Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого

Роман Тиса

Emancipate yourselves from mental slavery,
None but ourselves can free our minds.
Bob Marley

Революційна хвиля, що прокотилася світом у 1950-х — 1970-х рр., породила чимало нових ідейних рухів, орґанізацій, незалежних держав. Перше місце тут займає африканський континент — арена багаторічної запеклої боротьби проти колоніялізму, імперіялізму, расизму. За двадцять років, що минули від початку національно-визвольної війни в Алжирі 1954 р. до закінчення війн у портуґальських колоніях 1974 р., політична мапа Африки змінилась до невпізнання. За винятком Південної Африки всюди було скинуто ярмо колоніялізму.

У Південно-Африканській Республіці довше за инші країни континенту панувала біла меншість, що вона встановила жорстокий режим расової сеґреґації і гноблення більшости корінних мешканців країни — режим апартхейду. Найвідомішим за межами Південної Африки противником апартхейду був Африканський Національний Конґрес, очолюваний Нелсоном Манделою. Але боротьбу за визволення корінного населення вів не тільки АНК — були й инші орґанізації, такі як Південно-Африканська Комуністична Партія, Панафриканський Конґрес Азанії, Південно-Африканська Студентська Орґанізація. Траґічною є постать засновника та лідера ПАСО Стіва Біко: в ній борець-мученик за громадянські права (подібний до Фреда Гемтона і Джорджа Джексона в США) поєднався зі студентським ватажком (таким як Руді Дучке у ФРН).

Ганьба колонізаторам!

Що це? Концентраційний табір? Кошара? Казарма? Ні: Це типове селище, яке дуже зручно контролювати, де можна слідкувати за кожним кроком його мешканців.

Час? Середина XX сторіччя.

Місце? Південно-Африканський Союз.

Країна, де корінні жителі не мають права пересуватись по рідному місту без спеціальних перепусток.

Країна, в якій панує кривавий расистський режим.

Режим, якому, за висловом прем’єр-міністра Індії Неру, міг би позаздрити Гітлер.

На початку XV сторіччя, мандруючи по океанах в пошуках 6агатих земель, на південному березі Африки висадились європейці.

Ще один націоналізм збирає свої жнива

В першій половині січня ц.р. світова преса широко обговорювала події, що мали місце в Південній Африці. В столиці Південно-Африканського Союзу вибухли великі заворушення поміж тубільцями – неграми та індусами. Під час заколотів згинуло понад 100 осіб, понад 1.000 було поранено та 25.000 людей залишились без даху над головою, бо їхні будинки попалено. Ці події звернули увагу світу на відносини в Південно-Африканськім Союзі.

Під оглядом національним Африканський Союз складається з 7.000.000 тубільців – негрів, 770.000 інших кольорових рас, 230.000 індусів та понад 2.000.000 білих африканців. Політичне життя в руках виключно білих уродженців Африки, які, до речі, мають свою цікаву і повну пригод історію. Це потомки славних бурів, що в 1836 році, втікаючи перед імперіялістичною Бритенією на північ, знищили всі зав’язки місцевого, напів дикого державного життя негрів. Після того провадять вони завзяту війну з британськими військовими експедиціями. Ця довга війна закінчується порозумінням поміж обома сторонами. Герої війни бурів генерали Бота та Сматс, в порозумінні з Англією, творять перший уряд Південно-Африканського Союзу, на який погоджуються англійці, а сам Союз від того часу є і складовою частиною Британської Імперії. Обидві сторони видали декларацію, що «африканці та бритійці мусять іти спільно в боротьбі за краще завтра».