Posts Tagged 'Петлюра'

Три рецензії з журналу «Вільна Україна» (1906)

Симон Петлюра

Побѣда кадетовъ и задачи рабочей партіи. — Н.Ленин. Книгоиздательство «Наша мысль». СПб. 1906 г. Ц. 30 к. Стр. 78. Брошюра тов. Леніна більш ніж потрібна для кожного, хто захотів би орієнтуватись в тій політичній сітуації, яка тепер запанувала у нас. Побіди «кадетів» на виборах запаморочили голови не лише їм, але і де якій частині соціаль-демократичних кругів. Процес зросту і пишного буяння конституційних іллюзій развивається з надзвичайним crescendo, відбираючи можливість об’єктивної оцінки у згаданих кругів сучасного моменту і тих перспектив, які ввижаються, як конечні, і необхідні, кожному об’єктивному спостерегачу. Докладному аналізу цього моменту і тих ріжних соціальних сил, що відограють в ньому роль, і присьвячена брошюра тов. Леніна. З властивою йому льогічностю і уміннєм розбирає автор докази як кадетів, так і правого крила російської соціаль-демократії (меньшевіків) за вибори в Державну думу і виводить на чисту воду всю їх безпідставність і мильність. Ми не будемо наводити тут цілої аргументації автора за бойкот виборів — вони досить відомі і розвивались не раз на сторінках як російської, так і української соціаль-демократичної преси. Звертаємо увагу на них лише тому, що в брошюрі їх зайвий раз сістематизовано і сконцентріровано. Продовжити читання ‘Три рецензії з журналу «Вільна Україна» (1906)’

Директорія

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Директорія! Се дзвенить зовсім по-французькому! Що се за гієрогліф? Директорія складається, як кажуть, з п’яти чоловік. На чолі її стоїть В. Винниченко, бувший голова Генерального Секретаріату Ц. Ради український с.-д. Головнокомандуючим республіканських військ — С. Петлюра, бувший Військовий Секретар Ц. Ради, український с.-д. «Ба! Знакомые все лица!»

Директорія — се псевдонім Ц. Ради. Центральна Рада 29 квітня померла! Vive la Centralnaia Rada! Хай живе Директорія! Чого вона хоче? Її програму ми знаходимо в першому закликові до повстання проти Скоропадського главковерха Директорії — Петлюри.

«По наказу Директорії Української Републіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах касуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати козаки, осмілилися служити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії і її пануючому класові — безробітному російському офіцерству і мародерам, — скупченим в контрреволюційне кубло на Дону». Продовжити читання ‘Директорія’

Негативні риси полеміки навколо українського питання

_d2740bcad8ac8130841668e07d50877dСимон Петлюра

У полеміці, що розгорілась на шпальтах газет навколо українського питання взагалі і питання української культури зокрема, звертає на себе увагу одна особлива риса, притаманна тим учасникам цієї полеміки, які відмовляють українському народові права на власну національну культуру. І. П. Струве, і його однодумці з правих органів преси, кваліфікуючи сучасний стан української культурної творчости як штучну “витівку” (А. Поґодін) або як рух “на щастя ще зовсім позбавлений народнього характеру” (П. Струве), виключають з дискусії, одні, можливо, несвідомо, інші свідомо, тему досягнень та надбань української культури, ті останні етапи в її розвитку, коли цінності культурної творчости відкладаються у свідомості суспільства, входять у його культурне життя як органічний елемент, як його стихійна складова частина. Власне кажучи, російське суспільство мало ознайомлене з тим, що саме охоплює поняття української культури. Тим більше убогий та однобічний матеріял пропонують його увазі ті з учасників полеміки, що, накресливши собі певне коло дій з метою покласти край розвиткові української культури, вважають за зайве спершу ознайомити читачів з тим конкретним змістом її, на якому вона стоїть сьогодні. Такий читач, що споживає лише обмежений матеріял, не в силі збагнути суть суперечки і вирішити, чи правильні ті шляхи до її розв’язання, які накреслюють п. Струве та його однодумці. Тим часом тема суперечки, яка і раніше, перед війною, розпалювала пристрасті, стає тепер особливо пекучою, вимагаючи для всесторонньої оцінки якнайбільше фактичного матеріялу, що його ігнорування наперед прирікає розв’язання питання на тенденційність і однобічність, які загрожують боляче вразити мільйони людей, зацікавлених у наслідках суперечки. Продовжити читання ‘Негативні риси полеміки навколо українського питання’

До практичних завдань українства

8_01Симон Петлюра

Місцева російська преса на Україні.

Одне із суттєвих завдань практичної політики українства з метою поширити свій вплив — це використання ним місцевих органів російськомовної преси. Роля цієї преси у розвитку українського руху і притягнення до кола його зацікавлень якнайширших кіл українського суспільства є справою більшої ваги, ніж це може здаватися. Та випадкова і назагал скупа увага, яку надавали цій справі в українській пресі та журналістиці, не відповідає її важливості, не з’ясовує тих перспектив в еволюції нашого руху, що самі накреслюються, коли спробуємо підійти з оцінкою, конечною для назрілих потреб практичних прагнень українства і шукання нових шляхів для посилення його.

Ми, безперечно, переживаємо період зростання українства, перетворення його в суспільну силу, в реальний фактор державного життя Росії. Стихійні вияви українства дедалі більше поступаються перед пляномірними актами національного самоусвідомлення, скріпленого організованими формами й виступами, що пройшли довгий шлях підготовчої, обдуманої та усвідомленої роботи. Та хоч яке велике значення має кількісне збільшення таких фактів, хоч як би вони імпонували сторонньому спостерігачеві, нам, учасникам та діячам перетворення стихійних елементів нашого руху на свідомі й організовані, не може не впадати у вічі те, що це збільшення далеко не охоплює і не виявляє того, що зростає в глибинах національного життя. Це зростання, з відомих причин, виявляється спорадично, коли складаються сприятливі обставини для його вияву; і тоді для самого українського суспільства багато фактів вияву українства часто здаються несподіваними: своїми розміром і значенням, тією увагою, що вони притягають, і пропаґандивним впливом. Українські моменти на кооперативному з’їзді у Києві, на з’їзді діячів народньої освіти в Петербурзі, на з’їздах сільських господарств у Києві можуть служити ілюстраціями до сказаного. Продовжити читання ‘До практичних завдань українства’

Драгоманов про українське питання

drahomanovСимон Петлюра

(Михайло Драгоманов. «Чудацькі думки про українську національну справу». Київ, 1913. Видавниче Товариство «Криниця». Ц. 60 коп.)

«Мысли чудака об украинском национальном вопросе» – так у російському перекладі треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з російських читачів про неї знає. Та й не лише російських читачів. Масовий український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були надруковані за кордоном – перше на сторінках радикального «Народу» 1891 року, друге – у Галичині; його видав ідейний послідовник Драгоманова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте «Чудацькі думки», як бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням цієї книжки.
Продовжити читання ‘Драгоманов про українське питання’


Серпень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти