Чотири години в Шатілі

Жан Жене

У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?

Менахем Беґін

Ніхто, ніщо, ніякі прозові прийоми не зможуть передати те, якими були ці шість місяців, а надто перші тижні, що їх федаї провели у горах Джерашу й Аджлуну в Йорданії. Про ці події встигли розповісти до мене: виклали хронолоґію подій, написали про перемоги та помилки Орґанізації Визволення Палестини. Відчуття у повітрі, колір неба, землі та дерев — я можу розповісти про це. Але не про відчуття легкого сп’яніння, плавного руху — наче летиш — над землею, блиск в очах кожного, відкритість стосунків — не тільки між самими федаями, але також між ними та керівництвом. Там, під деревами, все і всі рухались жваво, безтурботно, переповнені щастям від дива, яким було це нове життя, і в цих флюїдах було щось дивовижно стримане, обережне, скритне, захищене, як буває, коли моляться, безмовно. Все належало всім. Кожний був на самоті. Й одночасно не на самоті. Одне слово, всі були і усміхнені, І зосереджені. Район Йордану, до якого вони через політичне рішення відступили, був поясом, що простягнувся від сирійського кордону до Ес-Сальту, і з одного боку його межею була річка Йордан, а з иншого — дорога з Джерашу на Ірбід. Близько шістдесят кілометрів завдовжки та двадцять кілометрів завширшки, це був гірський район, вкритий кам’яними дубами, невеличкими йорданськими селами та деінде посівами. В цьому районі під деревами та покритими маскувальним візерунком палатками федаї облаштували табори для бойових загонів з легкою та напівважкою зброєю.

Щодо Мюнхена

Жан-Поль Сартр

Той, хто заявляє про суверенітет держави Ізраїль, а також переконаний, що так само на суверенітет мають право палестинці, і той, хто вважає палестинське питання принциповим, має визнати, що політика керівництва Ізраїля є буквально божевільною і навмисно спрямована на уникнення будь-якого розв’язання цього питання. Тим-то не схибить той, хто заявить, що політично між Ізраїлем і палестинцями стан війни. У цій війні єдиною зброєю палестинців є тероризм. Це жахлива зброя, але пригноблені иншої не мають, і французи, які з розумінням ставилися до тероризму Фронту національного визволення, спрямованого проти французів, мають тепер з розумінням поставитися до терористичних актів палестинців. Цей покинутий, зраджений, вигнаний народ може показати хоробрість і силу своєї ненависти тільки через орґанізацію смертоносних нападів. Звісно, їх треба розглядати під оглядом політики, оцінюючи задумані результати у порівнянні з результатами реально досягнутими. Крім того, нам треба не забувати про гостре питання дійсних відносин між урядами арабських держав, жадна з яких не є соціялістичною і не стоїть на шляху соціялістичного розвитку, та федаями, що підводить нас до запитання, чи не ці февдальні диктатури є головними ворогами палестинців, адже деякі з цих диктатур підтримували їх на словах і одночасно прагнули винищити їх, і чи не мають головні зусилля палестинців, що їхня війна неминуче веде до соціялізму, бути спрямовані на боротьбу в союзі з народами Близького Сходу проти держав, які їх гноблять. Але цим питанням варто присвятити окрему статтю.

Палестинське питання в перші повоєнні роки (1945—1947 рр.)

В. В. Григор’єв

Понад чверть століття однією з найгостріших причин напруження на Близькому Сході залишається так зване палестинське питання. Воно є наслідком експансіоністського курсу правлячих кіл Ізраїлю та політики імперіалістичних кіл, що стоять за їх спиною, а також грубого зневажання національних прав арабського народу Палестини. Існування протягом тривалого часу близькосхідної кризи постійно становить загрозу справі миру в усьому світі. Досить нагадати про чотири спалахи /131/ війни в цьому районі, щоб усвідомити жагучу необхідність ліквідації близькосхідної кризи.

Радянський Союз і прогресивні сили всього світу виступають за встановлення міцного і справедливого миру на Близькому Сході для всіх держав і народів цього району. Але це слід розуміти, як вказував на Женевській мирній конференції по Близькому Сходу міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико, так, що буде забезпечена справедливість і щодо арабського народу Палестини, без представників якого неможливо розглядати і розв’язувати палестинську проблему[1].

Палестинська проблема є наслідком агресивної політики імперіалістів Заходу і має глибоке коріння. Тому великий науковий і практичний інтерес викликає історія виникнення та особливого загострення цього питання в перші повоєнні роки.

Жіноче обличчя терору

Кидаючи бомби в апарат насильства,ми вриваємось у свідомість мас.
Софья Перовская

Вважається, що для психічно здорової жінки неприпустима сама думка про вбивство людини, що не загрожують безпосередньо її життю чи життю її близьких. Проте уважніше вивчення історії бойових (терористичних) орґанізацій і рухів опору показує, що це далеко не так, і за певних обставин жінки так само готові взятися за зброю, як і чоловіки.

Хоча часто роля жінки в терористичних ґрупах обмежується орґанізацією політичної підтримки, створенням схованок і утриманням конспіративних квартир, збиранням пожертв і розвіддіяльністю, світовий революційних рух висунув і своїх жінок-командирів, жінок-орґанізаторів та жінок-ідеолоґів збройної боротьби.

Про Жана Жене

Едвард В. Саїд

Вперше я зустрівся з Жаном Жене навесні 1970 року — в той надзвичайно бурхливий і натхненний період, коли енерґія та честолюбство з соціяльної уяви Америки випустили в її соціяльне тіло. Завжди була якась хвилююча подія для святкування, якийсь привід для виступу, якийсь новий поворот у війні в Індокитаї, що вимагав або оплакування, або демонстрації. За кілька тижнів до американського вторгнення до Камбоджі, в час, який, схоже, був апоґеєм весняних подій в Колумбійському університеті, котрий — слід нагадати — все ще не оговтався після заворушень 1968 року (невпевненість керівництва у власних діях, різкий розкол у викладацькому складі, нескінченні студентські демарші), з’явилось оголошення про мітинґ на підтримку Чорних Пантер. Мітинґ мав відбутися після обіду на сходинках Нижньої бібліотеки, імпозантної адміністративної будівлі університету; я мав велику охоту піти, бо ходили чутки, що виступати на ньому збирався Жан Жене. Коли я вийшов з Гемілтон-голлу, я зіткнувся з одним своїм студентом, котрий був надзвичайно активним у студмістечку і запевнив мене, що Жене таки мав робити промову, а він (студент) буде синхронним перекладачем Жене.

То була незабутня сцена з двох причин. Однією з них був глибоко зворушливий вигляд самого Жене, що стояв у центрі великого натовпу Пантер і студентів — його поставили посеред сходів, а аудиторія стояла не перед ним, а навколо нього — вдягнений у чорну шкіряну куртку, синю сорочку й, як мені здалося, задрипані джинси. Він виглядав абсолютно спокійним і був схожий радше на власний портрет кісти Джіакометті, в якому вловилось вражаюче поєднання в цій людині шалености, повного володіння собою і майже реліґійного спокою. Чого я ніколи не забуду, так це погляду проникливих блакитних очей Жене: вони ніби дивилися кудись вдалечінь і водночас вдивлялися в тебе своїм загадковим і дивно відстороненим поглядом.

«Перебити тварюк»: Ґаза 2009

Ноам Хомський

27 грудня, у суботу, почався останній американсько-ізраїльський напад на беззахисних палестинців. Як повідомляє ізраїльська преса, напад ретельно готувався протягом 6 місяців. План складався з двох частин: військової та пропагандистської. Були враховані уроки поганої підготовки та піару ізраїльського вторгнення до Лівану 2006 р. Отже, можемо бути достатньо впевнені, що зроблене і сказане було переважно навмисним і планувалося заздалегідь.

Безсумнівно, це стосується й моменту початку нападу: якраз по обіді, коли діти поверталися зі школи й вулиці густозаселеної Ґази були заповнені перехожими. Вистачило всього кількох хвилин, щоб убити більше 225 й поранити 700 чоловік. Гарний початок масової різанини беззахисних цивільних осіб, захоплених у пастці без виходу.