Куба: виняток чи аванґард боротьби проти колоніялізму?

Ернесто Ґевара

Робітнича кляса є клясою плідною і творчою, саме вона створює все матеріяльне багатство, що істнує в країні. І допоки влада не належить їй, допоки робітнича кляса дозволяє, щоби влада була в руках хазяїв, які її експлоатують, в руках спекулянтів, землевласників, монополій, в руках закордонних чи національних інтересів, і допоки зброя буде на службі цих сил, а не в руках робітників, робітнича кляса буде змушена животіти, хай там якими великими будуть крихти, що падають з панського столу.

Фідель Кастро

Ще ніколи в Америці не траплялося події, яка мала б такі особливі характеристики, таке глибоке коріння і такі епохальні наслідки для доли проґресивних рухів континенту, як наша революційна війна. У самому крайньому випадку находяться таки, хто вважає її головною подією Америки, такою, що вона своїм значенням є наступною після трилоґії, до якої входять Російська революція, перемога над гітлерівською армією і наступні суспільні перетворення та перемога Китайської революції.

Режіс Дебре і «Революція в революції?»

Віктор Петруша

Ще чутно відголоси «довгих шістдесятих» минулого століття, що їх у нас, серед лівих, прийнято розглядати лише під кутом подій 1968 року у Франції. Така звуженість погляду на досить широку історичну епоху пояснюється здебільшого звеличенням власне европейських подій, зокрема студентського протесту, примірянням цих подій на себе, а також слабкою поінформованістю про події в країнах «третього світу». Видання книги Режі Дебре є спробою розширити погляд на цю революційну епоху, що її пережили народи ґлобального Півдня і деякі країни Півночі.

Звернімося спочатку до біоґрафії автора «Революції в революції?». Режі Дебре народився 2 вересня 1940 року в сім’ї юристів. Батьки дотримувались правих поглядів, що, проте, не завадило їм взяти участь у французькому руху Опору. В юному віці Дебре виявляє здібності до філософії, здобуває премію «Конкур женераль» з цієї дисципліни, що проводиться серед учнів старших кляс. Власне завдяки цьому талантові Дебре згодом вступає до Вищої нормальної школи, що є кузнею не тільки для кадрів природничих наук, але й лівих інтелєктуалів — випускниками цього вишу були Сартр, Фуко, Альтюссер. Останній вплинув на Дебре, адже був його викладачем. Хоча Луї Альтюссер і належав до Французької комуністичної партії (ФКП), найбільш прорадянської на той момент компартії у Західній Европі, він цікавився і популяризував також ідеї Мао Цзе-дуна; це відбувалось на тлі поступового відходу «західного марксизму» від прорадянської позиції — надто після подій 1956 року в Угорщині.

Деякі висновки на майбутнє

Режіс Дебре

Звідси напрямок діяльности.

Звідси історична відповідальність, яку Кубинська революція ніколи не вагалась взяти на себе.

Коли товариш Че Ґевара в черговий раз зайнявся партизанською діяльністю, він на міжнародному рівні взяв за основу висновки з напрямку, що її втілює вождь Кубинської революції Фідель Кастро.

Коли Че Ґевара знову з’явиться на людях, можна не сумніватися, що він стоятиме на чолі партизанського руху, буде його беззаперечним політичним та військовим керівником.

Сьогодні всі можуть окреслити загальні висновки з кубинського внеску в справу Латинської Америки.

І. В майбутньому справу вирішуватиме створення не політичних, а військових вогнищ. Ця відмінність, що є вирішальною з точки зору практичних наслідків, є більше, аніж просто відмінністю. Між військовими та політичними вогнищами істнує відмінність не тільки з точки зору терміновости, з точки зорку вирішальности: цю відмінність визнає кожний, починаючи з тих, хто думає, що можна підготувати партизанський фронт, спочатку відкривши фронт політичний — «марксистсько-лєнінський» або націоналістичний, за клясичними правилам. Ні. Йдеться за нову діялєктику завдань. Зобразимо це схематично й уявімо, що має відбутися перехід від військового вогнища до політичного руху — природне продовження по суті політичної збройної боротьби; проте — за поодинокими винятками — майже неможливо від «чисто» політичного руху перейти до військового вогнища. Буржуазію неможливо перемогти на її території. У більшості країн, де істнують умови для збройної боротьби, є можливим перехід від військового до політичного вогнища, проте рух у зворотному напрямку практично неможливий.

Партизанська війна

Н. Ленін

Питання про партизанські виступи дуже цікавить нашу партію й робітничу масу. Ми вже торкалися не раз цього питання мимохідь і тепер маємо намір взятися до обіцяного нами суцільнішого викладу наших поглядів.

І.

Почнімо від початку. Які основні вимоги повинен ставити всякий марксист до розгляду питання про форми боротьби? По-1-ше, марксизм відрізняються від усіх примітивних форм соціялізму тим, що він не зв’язую руху з будь-якою одною певною формою боротьби. Він признає якнайрізніші форми боротьби, при чому не «вигадує» їх, а лише узагальнює, організує, надає свідомости тим формам боротьби революційних кляс, що виникають самі собою в бігу руху. Безумовно ворожий усяким абстрактним формулам, усяким доктринерским рецептам, марксизм вимагає уважного ставлення до масової боротьби, яка точиться, і яка з розвитком руху, з ростом свідомости мас, з загостренням економічних і політичних криз зроджую щораз нові й дедалі різноманітніші способи оборони й нападу. Тому марксизм безумовно не зарікаються ніяких форм боротьби. Марксизм ні в якім разі не обмежуються можливими і наявними тільки за даного моменту формами боротьби, визнаючи неминучість нових, невідомих для діячів даного періоду форм боротьби із зміною даної соціяльної коньюнктури. Марксизм у цім відношенні вчиться, коли так можна висловитися, у масової практики, далекий від претенсій учити маси вигадуваних від кабінетних «систематиків» форм боротьби. Ми знаємо, — говорив, наприклад, Кавтський, розглядаючи форми соціяльної революції[1], — що прийдешня криза принесе нам нові форми боротьби, яких ми не можемо передбачити тепер.

Революція в Ґвінеї-Бісау 1963-1974

Роман Тиса

Є на південно-західному узбережжі Африки маленька країна — Ґвінея-Бісау. Малонаселена, небагата на природні ресурси, вона перебуває на периферії міжнародного життя. Та були такі часи, коли про неї знав увесь світ — коли в 1960-1970-х народ Ґвінеї самовіддано збройно боровся проти портуґальських колонізаторів. Війна за незалежність точилася більше десяти років, але повсталий народ, очолюваний Африканською Партією Незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), зрештою переміг. Революція в Ґвінеї зробила свій внесок у розвал світової колоніяльної системи, до того ж країна першою з-поміж портуґальських колоній позбулася влади заокеанського володаря. Перемога маленького народу продемонструвала, як поразка колонізаторів у колоніях може спричинити зміну політичного режиму в метрополії: в Портуґалії 1974 року сталася «революція гвоздик», що поклала край фашистській «Новій державі». Під цим оглядом Ґвінейська революція неначе ілюструє етап «село захоплює місто» партизанської стратеґії Мао Цзе-дуна, тільки не в національному, а в міжнародному маштабі (ще добрий приклад — Алжирська революція: внаслідок колоніяльної війни, що на той час тривала вже чотири роки, 1958 року у Франції стався військовий путч і впала Четверта Республіка).

Апологія зброї: Режі Дебре і його теорія партизанської колонни

Олег Гуцуляк

Учнем відомого французького філософа-неомарксиста Луї Альтюссера був Режі Дебре (Régis Debray), автор спершу незначних публікацій у французькій пресі про розвиток революційних процесів у Латинській Америці. В 1965 р. Дебре відвідує Південну Америку, зустрічається з партизанами різних країн континенту (зокрема, з Че Геварою Дебре познайомила героїня латиноамериканського революційного руху, німкеня з НДР Тамара Бунке на псевдо «Таня») та випустив у 1967 р. книгу «Революція в революції ?», котра стала помітним явищем у ідеологічному житті лівого руху та маніфестом багатьох радикальних груп тих років. У цій книзі Дебре говорив від імені латиноамериканської революційної соціології, внутрішньо асоціюючи себе з історичними подіями та ходом теоретичного розвитку на континенті.

В 1967 році Дебре організовує партизанську армію для початку повстання в Болівії, був взятий у полон на полі бою та засуджений військово-польовим судом до 30-річної каторги, але згодом новий, вже ліберальний болівійський уряд випускає його з тюрми. В ув’язненні Дебре написав короткі «Зауваги» («Апунти»), після амністії поселився у Чілі, де видає книгу «Чілійська революція: розмови з Альєнде» в 1971 році.