Польська лівиця при розбитім кориті

Заступник преміера і знахор для «кресових справ», міністер Тугут, подався до демісії. Останні телеграми повідомляють, що його демісія була прийнята. Пращаючися зі своєю міністерською посадою заявив Тугут, що остаточно втратив він віру в можливість оздоровлення кресів при існуючій системі

Це є надзвичай характеристична заява і то тим більше, що впала вона з уст одного з провідників, польської дрібноміщанської лівиці. Ця сама лівиця, в склад якої владять головно ППС; Визволеня і Клюб Праці, вправді позволяла собі часом на нешкидливу критику реакційного уряду Грабського, але ніколи не важилася вона виступити проти буржуазно-шляхетської державної системи яко цілости.

Навпаки дрібноміщанська лівиця вважала і дальше вважає сучасну Польщу, ідеалом суспільно-державного ладу. Зокрема що-до відносин на сосідніх окраїнах польської держави, ППС і Визволеннє стояли і стоять на становищі, що можливе є «оздоровлння» — ї в рямцях капіталістичної системи. На їхню думку треба поробити тільки деякі зміни в особистім складі кресової адміністрації не порушуючи одночасно самих підстав буржуазно-шляхетської державної системи, і тим самим можливо буде заспокоїти креси, тоб-то задовольнити всі націанально-культурні й соціяльні стремління населення завойованих земель Західної України й Зах. Білорусі.

Здобутки польської революції 1956 р.

О.Васечко

В попередньому числі нашого часопису ми дали короткий огляд внутрішнього становища в Польщі. Картина була б проте далеко не повна, коли б ми на тому обмежилися. Від жовтня минулого року наступили в Польщі деякі переміни, які мають тривалу вартість для цілого соціялістичного бльоку, а зокрема для СССР. Ми не сміємо жити під враженням тільки того, що широкі маси польського населення поринають в морі щоденних турбот, що головною їх турботою є боротьба за хліб щоденний. Не сміємо також вважати становище Польщі безнадійним, бо вона мовляв неподільно знаходиться в сфері совєтських впливів і незважаючи на деяку матеріяльну піддержку з Заходу скорше чи пізніше знайдеться під совєтським командуванням у всіх областях внутрішнього життя. Такі проґнози є в ґрунті фальшиві. Польська революція породила щось тривале, що дає їй право говорити про польський шлях до соціялізму.

До жовтня 56 року панувала в Польщі поліційна система. Вона нагадувала під кожним оглядом те, що відбувалося в СССР в тридцятих роках. Правда, в СССР була основним законом сталінська конституція, яка на вид виглядала справді дуже демократично, тобто робила господарем держави весь совєтський нарад. Верховний Совєт мав бути представництвом всього народу і найвищим законодатнім органом. В дійсності однак керувала всім партія, властиво політбюро ЦК партії, а найчастіше сам Сталін. Були отже дві сторони совєтської медалі.

В річницю польського Жовтня

О.Васечко

Від польських подій 1956 р. проминув рік. Для кожного польського патріота Жовтень став початком нової ери в історії Польщі. Як це звичайно буває, в час великого хвилювання навіть світлі уми не здають собі повністю справи з того, що в той час с великого і тривалого, а що лиш явищем хвилевого піднесення.

Минув рік від подій 1956 р., але в Польщі не видно ані великих маніфестацій, ні одушевлення, ні високопарних промов. Бо й справді, становище в країні не зовсім світле. Господарська ситуація не дуже покращала. Лише невелика верства молодої інтеліґенції напружує зусилля в шуканні кращих шляхів до майбутнього, а широкі маси населення поринули у щоденних турботах за хліб насущний. Платні за працю в державних та суспільних організаціях настільки малі, що дуже невеликі можливості чесно здобувати засоби до життя. Хабарництво, крадіжки суспільного і державного майна, спекуляція й хуліганство розкладають суспільний організм. Із нотаток польської преси виходить, що того роду злочинність навіть дещо збільшилася від жовтня минулого року. Люди, що тужать за життям у більш-менш унормованих суспільних стосунках, твердять, що за «сталінського» режиму було тяжко, але принайменше не було безладдя.

Польська революція

О.Васечко

«Хто не розуміє, що те, що сталося в Польщі, не є лиш справою Польщі, але переломовим моментом, початком нової епохи в цілому міжнародному робітничому русі — той взагалі нічого не розуміє»… Так писала Едда Верфель в варшавському часописі «Пшеґльонд Культуральни» (ч. 44), органі Ради культури й мистецтва при міністерстві культури й мистецтва Польської Народної Республіки.

Правда, сьогодні ще важко з усією певністю твердити, що польське робітництво відкрило нову епоху робітничого руху, і що по тому шляху воно вже піде переможно вперед. Одне певне, що воно зайняло позиції, перед якими дрижать і німецька ДРеспубліка, і Чехословаччина, і СССР. Ще донедавна світ розподілявся на два ідеологічні табори: капіталізму й комунізму, з яких останній репрезентував ідейну наступаючу силу, що перед нею західний капіталізм з конечности обмежувався до оборонної тактики. Згадана польська авторка пише в тій самій статті, що «сталінський робітничий рух кінчається і мусить кінчитися… Ми є тієї думки, що, крім сталінізму й капіталізму, існує ще й третій шлях, а саме шлях соціялізму».

Гомулка — революційний вождь нового типу

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Те, що перший секретар польських комуністів перед Гомулкою — Охаб не тільки не противився приходові Гомулки до влади в партії, а навіть всіляко сприяв, — говорить про нього як про людину розумну й чесну. Але це говорить також про те, що Гомулка є людиною надзвичайною, яка зуміла полонити душі всіх провідників польської держави. В цій надзвичайній силі духа Гомулки ми переконуємось, коли читаємо його промову на всепольському активі у Варшаві наприкінці листопада. Промова та надрукована в московській «Правді» від 2 грудня 1956 р. Не знаємо, чи дуже та промова покалічена вправною в цьому рукою редакторів «Правди» (як покалічена ними наприклад остання промова Тіта), але навіть якщо й покалічена, то й тоді з неї все одно досить ясно проглядає образ Гомулки — робітничого вождя нового типу.

Найбільше, що вражає в промові Гомулки — це зовсім новий, зовсім відмінний її стиль, порівняно з промовами інших вождів комунізму, як в КПСС, так і в залежних від неї компартіях світу. Поперше Гомулка говорить перед суспільством з почуттям своєї відповідальности перед ним і залежности від нього. Він не замилює очей, не «залівает», не рисується своєю незалежною від народу владою, спертою на МВД, або на багнети бонапартистського генералітету, він ніби обвинувачений виправдується перед народом, що мовляв багато у нас хиб і що так погано буде ще довго. І в цьому якась особлива принада його — робітничого вождя, і зрозумілою стає ота грандіозна демонстрація, яку влаштували йому пролетарі Варшави по повороті його з Московських переговорів.

Розвиток подій в Польщі (квітень-жовтень 1956 р.)

В.Ф. (Всеволод Голубничий)

В Польщі сталися події може ще більшого історичного значення, ніж у Югославії в 1948 році. Щоб зрозуміти їх суть, тенденцію і вплив на хід історичних подій, мусимо спершу встановити картину їх точного перебігу, а ще перед цим мусимо коротко схарактеризувати сучасну Польщу. З 1949 року в Польщі існує безроздільна сталіністська диктатура. За шість років з часу її встановлення диктатура ця не встигла ще виродитися в тотально здеґенерований бюрократичний режим, як в СССР. Від часу закінчення другої світової війни поміщицько-буржуазна кляса старої панської Польщі революційними реформами згори, за допомогою державної влади, стала вивлащена й позбавлена матеріяльної й леґальної опори в суспільстві. Вся велика й середня промисловість, банки, торгівля в Польщі є націоналізована. Польське суспільство з цього часу складається з кляс робітництва, дрібновласницького селянства, невеликого прошарку дрібної буржуазії, крамарів, куркулів, довкола якої групується частина залишків старих вивлащених кляс, старої інтеліґенції й духовенства, та з прошарку нової інтеліґенції й державної та партійної бюрократії. Сталіністський режим з 1949 року взяв був курс на приспішену індустріялізацію Польщі і важким пресом натиснув на село, намагаючись його колективізувати.

Валенса і Лула: кінець порівнянь

Мацек Вишневський

Нещодавно нам випала нагода озирнутися на минуле, всі його перипетії, і підбити деякі підсумки: 29 вересня 2011 року Лех Валенса вручив Луїсу Інасіу «Лулі» да Сілві премію Фонду Валенси з формулюванням: «За діяльність із зниження соціяльної нерівності та зміцнення впливу країн, що розвиваються».

Зустріч колишнього президента Польщі (1990-1995) — лауреата Нобелівської премії миру 1983 року — і його бразильського колєґи (2003-2010) відбулась у Гданську — саме там, де на початку 1980-х років Валенса очолив страйки, що призвели до появи першої незалежної профспілки у країнах радянського блоку.

Хоча обидва національні лідери мають однакове походження — є вихідцями з небагатих сімей, робітниками за фахом, керівниками профспілок, що боролись проти диктатур — відмінності в ситуації їх країн не так-то просто визначити з першого погляду.

Як підкреслив провідний бразильський економіст і політолоґ, один з теоретиків «залежного розвитку» Теотоніу Дус Сантус, визначальні вектори політичного розвитку [Східної] Европи та Латинської Америки, виявилися прямо протилежними: якщо в Польщі синонімами свободи стали капіталізм і «вільний ринок», то до Бразилії «вільний ринок» прийшов з диктатурою, а свободу можні знайдена лише разом з соціялізмом.

Фрідріх Енґельс про Україну

Т.Прокопович (Роман Роздольський)

I

Як відомо, основателі наукового соціялізму займалися не раз і не двічі в своїх політичних писаннях справою національних взаємовідносин на Сході Европи. Мимоволі, отже, виникає питання: як ставилися вони до української національної проблеми? Чи, і поскільки відомий їм був факт існування окремішної (від російської та польської) української нації і які вони з цього робили висновки? – Відповідь на наше питання дають ті численні місця з писань Фр. Енґельсa [1], котрі трактують про Україну, про її минуле, та про національний склад її населення. Правда, Енґельс займається Україною тільки у зв’язку з іншими національними проблемами (майже завсігди з приводу польської справи).  Одначе, це цілком зрозуміло, бо українське питання в ті часи – як окрема політична проблема – ще не виявилось, а тому і не могло бути предметом «заграничної політики» зах.–европейської робітничої кляси. Масовим політичним рухом стає український рух аж у 90-х роках минулого століття – і власне ця обставина давала змогу трактувати до того часу питання України, як «внутрішнє питання Польщі» та Росії. Це треба мати завжди на увазі, розглядаючи відносини Маркса і Енґельса до української справи. З другого боку, не треба забувати, якою «terra incognita» була власне Україна ще навіть до недавна в зах.-європейській політичній літературі; тим більше мало це місце в часах діяльности Маркса і Енґельса. А зрештою, і ті скупі відомості, якими можна було тоді розпоряджати, походили у величезній більшості з польських або російських джерел, отже і подавалися переважно в дусі «історично-польської» або «єдіно-неділимської» ідеології [2]. І справді треба дивуватись, як влучно все-таки і з яким почуттям історичної правди зумів здебільшого Енґельс орієнтуватися в такій мало вивченій та страшенно заплутаній на ті часи проблемі, як українська. /161/

Стратегії лівих сил

РР

Сучасний світ сповнений проблем, розв’язання яких вимагає політичних рішень. Однак в той же час ми відчуваємо, що політична уява не в змозі впоратися з нимн. Старі схеми дій не є достатніми, традиційні розв’язання не виправдовують себе. Вихід із цього скрутного становища можливий завдяки новим діагнозам та зразкам поведінки. Тим часом як у світі, так і в Польщі конкурують між собою дві політичні точки зору, згідно з якими для розв’язання проблем вистачить уже відомих методів. Лібералізм вимагає звільнити людську спонтанність та залишити суспільні процеси на сили ринку. Визволення ринку від тиску держави, професійних зв’язків і „нереалістичних” постулатів екологів має сприяти самостійному рішенню проблем бідності, соціального розшарування, ненависті на релігійному, етнічному та расовому ґрунті. Ліберальних переконань не визнають релігійні фундаменталісти. Вони вказують на обмеження ліберальної моделі та протестують проти явищ, спричинених силами ринку: експлуатація, виключення і відчуття нестабільності. Їх відповідь на лібералізм – це захист перевірених часом цінностей та традиційних спілок. Фундаменталісти не вміють однак створити свого проекту без ворогів, яких треба позбутися – змусити до визнання традиції або усунути.

Niech żyje rewolucyjna Polska!

В. Голуб (Всеволод Голубничий)

19-21 жовтня 1956 року в Польщі сталася антисталінcька пролетарська демократична революція. 28-мільйонна безбуржуазна трудова нація дала відсіч імперіалістичним зазіханням російської бюрократії й стала на незалежний шлях розвитку до соціялізму.

Причини, рушійні сили й характер польської революції є очевидні. Деґенерація сталінізму дійшла до свого закономірного кінця. робітництво й звільнені від сталінізму польські комуністи скинули з себе це ярмо і стали на новий шлях розвитку.

Дальший розвиток і шляхи польської революції залежатимуть від успіху розв’язки соціяльно-економічних і національних проблем, що залишилися важким тягарем у спадщину від сталінізму. Економіка Польщі знаходиться в дужо складному стані. Польські комуністи, на час коли пишемо цю статтю, ще не висловились ясно, які реформи вони думають завести в економіці. Вони, здасться, свідомі того, що тітоїзм в Югославії успішно склав політичний іспит перед історією, але ще не економічний. Пускати економіку «на божу волю» не можна, таке чи інше планування є необхідністю. В Польщі, здасться, це признає навіть Оскар Лянге, необухарінський теоретик американської школи.

Адам Міцкевич

Роза Люксембурґ

Якби Польща не могла назвати серед своїх літераторів нікого, крім поета, чиє сторіччя з дня народження вона відзначає 24 грудня, то й тоді вона мала б право претендувати на почесне місце в світовій літературі поряд з передовими в культурному відношенні націями.

Адам Міцкевич не тільки найвидатніший поет Польщі і один з найвидатніших поетів світу — з його іменем нерозривними уза¬ми зв’язана національна і духовна історія його батьківщини. Міцкевич — це для Польщі ціла епоха.

Хоч поділи Польщі і поставили її в абсолютно нові політичні умови, все-таки протягом перших двох десятиріч нашого століття духовне і культурне життя країни було, по суті, продовженням останнього періоду старої дворянської республіки. Дворянство залишалось тоді панівним класом, магнати — духовними вождями суспільства, панщинне землеробство — його матеріальною основою. Духовне і політичне життя зосереджувалось ще не в містах, а в селі, у родових дворянських маєтках.

Росія, Польща й Україна

Фрідріх Енґельс

Польща, як майже й всі інші європейські країни, населена людьми різних національностей. Основна маса населення, ядро його міці, без сумніву, складається з властивих поляків, які говорять польською мовою. Але з 1390 року властива Польща була об’єднана в Великим Князівством Литовським, котре, аж до останнього розподілу 1794 року, творило собою складову частину Польської Республіки. Північні провінції на Балтійському морі посідалися властивими литовцями, народом, що говорив мовою ясно відрізненою від його слов’янських сусідів. Ці литовці були в великій мірі покорені німецькими еміґрантами, котрі, знову ж в свою чергу, не могли утриматись проти литовських Великих Князів. Далі на південь і схід від теперішнього королівства Польщі знаходились білоруси, які говорять мовою поміж польською й російською, хоч більш зближеною до останньої. І нарешті південні провінції були заселені так званими малоросіянами, мова яких нині розглядається найліпшими авторитетами як цілком відмінна від великоросійської (яку ми по звичці звемо російською). Тому, якщо люди говорять, — щоб вимагати реставрації Польщі, треба покликатись на принцип національностей, то вони тільки доказують, що вони нічого не знають про те, про що говорять, бо реставрація Польщі означає відбудову держави складеної щонайменше з чотирьох різних національностей!

Чи здобуде лівиця владу у Польщі?

Славомір Сєраковський, Цезарій Міхальський
http://www.krytykapolityczna.pl

«Europie». 11 квітня 2009.

“Політична критика” – це польське видання, що поставило собі за мету відродити традицію польських ангажованих інтелектуалів. Тепер це вже найбільший форум для обговорення актуальних соціальних та політичних проблем Польщі за участю інтелектуалів, митців та активістів зі своїм видавництвом та мережею дискусійних клубів. Видавнича діяльність “Політичної критики” поширюється від публікації актуальних польських авторів до перекладу таких західних інтелектуалів, як Славой Жижек, Джудіт Батлер, Джорджо Агамбен та ін. Головним редактором видання є Славомір Сєраковський, колишній аспірант Ульріха Бека. Нещодавно Сєраковський приїзджав до Києва на запрошення Центру дослідження візуальної культури.

Зі Славоміром Сєраковським розмовляв Цезарій Міхальський

Цезарій Міхальський: Капіталізм переживає кризу, яку дехто порівнює із Великою депресією 1929 року, а дехто вважає навіть серйознішою.

“Профспілкова” расистська кампанія проти українських робітників в Польщі

Кріс Форд

Лідери глобального капіталізму, зібравшись на саміт «групи двадцяти» в Лондоні, проголосили: «ми зобов’язалися працювати разом без зволікання», завзято продемонструвавши єднання навколо «відкритої світової економіки, побудованої на ринкових принципах» [1]. На противагу цьому глобальний робітничий рух досі не об’єднався у відповідь на кризу, наші профспілки організовані на рівні забюрократизованих Європейської профспілкової конфедерації (European TUC) і Міжнародної федерації профспілок (IFTU), а ці структури скоріше гальмували, ніж об’єднували і просували вперед робітничу боротьбу, що мала місце в окремих країнах. Відсутність ефективної організації на міжнародному рівні мало руйнівний ефект на принцип солідарності робітників усіх національностей для захисту наших спільних інтересів. Замість того, щоб об’єднатися не гірше за глобальний капітал, ми в котрий раз бачимо як профспілкові бюрократи активно підривають глобальну солідарність так необхідну в часи кризи.