ті революціонери, котрі відмовлялись від боротьби за покращення в суспільствах, де прогресивні реформи були можливими, зрештою маргіналізувались». З інтерв’ю не зовсім зрозуміло, чи займається сам Райт якоюсь діяльністю крім наукової. Більше того, на питання «Чи відбулися з моменту публікації Вашої праці («Політики покарання» (1973) — Р.Т.) якісь позитивні зміни в американській пенітенціарній системі, які можна приписати рухам за права в’язнів?» соціолоґ відповідає: «Насправді я не слідкував за цією проблемою, тому не можу дати компетентного коментаря. Мені здається, що здебільшого умови в американських тюрмах набагато гірші сьогодні, ніж коли я писав книгу…».