Мир і революція

Ернесто Карденаль

Ім’я Ернесто Карденаля добре відоме світові, знають його й читачі «Всесвіту» (див. №№ 2, 4, 1981 р.). Колишній священик, поет, а нині міністр культури в уряді відродження Нікарагуа, він багато років свого життя віддав і віддає справі боротьби за незалежність і свободу своєї країни, за краще майбутнє її дочок і синів. Як міністр культури він очолив кампанію боротьби за ліквідацію неписьменності, вважаючи, що найбільшим досягненням революції буде формування соціалістичних норм поведінки, соціалістичної свідомості визволеного народу. Палко бажаючи побачити свою батьківщину оновленою і сильною, він усвідомлює, що це можливо за умови загального миру в світі.. Тому такою пристрасною була його промова на Конференції за роззброєння і мир, скликаній 1981 р. прогресивними викладачами Гарвардського університету (США). Промову передруковуємо з кубинського журналу «Каса де лас Амерікас».

Після поразки у В’єтнамі, уотергейтського скандалу, драми із заложниками в Тегерані та низки економічних провалів суспільства споживання нинішня адміністрація США вирішила пошукати для своєї країни якесь нове обличчя. Однією з причин сучасної тяжкої кризи, коли американські стратеги розводяться про можливість «обмеженої» кількамісячної ядерної війни,, є саме пошук цього нового обличчя: обличчя Сполучених Штатів Америки як визнаного лідера західного світу. Причому обличчя це повинне бути значною мірою войовничим.

В імперській стратегії США переплітаються військові, політичні та економічні аспекти. Адже посилення гонки озброєнь активізує й економіку. Лише одна компанія «Дженерал дайнемікс» має намір продати Пентагонові 1388 нових літаків-винищувачів F-16. Астрономічні суми, що їх одержить індустрія смерті, важко собі уявити.

Декілька способів вбивства

Хуліо Кортасар

Просто як у казці про пастуха й вовків: вторгнення до Нікараґуа, що про нього говорили останні місяців, усе ніяк не відбудеться, тим-то в Европі схильні розглядати ситуацію як застійну. Увагу людей привертають инші вихори насилля: потрохи починають забувати, що істнує Центральна Америка. Саме на це і розраховує одна з останніх реінкарнацій Макіявеллі та розробляє иншу, більш небезпечну стратеґію — не таку прямолінійну як на Ґренади.

На шахівниці останніх тижнів розігрувалися наступні партії (не за хронолоґічним порядком):

— Відкрита чи прихована відмова Вашингтону на будь-які чіткі та чесні перемовини з Нікараґуа з питань припинення військової і економічної допомоги США Сальвадору й Гондурасу, що вона спрямовується на підтримку інтервенції у Нікараґуа антисандіністських сил, і взаємного припинення Нікараґуа будь-яких зв’язків з повстанцями Сальвадору та підтримки цих повстанців.

— Відмова у візі команданте Томасу Борхе, необхідної для його присутності на переговорах щодо цих та инших питань з представниками адміністрації Рейґана у Вашингтоні.

— Кредит у 25 мільйонів долярів, що його офіційно Конґрес США надав ЦРУ для провадження операцій «з дестабілізації сандіністського уряду».

— Викриття ґазети «Нью-Йорк Таймз» про літак, який хотіли використати для бомбардування Манаґуа, а його було придбано у США за кошти, опосередковано надані ЦРУ та передані контрреволюціонерові Едену Пасторі[1].

— Зізнання в Манаґуа — у присутности журналістів і телєкамер — пілота Амадора Нарваеса, захопленого у полон сандіністами, що з них випливає, що авіяудари по Нікараґуа завдаються з території Гондурасу під прямим керівництвом ЦРУ та за участи місцевих військових і арґентинських радників, які тренують сили сомосівців.

Апокаліпсис Cолентінаме

Хуліо Кортасар

Тіко[I] завжди однакові, швидше неговіркі, але від них тільки й чекай несподіванки, приміром, ти приземляєшся у Сан Хосе в Коста-Ріці, а там уже чекають на тебе Кармен Наранхо, Самюель Ровінські і Серхіо Рамірес (родом з Нікарагуа, отже, не тіко, хоча врешті-решт це однаково, — що з того, що я, аргентінець, бодай із /266/ чемності мав би написати про себе тіно[II] а інші — ніко[III] або тіко). Стояла страшенна спека, до того ж все починалося водночас: журналістська конференція і решта, з нею пов’язане — чому мешкаєш не на батьківщині і як сталося, що «Blow-Up»[IV] так різниться від твого оповідання, чи вважаєш, що творчість письменника повинна бути ідеологічно спрямована? Оскільки завжди все відбувається саме так,— я вже знаю, що останнє інтерв’ю даватиму на порозі пекла — переконаний — відповідатиму на ті ж самі питання. А може, це станеться й не в пеклі, а у святого Петра, врешті, що це міняє, чи не здається комусь, що там, унизу, він писав надто складно як на простолюд?

Потім — готель «Європа» і отой душ, що під повільний тривалий монолог мила серед тиші увінчує кожну подорож. Тільки десь о сьомій, коли нарешті випала година для прогулянки по Сан-Хосе, аби перевірити, чи ж таке це місто розграфлене у клітинку й простеньке, як казали, чиясь рука вхопила мене за піджак; за моєю спиною стояв Ернесто Карденаль[1]; отже, обійми,— поете, як чудово, що ти зараз тут, після зустрічі в Римі і численних листовних зустрічей протягом багатьох років. Завжди мене захоплює зненацька і завжди розчулює, коли хтось такий як Ернесто шукає мене і хоче побачитись; кажеш, це фальшива скромність, ну й кажи собі так,— шакал гавкає, а караван іде далі — я завжди буду захоплюватися тими, хто любить людину, врешті, і їх починають любити, деякі порухи душі вищі за мене, побалакаймо про інше.

Нікараґуа: уроки країни незавершеної революції

Клаудіо Вільяс

Наприкінці 1970-х рр. народ Нікараґуа повстав і скинув одного з найбільш ненависних тиранів світу, Анастасіо Сомосу. Це була надихаюча революція, що живила надію багатьох робітників і молоді по всьому світі. Сьогодні Венесуела живить схожі надії[1]. Однак Нікараґуанську революцію було переможено. То-ж які висновки ми можемо з цього зробити?

Вступ

Рідко хто може пригадати більш надихаючу революцію 1980-х рр. за Сандіністську революцію. Наприкінці 1970-х рр. народ другої найбіднішої країни повстав і скинув одного з найбільш ненависних тиранів світу, Анастасіо Сомосу.

Досягнення цього руху були неймовірними і зацікавили молодь і робітників таким чином, що цього ніколи не бачили з часів Кубинської революції. Півтора мільйона гектарів землі було віддано 200 тис. бідним сім’ям, що їх було орґанізовано у індивідуальні ділянки і кооперативи (дані Ореґонського університету). Рівень неписьменности впав з 60% до 14% за два роки. Кампанії лікнепу надсилали бригади молодих вчителів і студентів задля того, щоб покінчити з традиційною відсталістю нікараґуанських народних мас. Суспільну охорону здоров’я було також стрімко покращено.