Цим він міг довіряти

Ричард Еванс

Рец. на кн.: Daniel Siemens, Stormtroopers: A New History of Hitler’s Brownshirts
Yale University Press, 459 pp, October 2017

Коли невдовзі після завершення другої світової війни в Нюрнбергзі було скликано Міжнародний військовий трибунал, одним з предметів розгляду, що він привернув до себе увагу трибуналу, були «штурмові загони» (Sturm-Abteilungen, SA) нацистського руху. Як стверджувала сторона обвинувачення, СА була злочинною орґанізацією, повинною у воєнних злочинах і злочинах проти людяности. «Націонал-більшовик» Ернст Нікіш[1], що він провів війну за ґратами, 1953 року писав про СА як про:

«контр-еліту — вона приваблювала усіх особин, гнилих і нестійких. У СА буяли усі пороки та злочинні нахили. Бараки СА були вертепом, домівкою ледацюг, пияків, невдах [Lebensbankrotteure], гомосексуалістів, шибеників і вбивць, котрі плекали думку завдати такого лихого вдару, що від нього Німеччина буцімто мала „прокинутися“. Людський матеріял цієї коричневої маси, де діти німецької буржуазії вправлялися в майстерному володінні бандитськими прийомами, свідчив про страхітливий занепад німецьких „середніх кляс“».

Згодом історики назвали СА «злочинною бандою з політичним стилем» та «найбільш деґенеративною формою ненормальної салдатської традиції». Вбивці, глитаї, збоченці: можна припустити, що штурмовики як такі навряд чи заслуговували на серйозну увагу істориків. Ба більше, одностайно вважалося, що вони мали важливу ролю лише у відносно короткий проміжок часу — напередодні захоплення влади нацистами 1933 року і відомий час після того.

Берлінський Кронштад і моральне банкротство сталінізму

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Берлінське робітниче повстання 17. червня можна розглядати з двох точок зору: чого хотіли повстанці, і що об’єктивно витікало з їхнього повстання. Це був рух робітничий не тільки за cвоїм соціяльним складом, але й за його мотивами. Проголошена напередодні лібералізація Східньої Німеччини давала полекші середній буржуазії, селянам, всім, крім робітників. Для робітників вона підвищувала норми. Мотивація сталіністів була проста: буржуазія й селяни — то чужі сили, перед ними треба поступатись, коли скрута. Робітники ж свої, вони можуть під час скрути підтягти пояси, як то робить кожен господар.

Винахідником цієї примітивної концепції був Сталін. В основі її лежить така логіка. Влада сталіністів має тільки одно історичне призначення — ліквідацію приватновласницьких відносин, тобто здійснення кінцевої мети пролетаріяту. Отже, від влади сталіністів пролетаріят якщо й може терпіти кривди, то тільки матеріяльно-побутові. Але не клясові й не історичні. Тому й протест пролетаріяту проти влади сталіністів може мати характер щонайбільше побутовий, але не клясовий. Клясових вимог до влади сталіністів пролетаріят ставити не може. Якщо ж він своїм виступом загрожує цілій системі сталінізму, тоді він об’єктивно стає знаряддям капіталістичної реставрації, виступає проти своїх клясових, історичних цілей.

В‘єтнам близько, або Партизанська війна на берегах Райну

Алєксандр Тарасов

В 68-му ми піднялися на боротьбу за справедливий та гуманний світ, а наші батьки майже скрізь були нацистськими злочинцями або їхніми посібниками… Наше ставлення до людей в цій країні довгий час визначалося ще й тим, що ми, ті, хто живемо в багатих країнах, будуємо свій добробут на злиднях та стражданнях «третього світу»: заради нашого добробуту незліченна число людей помирає від голоду чи від цілком виліковних хвороб, навіть маленькі діти вимушені працювати в умовах найжорстокішої експлоатації; грабунку та руйнуванню піддаються цілі реґіони, а більшості це здається цілком нормальним.

Бірґіт Гоґефельд

Про цих людей написані десятки книг й тисячі статей, зняті фільми — художні й документальні. Кожного помітного представника лівого озброєного підпілля в ФРН удостоєно щонайменше однієї літературної біоґрафії, а про деяких — таких, як Ульріка Майнгоф, Андреас Баадер, Ґудрун Енслін, — написано вже до півдюжини біоґрафічних книг. І в цих статтях та книгах часто один міт нагромаджується на инший, одна леґенда бореться з иншою леґендою. Однак, ці люди не були ані найвдалішим, ані найпотужнішим, ані навіть найрозумнішим лівим збройним підпіллям після другої світової війни — не тільки у світі, але навіть у Західній Европі. Очевидно, було в цих людях щось, що змусило їхніх друзів і ворогів створювати про них леґенди.

Невільники і смертники в двох таборах: спогади про Освенцим і Біркенау

Роман Роздольський

Шановний Товаришу Редактор!

Щире спасибі Вам, що пригадали в Вашому часописі про “музей смерти в Освенцімі”. Дозвольте, що, нав’язуючи до Ваших заміток, поділюся з читачами “Оборони” споминами про мій побут в освенцімському таборі.

Американський кореспондент, що його слова Ви переказуєте, помилився тільки в одному пункті: Освенцім був не тільки “табором смерти”, але й величезним табором примусової праці, з численними, розкинутими на широкій території, побічними лагерями, де перебувало пересічно яких 80,000 невільників німецького Райху. То була своєрідна “держава в державі”; з цілою низкою промислових, копальняних і навіть хліборобських підприємств. їх метою було витиснути з працюючих там в’язнів максімум праці при мінімумі видатків на їх прохарчування. В тому розумінні цілий табір був также величезною “фабрикою смерти”, в якій – особливо в перших роках існування -табору (1940-1942) – пересічний в’язень не залишався живим довше, як три-чотири місяці.

Жіноче обличчя терору

Кидаючи бомби в апарат насильства,ми вриваємось у свідомість мас.
Софья Перовская

Вважається, що для психічно здорової жінки неприпустима сама думка про вбивство людини, що не загрожують безпосередньо її життю чи життю її близьких. Проте уважніше вивчення історії бойових (терористичних) орґанізацій і рухів опору показує, що це далеко не так, і за певних обставин жінки так само готові взятися за зброю, як і чоловіки.

Хоча часто роля жінки в терористичних ґрупах обмежується орґанізацією політичної підтримки, створенням схованок і утриманням конспіративних квартир, збиранням пожертв і розвіддіяльністю, світовий революційних рух висунув і своїх жінок-командирів, жінок-орґанізаторів та жінок-ідеолоґів збройної боротьби.

Класова боротьба

Ернст Нікіш

Різниця між класами та антагонізм між ними, який походить з матеріальних причин, є тією даністю, яка основується на особливостях людської природи, на передумовах людського суспільства та його стратифікації. В часи «органічного» людського суспільства класовий антагонізм скривався за напруженими відносинами, які ніколи не припинялися між різними станами. Багатий та бідний, високий та низький, могутній та слабкий, роботодавець та робітник, а також аристократ та бюргер не являлися жодним чином тільки полярностями всередині гармонічного цілого, які взаємно доповнювали один одного. Вони визначали деструктивні сили, які суспільна структура повинна була приборкувати й проти котрих вона повинна була безперервно оборонятися.

Коли почуття класового антагонізму загострюється до рівня рішучості його використати, класовий антагонізм перетворюється на класову боротьбу. Класовий антагонізм це наявний факт, який лежить по той бік людської волі. Класова боротьба означає свідому мобілізацію. Класовий антагонізм – це доля, класова боротьба – це повстання проти долі.

Класовий поділ йде за вертикаллю, він йде знизу догори. Внизу несуть гноблення, і утиск цілого базується на цьому. Чим далі підіймаються догори, тим більше стають менш пригнобленими, тим вільніше рухаються, тим вище можуть підняти голову та ширше розпрямити плечі. Погляд знизу догори несе сутність іншого характеру, ніж згори донизу. Внизу нема нічого, чому б позаздрив той, хто стоїть нагорі. Хто зверху, у того нема причин заздрити тому, хто під ним; він насолоджується своєю висотою, кожен раз коли його погляд падає донизу. Висота, навпроти, тим, хто дивиться на неї знизу, здається кращою, більш щасливою долею. Ті, хто знаходиться знизу, цієї долі позбавлені, й тому вони страждають та заздрять.

Від протесту до спротиву

Ульріка Майнгоф
«Ї», Львів. №25, травень 2002.

Протест — це коли я кажу: те і те є неприйнятним для мене. Спротив — коли я докладаю зусилля, аби те, що мене не влаштовує, більше не повторювалось. Протест — це коли я кажу, що відмовляюсь брати участь в будь-чому ганебному. Спротив — коли я докладаю зусилля, аби в цьому не брали участь і всі інші. Приблизно так говорив один з американських революційних лідерів на берлінській конференції, присвяченій В’єтнаму.

Студенти не роблять репетицію повстання — вони чинять опір. Летіла бруківка, розмітались в друзки вітрини офісу Шпринґера в Берліні; палали авто, були захоплені водомети, розгромлена редакція часопису «Bild», було пробито автомобільні шини, паралізовано міський транспорт, перекинуто вантажівки, відбулись сутички з поліцією — було застосовано насильство, фізичне насильство, та попри це, постачання шпринґерівських ґазет зупинити не вдалось, рух вуличного транспорту було порушено лише на кілька годин.

RAF: міф про тероризм

Олег Бардяк

The RAF is dead—but the struggle for liberation is not!

Autonome Antifa, July 1998

Здається про цю орґанізацію вже все написано. І добре і погане. І критика і схвалення. І здавалося б все вже мало бути зрозумілим, або принаймні здаватися таким для середньостатистичного, незацікавленого, але більш-менш обізнаного обивателя. Але назагал воно все здається трохи не так, бо, навіть забувши власні симпатії чи антипатії, з якими в принципі можна визначитись, лишаються речі, котрі мені, як громадянину конкретної країни, і учаснику конкретної історичної ситуації зовсім не ясні.

Таким чином, не намагаючись зачепити, якихось серйозних історичних аналізів, чи вкотре ствердити, що RAFівці були невинні, бо породила їх система, або навпаки те, що вони ідеалісти, котрі заради примарних ідеалів стали злочинцями, просто візьмемо міфи з приводу RAF, і спробуємо поговорити про них в сучасному українському контексті.