Політика

Пол Ґрифитс

Кардью

«Ідеолоґія правлячої кляси присутня в її мистецтві неявно; ідеолоґія революційної кляси має виражатися у мистецтві цієї кляси відкрито. Проґресивні ідеї мають освітити наче яскравий ліхтарик пильне павутиння буржуазної ідеолоґії в аванґарді, так щоби всі правдиво проґресивні сили, якщо такі присутні в аванґарді, знайшли собі вихід, перейшли на бік народу та зробили позитивний внесок у революційний рух»[1].

Слова Корнеліюса Кардью сповнені надії, що її разом з ним на початку 1970-х рр. — у часи, коли стало очевидно, що політична верхівка на Заході одступає від ідеалізму та реформ, а музичний аванґард на своєму рівні покинув опозицію і пішов на компроміс з панівною культурою, — мали кілька композиторів з його покоління. Булез, колись молодий паризький баламут, диригував Брамса в Лондоні та Нью-Йорку. Видавництва, фірми ґрамзапису, радіо та телєбачення примирились з найбільш єретичною музикою Кейджа. Твори молодого Штокгавзена викладали у музичних училищах і консерваторіях. Якщо прийнятною могла стати музика будь-якого виду, тоді єдиним способом залишатися неприйнятним багатьом молодим композиторам здавалась сильна політична заява.