Posts Tagged 'Павлишин'

«Із західної перспективи…». Над книгою Марка Павлишина «Канон та іконостас», Київ, 1997

Микола Ільницький

Цю формулу, мимохідь вийняту з контексту книги Марка Павлишина, що містить усе найпомітніше з дотеперішнього творчого доробку українського літературознавця з Австралії, можна все ж назвати однією з основних установок автора. Такий погляд, безперечно, має немало переваг над поглядом зсередини. Передусім, над автором не тяжіють стереотипи психологічного автоматизму, які закріпилися в свідомості і підсвідомості людини, що формувалася за певних обставин (як казав колись жартома хтось із «мурівців», через який бур’ян собака бігла, такі реп’яхи начіплялися на неї). У випадку з Марком Павлишиним таких «реп’яхів» на ньому немає, бо належить він до порівняно молодого покоління уже чисто діаспорної генерації українських літературознавців (народився 7 липня 1955 р. у Брізбані, столичному місті штату Квінсленд в Австралії в родині українських емігрантів-інтелігентів). Він, як уже з минулим, знайомився з полемікою між представниками «національно-органічного» та неокласичного стилів, становленням української екзистенціальної критики, баталіями між захисниками національних традицій та прихильниками література «поза традицією»… Продовжити читання ‘«Із західної перспективи…». Над книгою Марка Павлишина «Канон та іконостас», Київ, 1997’

Канон та іконостас

Марко Павлишин

Ще не всі повернулись, але і пішли ще не всі.
Наталка Білоцерківець

Мета цієї статті — зафіксувати, як виглядають з одного, можливо ідіосинкратичного, західнього кута зору деякі риси літературного життя в Україні сьогодні. На етапі, коли, після п’ятьох десятиліть відносної нерухомости, ортодоксальні поняття про культуру нарешті втратили свою авторитетність, хочеться приглянутися до механізмів, через які створюються нові судження про літературу й кололітературний світ.

Мої спостереження беруть до уваги стан справ зокрема в Україні не тільки через те, що він сам по собі цікавий. Літературний канон і система цінностей, на якій він базується, захиталися в цілому Радянському Союзі завдяки скасуванню, або, точніше, модифікації політичних імперативів, які раніш визначали функцію культури. На Україні, як і в інших неросійських республіках СРСР, загальне полегшення мало два основні виміри: в додаток до загальної політичної лібералізації настали і певні зрушення в ієрархічному визначенні стосунків між Росією і не-Росією як між центром і периферією, метрополією і провінцією, столицею і колонією. Розгляд процесів, що відбуваються далеко від центру, отже, може бути кориснішим для проникнення в суть справи, ніж більш традиційне зосередження уваги на культурі колишньої метрополії. Продовжити читання ‘Канон та іконостас’

Постколоніальна критика і теорія

pigМарко Павлишин

Від закінчення другої світової війни до приблизно 1970-го року більшість заокеанських колоній країн Західної Європи стали незалежними. У зв’язку з цим процесом в англійській мові поширився прикметник „постколоніальний” у значенні: „такий, що стосується періоду після здобуття незалежности”.

В англомовному літературознавстві 1960-х рр. і, особливо в колишніх колоніях з переважно білим населенням: Канаді, Австралії, Новій Зеландії — розпочалися намагання науково осмислити літературу (головно англомовну) неметрополітального простору колишньої Британської імперії. Первісні терміни для об’єктів таких досліджень, „література (британської) співдружности”, „світова англомовна література” тощо, дали назву науковим товариствам, журналам, літературознавчим збірникам (Воліл, 1973; Ферес і Такер, 1977), але вже у 1980-х рр. їх почали усвідомлювати як частину спадщини колоніалізму. Подібний процес відбувся всередині французького і франкомовного літературознавства.

Перші дослідження у цій галузі при загально схвальному ставленні дослідників до процесів націєтворення та політично-економічно-культурної деколонізації були переважно описовими, як і тогочасне порівняльне літературознавство взагалі. Дослідники присвячували увагу констатації спільних рис (тем, жанрів, настроїв), чим, як пізніше протестували окремі критики, стверджували існування штучної та, по суті, імперської культурної спільности і відвертали увагу від своєрідности кожної з колоніалізованих культур. Термін „постколоніальний” на цьому етапі мав скромно хронологічне значення. У перетворенні вищеописаної галузі літературознавства у „постколоніальні студії” сьогоднішнього типу головну роль відіграла книга американського літературознавця, уродженця Палестини Едварда Саїда „Орієнталізм” (1978). Важливим для Саїда є дослідження М. Фуко про історичну відносність знання і переплетеність форм знання зі структурами влади. Орієнталізм як наукова дисципліна, доводить Саїд, виникла на Заході і визначила для Заходу параметри знання про „Схід” (автора цікавлять, зокрема, арабський світ та іслам), уявлення і судження про нього. Сходознавство народилося у контексті панування Заходу над Сходом і продовжує його легітимізувати та уможливлювати. Продовжити читання ‘Постколоніальна критика і теорія’


Серпень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти